Страта козацької старшини, або непомірну ціну сплачують народ і держава, коли демагоги й популісти доходять до влади (360 років тому)
360 років тому:
28(18).09.1663 – у м. Борзна Ніжинського полку (Чернігівщина) страчені наказний гетьман Яким Сомко, полковник ніжинський Василь Золотаренко, полковник чернігівський Оникій Силич, полковник лубенський Степан Шамлицький, полковник переяславський Опанас Щуровський, полковий ніжинський осавул Павло Килдій, секретар наказного гетьмана Кирило Ширай. Окрім страти козацьких військових старшин до Сибіру заслано генерального писаря Михайла Вуяхевича, полковників: київського Семена Третяка, іркліївського Матяша Папкевича, прилуцького Дмитра Чернявського; полкових осавулів: переяславського Семена Кульженка, київського Анако; осавула Леонтія Бута, полкового писаря Хому Тризну, переяславського гродського писаря Самійла Радича, сотників Івана Воробея і Прокопа Кульженка.
Ця страта та заслання на каторгу козацької еліти знаменували, що Москва уже повною мірою перейшла до репресивного підпорядкування й поглинання України, правда формально до часу ще руками самих українців, хоча безпосередні учасники цих подій все ще простодушно вважали це наслідком невдалої боротьби за гетьманську булаву. За життя Богдана Хмельницького козацька старшина виглядала монолітною у прагненні визволитися з «ляцької неволі». Проте вже невдовзі після його смерти розпочалися внутрішні незгоди, міжусобиці та ворожнеча, що врешті й призвели до загибелі щойновоскреслої Української Держави. І часто за цими незгодами та ворожнечею незримо стояла та диригувала ними Москва, яка чудово розуміла, що іншого способу окупувати велику козацьку державу, яка перемагала могутню Польщу не існує. Щойно по смерти Богдана наступним гетьманом обрано Івана Виговського (1657) як, підбурювані Москвою, полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий отаман Запорозької Січі Яків Барабаш вчинили заколот. Потім через політичну недалекоглядність проти гетьмана виступили славетні воєначальники Іван Богун та Іван Сірко, а вже згодом й інша старшина. На місце Виговського старшина поставила Юрія Хмельницького, сина гетьмана Богдана, який безпорадно борсався між Москвою та Варшавою, гетьманською булавою та монашими чотками, не міг дати собі ради з старшиною, що вкусила смак своєвільства. За підтримки Москви, ціною якої через 3 роки стала втрата життя, наказним гетьманом Лівобережжя став Яким Сомко(*).
В той час (1661-1663) окреслилось три головні претенденти на гетьманську булаву: наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко(**) та кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький, які одночасно всі писали доноси в Москву на своїх конкурентів, та слізно благали царської допомоги отримати омріяну булаву. У цьому шаленому протиборстві своїми доносами підливав масла у полум’я промосковськи орієнтований єпископ Мстиславський і Оршанський Методій Филимонович. Москві залишалося лише підтримувати конфлікт та чекати виснаження усіх сторін. З іншого боку кандидатури ані Сомка, ані Золотаренка не влаштовували Москву, оскільки, попри їхні палкі запевнення у вірности московському царю, вони все ж належали до старшинської еліти, що сформувалася в часи Богдана Хмельницького й послідовно обстоювали автономні права Гетьманщини, козацькі вольності та побудову стосунків з Московією на договірній основі. Врешті з’явився і почав набирати потуги демагог і популіст Брюховецький. Відчувши слушність моменту за наказом московського царя Олексія Михайловича у Ніжині скликано «чорну раду» (козацька рада за участи городового та низового козацтва у козацької голоти) для обрання повноважного гетьмана Лівобережної України. Програми Сомка та Золотаренка були зрозумілими: протекція московського царя, відстоювання інтересів заможного козацтва Лівобережжя, автономія Гетьманщини, гарантії козацьких прав. Натомість Брюховецький ратував за обмеження влади гетьмана та старшини, розширення повноважень міського самоврядування, посилення царської адміністрації на українських землях, збільшення кількости московського війська в Україні та й взагалі заміну гетьмана на царського намісника. А це вже вельми імпонувало Москві й для проведення ради вислано князя Данила Велико-Гагіна. Брюховецький швидко порозумівся з білгородським воєводою князем Ромодановським, який займався підготовкою ради та заручився підтримкою єпископа Методія. Золотаренко, зрозумівши, що подальша боротьба марна, примирився з Сомком та вирішив його підтримати. Чорна рада під Ніжином розпочалася 27(17) червня 1663, проте через бійку із застосуванням зброї була зірвана. Наступного дня 28 червня гетьманом Лівобережної України прогнозовано проголошено Івана Брюховецького. На завершення відбувся погром старшини, що підтримувала опонентів, через що Сомку і Золотаренку довелося шукати порятунку в московському таборі. Проте там вони були ув’язнені, передані під «суд», де звинувачені у надуманих злочинах і за наказом новообраного гетьмана та «милостивою» згодою царя засуджені до смертної кари. Правда не надто довго тішився булавою Брюховецький, бо за 5 років у червні 1668 загинув від рук козаків.
Сумний фінал, але історія таки має бути повчальною, бо наочно ілюструє, що коли еліта держави власні амбіції, честолюбство, корисливість ставить вище понад інтереси нації та держави, то у висліді програють усі – і політики, і держава.
(*) Яким Сомко – сподвижник Богдана Хмельницького від початку визвольної війни 1648, наказний гетьман Війська Запорозького на Лівобережжі (1660-1663). Доводився Богдану шваґром – сестра Сомка Ганна (Гафія) була першою дружиною Хмельницького. Народився в Переяславі в заможній родині у 1610-х. Найімовірніше закінчив Київську колегію. За часів Хмельниччини наказний полковник переяславський, прилуцький, учасник старшинських рад, виконував особисті дипломатичні доручення Богдана. Входив до близького оточення гетьмана, означеного істориками «кланом Хмельницького». Після обрання Івана Виговського спершу підтримував нового гетьмана, активно долучився до придушення бунту Пушкаря, проте після підписання Гадяцького договору став нього в опозицію (хоч відкрито проти гетьмана не виступав). За Виговського нобілітований у шляхту та призначений переяславським наказним полковником, але це не прихилило його до гетьмана. На початках гетьманування Юрія Хмельницького підтримував свого племінника, хоч правдоподібно вже тоді мав поважні гетьманські амбіції. Після підписання Юрієм Хмельницьким Слободищенського (Чуднівського) трактату з Польщею, яким нівелювалося більшість позитивних положень Гадяцького договору Виговського, Сомко став у збройне протистояння до нового гетьмана. Тепер вже в повну силу розгорілася внутрішня війна, де українці воювали проти українців і кожній із протиборчих братніх сторін допомагав хтось із вельми «зацікавлених» сусідів. Українська козацька держава розкололася на Правобережжя та Лівобережжя. Страчений у м. Борзна 28.09.1663.
(**) Василь (Васюта) Золотаренко – ніжинський полковник (1655-1656, 1659-1663). Народився у Корсуні, рік народження невідомий. Сестра братів Івана та Василя Золотаренків Ганна стала (1651) третьою дружиною Богдана Хмельницького. Ніжинський полковий осавул (1652-1655). Разом з братом Іваном, ніжинським полковником, учасник боїв з польським військом у Білорусії (1654-1655), відзначився при облозі Смоленська. Після загибелі брата виконував обов’язки ніжинського полковника (1655-1656). У 1658 підтримав гетьмана І. Виговського. У травні 1659 в числі інших старшин на польському сеймі нобілітований в шляхетський стан. Перейшов на бік Юрія Хмельницького та присягнув на вірність московському цареві, допоміг московським військам князя Трубецького захопити Лівобережну Україну. Страчений у м. Борзна 28.09.1663.
