Складний сусід: Румунія в зовнішньополітичній стратегії України (націософський етюд)

Олег Баган

Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова

Коли поглянути на карту Середньо-Східної Європи, то очевидною буде думка такого плану: географічне розташування Румунії об’єктивно підказує, що ця країна повинна бути головним геополітичним союзником України. Складовими такого висновку є наступні факти. Румунія має найдовший кордон з Україною із західного боку, якщо враховувати ще й український кордон із етнічно близькою та союзною до Румунії Молдовою. Румунія є найбільшою державою в південному, чорноморському напрямку, який є для України надважливим у геостратегічному вимірі. Румунія має найбільшу берегову лінію на Чорному морі як держава, що веде конструктивну зовнішню політику в макрорегіоні Середньо-Східної Європи (на відміну від Росії) і є територіально близькою до України. Румунія є виразно окциденталізованою державою і нацією, активним провідником сучасної східноєвропейської політики ЄС і НАТО, на противагу тим тенденціям, умовно кажучи, «євразійства», які пробує стимулювати в регіоні Чорного моря Росія.

Однак після констатації цих фактів і аргументів логічно напрошується питання: чому Румунія все-таки не є геостратегічним союзником України, а її роль і для українського політикуму, і для українських ЗМІ залишається десь там, на другому плані? Відповідь на це питання можна дати, лише провівши комплексний аналіз геополітичної проблеми, яка називається: «Румунія – складний сусід».

Ми спробуємо провести такий аналіз в головних аспектах. Перший з них: історико-етнологічний.

Щоб зрозуміти причини й характер деякої відчуженості, навіть протистояння між українцями і румунами, треба пізнати головні історіософські та націософські сенси минулого Румунії. Румуни як етнос і нація сформувалися відносно пізно, лише в пізньому Середньовіччі, у ХІІІ–ХІV ст., коли більшість сучасних головних націй Середньо-Східної Європи вже мали свої держави. Генетично румуни походять від даків, народу, який вийшов на кін історії в ІІІ ст. до н.е. і був частиною тракійського суперетносу, що розселявся від Адріатичного моря до степової зони сучасної України. Нащадками цього суперетносу є сучасні албанці і їхня мова. Даки, як і їхні родичі гети, що проживали вздовж Нижнього Дунаю і Дністра, увійшли також і до етногенезу українців, постійно змішуючись із слов’янським населенням теперішньої території України. У карпатському регіоні збереглися сотні топонімів, гідронімів, ойконімів тракійського походження.

На початку ІІ ст. н.е. більша частина історичної Дакії була завойована Римом внаслідок жорстоких війн, які провів імператор Траян. Почалася наполеглива історія колонізації Дакії римлянами і романізації її мешканців. В цей регіон римляни за своєю традицією переселили тисячі своїх підданих з інших земель. Через понад 150 років етнічно Дакія змінилася: більшість людності розмовляла латинською мовою (точніше її діалектами), тракійські духовні традиції були великою мірою втрачені, ментально країна суттєво змінилася. У кінці ІІІ ст. н.е. римляни під тиском германських войовничих племен з півночі (гепідів, готів та ін.) змушені були відійти на південь, за Дунай, і Дакія знову опинилася в колі варварського світу.

Подальші 7 століть терени сучасної Румунії на північ від Дунаю перебували в дуже складних етно-суспільних обставинах. Ця доба Великого переселення народів означала для цієї землі постійні навали чужинців і пертурбації, зміни етнічного складу і руїни. В зону румунської території вторгалися германці і сармати (язиґи), гуни й авари, слов’яни і печеніги, зрештою мадяри (кін. ІХ ст.), які створили в Північній Дакії – в Трансильванії – свій плацдарм на багато століть. Парадоксом цієї складної ситуації стало те, що, в основному в горах, збереглося романомовне тракійське населення, яке почувало себе господарем цього краю. В румунській історіографії існує таке історіософське поняття: «втеча від історії». Так називається період в історії Румунів від ІІІ-го до ХІІІ ст., коли проторумуни ніби уникали змагатися з викликами історії, переважно ховалися перед мандрівними чужинцями у важкодоступних місцях, відмовлялися воювати із активними й агресивними переселенцями і ніби вичікували свого часу. Поступово в середовищі романомовних розвинулися процеси етнічної солідарності, традиціоналізму, експансивності та войовничості. І вони перейшли в наступ, крок за кроком романізуючи переважно величезні маси слов’янських (в т.ч. проторусинських, протоукраїнських) переселенців, тому що германські племена в більшості натоді помандрували на захід. Слов’ян на території сучасної Румунії було так багато, що можна говорити про дако-слов’янський синтез при формації румунської нації. Це відображено і в румунському фольклорі, музиці, мові, які містять у собі тисячі «ядрових» елементів слов’янського походження. Власне, те, що широке розселення русинів із Карпатського регіону вже в пізніший період – пізнє Середньовіччя (ХІІ–ХV ст.) – охопило передусім Молдову, призвело, за висновками етнологів, до суттєвої ментальної і культурної відмінності цього регіону від міцніше романізованих Мунтенії (Волощини) та Трансильванії. Наприклад, це доводить ґрунтовна монографія сучасного етнолога В.Статі «Молдавани» (Кішинеу, 2009). Згодом це стало основою для формування окремої молдавської нації, яку як окрему цілісність часто не визнають румунські націоналісти. Фактично молдовська нація змогла сформуватися лише в совєтський період, коли комуністи утворили спочатку автономну республіку Молдову на лівому березі Дністра в 1924 р. (нинішнє Придністров’я) головно для того, аби підважувати владу Румунії на решті території Молдови, а в 1940 р. незаконно приєднали за допомогою військово-політичного тиску, спираючись на пакт Молотова-Рибентропа, територію Молдови між Прутом і Дністром (Бесарабію). Претекстом при цьому був дипломатичний факт, що Москва формально не підписала міжнародної угоди у 1920 р., за якою юридично визнавалися румунськими землі, приєднані внаслідок 1-ї світової війни. Загалом молдовська територія охоплює ще терени на правому березі Пруту, її традиційним центром було м. Ясси (стара руська назва міста – Яський торг). Тож змагання за Молдову тривало. Тоді совєти спеціально створили варіант кириличного письма для молдованів, щоб віддалити їх культурно і національно від румунів, які користувалися латиницею. На сьогодні це одна з найбільших проблем у румунській національній ідеології і націософії. Реально молдовська мова – це лише діалект румунської.

Водночас в румунській мові залишилося багато слов’янських слів: господар, боярин, кнез та ін., що промовляє про елітарний статус слов’ян у VIII–XII ст., коли вони в багатьох аспектах соціально і культурно переважали латиномовних даків.

Острови латиномовних мешканців були розкидані майже по всьому Балканському півострову, під іменем «влаки» вони відомі в Греції, Сербії і Болгарії, як «далмати» – на Адріатичному узбережжі Хорватії. Однак в цих країнах романізовані соціальні групи були в основному слов’янізовані через постійний наплив слов’ян і зміцнення їхніх держав – Болгарського і Сербського царств, Хорватії і Боснії. Сьогодні залишилося всього кілька десятків тисяч влаків. Те, що румуни від ХІV ст. почали усвідомлювати себе своєрідною «фортецею» латинського світу на Сході Європи, стало значним першим ідеологічним стимулом для їхнього націотворення. Протягом ІХ–ХІІІ ст. більша частина Румунії контролює Болгар.

Мадяри, які прийшли в Паннонську долину в кінці ІХ ст., відразу захопили Трансильванію і домінували тут аж до ХІХ ст. Сьогодні в Трансильванії живе до 1,2 млн. угорців. Те, що вони були носіями західної цивілізації, принаймні від ХІ ст., коли прийняли католицтво й отримали королівську владу, забезпечувало їм постійну перевагу над патріархальним романомовним малокультурним населенням. Дуже швидко в Трансильванії розвинулася мережа розвинутих міст (нинішні Арад, Клуж, Орадя, Брашов, Сибіу, Альба-Юлія, Тирґу-Муреш та ін.). Від ХІІ ст. в міста почали масово приїжджати німецькі колоністи, переважно добрі майстри, торговці, землероби, яких називали «саксами», бо вони мігрували насамперед із Саксонії. Німецький фактор відтоді став суттєвим для розвитку цього регіону як економічно та цивілізаційно жвавого, прозахідного, багатого. Нинішній президент Румунії К.Йоганніс, власне, походить із таких традиційних німецьких колоністів (він був бургомістром міста Сибіу). Значною мірою успіхи угорців призупинили румунські націотворчі процеси в Трансильванії від ХV ст., але лідером націотворення стала південна Волощина (Мунтенія), де романомовні явно домінували.

Піковим, героїчним періодом румунської історії, який назавжди зміцнив основи румунської нації, став ХV‑й вік, коли румуни загартували свій національний характер у боротьбі із турками. Ще в ХІV ст. романомовні мешканці Волощини зуміли мобілізуватися проти угорського наступу. І тут важливим ідеологічним інструментом для них стала православна віра, духовно-культурні зв’язки із Візантією. Так проторумуни отримали програму: боронити православ’я, відвойовувати втрачені терени і міста.

Аналогічні процеси відбувалися паралельно і в Молдові, яка постійно розширювалася на схід і північ, до Пруту і Дністра, за рахунок активної міграції романомовних із заходу і півдня у відносно вільні простори, бо на той час почергово занепали Галицьке князівство і Золота Орда, які контролювали межиріччя Пруту і Дністра. Так намітилася широка зона протистояння між румунами й українцями, яка двигтітиме до ХІХ ст. включно.

До кінця ХІV ст. Волощина і Молдова зміцнилися як незалежні християнські держави і стали для всього християнського світу символом боротьби із наступом турків-мусульман, які на той час захопили Болгарію, Сербію, Боснію, більшу частину Хорватії, Албанії і Греції. Це було третім надважливим ідеологічним стимулом в розвиток румунського націотворення. Багато етнічних румунів робили успішну кар’єру в умовах Угорської держави, такими були знаменитий воєвода Трансильванії Ян Хуньяді (по-румунськи Янку Хунедоара (правив у 1441–1456 рр.) та король Угорщини Матяш Корвін (правив у 1458-1490 рр.), який підніс королівство на особливу висоту, в т.ч. в культурному плані.

Повноцінними самостійними державою Волощина стала за правління господаря Мірчі Старого (1388–1418), а Молдова – за правління Александра Доброго (1400–1432), особливо зміцніла Волощина за господаря Влада ІІ Дреґули (Дракули) (1448–1476). Важливим фактором для підтримки цих держав від ХV ст. стало посилення Польського королівства, яке повело систематичні змагання за впливи на Молдову і протистояло турецькій експансії. Це спричинило третю хвилю міграції руського (українського) населення на південь, в зону романомовного світу. Особливо значним був тоді фактор української культури і церковності, які були набагато розвинутіші за румунські, і тому відбувся третій, духовний, синтез між українським і румунським (молдавським) народами. До ХVІІ ст. кириличне письмо, староукраїнська мова панували в Молдові і Волощині на офіційному рівні, тисячі романомовних православних здобували освіту і кар’єру в українському церковному середовищі. Найзнаменитіший із таких – Петро Могила (1596–1647) – Митрополит Православної церкви.

У ХVІ ст. ситуація змінилася: Османська Порта після завоювання у 1453 р. Константинополя вступила в період особливого зміцнення і наступальності. У битві під Могачем 1526 р. турки розгромили угорські королівські війська і на майже 150 років захопили терени центральної Угорщини разом із Будою. Їхній наступ зупинився тільки під Віднем. Вони завдали кілька значних поразок господарям Волощини і Молдови, угорським правителям Трансильванії. Весь Балканський півострів перейшов під сюзеренітет Стамбула. Політика Польщі в Молдові і загалом у південному антиісламському напрямку зазнала краху. Вже як Річ Посполита вона мала значно більше проблем на півночі і на сході (насамперед потреба протистояння тискові Московії), і тому її впливи на Балканах послабилися.

Тільки в самому кінці ХVІ ст. за правління знаменитого волоского господаря Міхая Хороброго (правив у 1593–1601 рр.), який був визначним полководцем, румунський визвольний рух набув наступальності. Міхай в ході складних дипломатичних і яскравих військових перемог вперше досягнув заповітної мрії всього нарду: під його скіпетром об’єдналися на короткий час Волощина, Молдова і Трансильванія. Тому його ім’я є головним символом героїчного періоду румунської історії і румунської єдності. Відтоді всі стратегічні зусилля румунських правителів і політиків спрямовувалися на досягнення єдності румунських етнічних земель, відновлення «єдиної Дакії», і це свято вважається до сьогодні найважливішим в румунській національній самосвідомості й ідеології.

Протягом ХVІІ ст. всі три румунські князівства майже постійно перебували під сюзеренітетом Порти. А в Трансильванії, де домінували угорські князівські та шляхетські роди, посилився вплив Австрійської імперії. Значним фактором в цій землі був протестантизм, що дуже ускладнило міжнародну ситуацію в регіоні. Загальна криза православ’я, розвиток католицької Контрреформації, великі успіхи західної культури призвели у той час до поширення латинської мови, призупинення кирилично-слов’янського друку, до поступової переорієнтації румунських еліт на західні культурні стандарти. З’явився румунський уніатський рух, який кардинально поміняв стратегію дій і стимулював нову національну ідеологію. Офіційно в Трансильванії Унія була прийнята 19 лютого 1699 р., а у вересні 1700 р. відбувся всецерковний собор православних Трансильванії, який підтримав Унію. Так багаточисельне румунське населення регіону (романомовні завжди тут складали більшість від понад 50 %) через нову форму своєї церкви отримало більші соціальні і політичні права, а це призвело до посилення його національної свідомості й громадянської активності. Згодом більша частина Трансильванії була інтегрована в імперію Габсбурґів, які після розгрому турків під Віднем 1683 р захопили історичну ініціативу в Середній Європі.

В ході просвітницьких реформ в Австрійській імперії 2-ї пол. ХVІІІ ст. румуни отримали низку громадянських, культурних та господарських можливостей, які стимулювали їхній національний розвиток у Трансильванії. Посилилися окциденталістські орієнтації, їхні еліти щораз більше переймали ідеї й ідеали передусім французької культури, навчалися на Заході. У кінці ХVІІІ ст. з’явилася потужна романтична художня література румунів, яка вже у першій половині ХІХ ст. набула національної повноти і виразності (головні імена: Й.Будай-Деляну, А. і Я.Векереску, Ґ.Асакі, Й.Редулеску, В.Кирлова, Г.Александреску, М.Когелнічану, К.Неґруці, В.Александрі, А.Руссо, Н.Белческу).

Паралельно румуни від середини ХVІІІ ст. отримали новий геополітичний виклик: це був наступ Російської імперії зі сходу, яка внаслідок кількох перемог над ослабленою Османською імперією оволоділа Причорноморським узбережжям, а в 1812 р. цілковито захопила межиріччя Пруту і Дністра і утворила в цьому просторі Бесарабську область під керівництвом російського генерал-губернатора. Це повело до асиміляції румунів в багатьох районах Східної Молдови. Новим центром Басарабії став Кішинеу, який одночасно був і провідником русифікації. І сьогодні це місто є переважно російськомовним.

Хоча Росія традиційно виступала під прапорами «визволення православних», «усунення ісламської загрози», тощо, але дуже скоро виявилося фальшивість її зовнішньої політики щодо румунів: як тільки доходило до якогось значного військового національного визволення румунів, Петербурґ вимагав «поважати статус Стамбула», тобто сильно не бунтувати; коли Волощина і Молдова починали зближуватися, Петербурґ знову зупиняв ці процеси своєю вагою, боячись втратити свою перевагу; в усіх геополітичних комбінаціях на Балканах, коли поставали греки, серби, болгари, коли тиснула Австрійська імперія, тощо, Петербурґ виявляв, що для нього найважливіше в цьому макрорегіоні – просування власних геостратегічних інтересів, зміцнення впливів Російської імперії. Тому для православних румунів Росія не стала тим, чим вона стала для сербів і болгарів, великою мірою для греків: політичною опорою для боротьби за національне визволення, духовно-культурною і цивілізаційною альтернативою щодо ісламського і навіть західного світу. Румуни поступово від кінця ХVІІІ ст. окциденталізувалися як нація, подібно до католицьких народів – хорватів чи словенців – і виробили собі добру стратегію «опертя на власні сили», тобто ставили передусім на мобілізацію власної нації – гартування її характеру, вироблення наступало-войовничої ідеології, піднесення культурно-освітнього рівня, – замість сподіватися тільки на союзників. І це принесло результат: упродовж ХІХ ст. румуни, окрім Мунтенії (Волощини), де їхні позиції були найсильнішими, поступово зміцнилися і стали визначальним політичним фактором в усіх інших регіонах: Молдові, Трансильванії, Банаті (на південному заході країни, де чисельно проживали ще угорці і серби), в Кришані і Марамуроші (на півночі Трансильванії, де домінували мадяри), в Добруджі (на південному сході, між нижньою течією Дунаю і Чорним морем, де завжди мешкали болгари), на Буковині, де масово проживали українці (власне, тоді румуни докорінно романізували Південну Буковину з центром у Сучаві, яка потім органічно відійшла до Румунської держави).

Велике значення для формування модерної румунської нації спочатку мали просвітницькі реформи австрійських імператорів Марії-Терезії і Йосифа ІІ, а потім революційний рух у Франції та наполеонівські війни. Вони поламали патріархальні основи значно консервативного православного суспільства, дали поштовх до формування нової інтелігенції, допомогли створити повноцінну національну ідеологію. Це дозволило румунам витворити від початку ХІХ ст. потужний національно-визвольний рух, який одночасно використовував на свою користь і переможні війни Росії супроти Турецької імперії, і залучав для збалансування геополітичних тенденцій на Балканах Францію і Велику Британію. У 1821 р. сталося велике повстання під проводом Тудора Владиміреску, яке використовувало визвольні інтенції греків, які натоді активно атакували Оттоманську імперію. Внаслідок повстання Молдова і Волощина отримали велику автономію, хоч визнавали сюзеренітет Стамбула. Відповідно Ясси і Бухарест почали розвиватись як столичні міста, концентрувати в собі ідейну, культурну, освітню енергетику нації. Росія тоді фактично зрадила православних волохів і молдаванів і не підтримала повстання Т.Владиміреску. Однак невдовзі, після переможної війни над Туреччиною у 1829 р., вона встановила свій протекторат над Дунайськими князівствами.

Постійно зміцнюючись, румуни зуміли після переможної для Заходу Кримської війни 1853–1856 рр. розпочати процес об’єднання двох автономних князівств – Волощини і Молдови. Це сталося у 1859 р. з обранням князя Александра Кузи на престол. У 1862 р. ця держава проголосила свою незалежність, яку офіційно визнали на міжнародному рівні на Берлінському конгресі 1878 р. під назвою «королівство Румунія». Хоча ця назва була дещо штучною: адже прямого стосунку до Риму (в основі назви – це поняття) румуни не мали, це так само, як Росія величає себе іменем від кореня «Русь», але насправді має дуже віддалений до неї стосунок. Трансильванія була приєднана до Румунії тільки внаслідок 1-ї світової війни, в якій та щасливо виступила на боці Антанти.

Націософські оцінки. Румунська нація сформувалася внаслідок кількасотлітньої майже безперервної боротьби за незалежність; це дало змогу сакралізувати національні ідеали, витворити героїчний тип мислення у її еліт насамперед і в народі. Основоположні впливи візантійської цивілізації (православ’я) витворили в румунській ментальності потужну консервативність, інерційність у сприйнятті історії, суттєво загальмували її розвиток у плані формування громадянської активності і свідомості, правового розвитку, культури міст, інтенцій до демократизму та засвоєння якісної раціональної освіти. Цивілізаційні впливи Отоманської імперії (реально Волощина і Молдова залежали від неї понад 500 років!) зумовили високий рівень негативного патерналізму в румунському суспільстві, корупції, реакційності, імітаторства. Тому, попри значні успіхи румунських еліт на полі окциденалізації національної свідомості і культури протягом ХVІІІ–ХІХ ст., румунська нація залишалася вельми консервативною, малоосвіченою в масі, перейнятою ієрархічними та груповими інтересами. Водночас країна після великого об’єднання 1920 р., залишилася дуже регіоналізованою: існують суттєві відмінності в аспектах національної свідомості, громадянської активності, рівня культури, освіти, господарки між Кришаною і Добруджею, між Банатом і Буковиною, Молдовою і центральною Трансильванією.

За цими трьома ознаками – візантійсько-православна основа, вага імперського бюрократизму, регіональні відмінності – Румунія дуже подібна до України, якщо Отоманську імперію замінимо Російською і згадаємо, як відрізняються між собою наші Закарпаття і Слобожанщина, Галичина і Причорномор’я, Волинь і Буковина. Тож Румунія і Україна – це типологічно зближені країни, але в плані національної сконсолідованості та героїзованості, загартованості національного характеру українці значно поступаються румунам. У них не було таких тривалих періодів безвольності і відмови від мілітарного способу мислення, як в українській історії (кінець ХІV – початок ХVІ ст.; кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.); у них не витворився свій масовий тип малороса, тобто зденаціоналізованої частини соціуму, яка має цю зденаціоналізованість за ідеологію й об’єктивно руйнує національну і державну міцність свого народу: у них не було таких нищівних руйнувань національної культури і традиції, які загалом розвивалися безперервно.

«Регіоналістський комплекс», відчуття власної відсталості супроти сусідів – угорців та німців, проблема етнічної настороженості до довколішніх слов’янських народів, з якими століттями довелося сперечатися-змагатися за спільно заселені регіони (із сербами – за Банат, із болгарами – за Добруджу, з українцями – за Буковину і Бесарабію) витворили у румунів гостру потребу ідеологічного обґрунтування своєї унікальності, експансивності та войовничості. Відтак у міжвоєнну добу ХХ ст. Румунія потужно пішла вправо: культурницька теорія «ґиндиризму» (від назви журналу «Ґиндиря» – «Думка»), який формував ідеологію націоналізму і традиціоналізму; творчість і організаторська діяльність профашистського філософа Корнеліу Кодряну (1989-1938), який створив «легіонерський» рух (від «Легіон Св.Михайла»), т.зв. «Залізну гвардію»; сильні мілітаристсько традиції (диктатура ген. Йона Антонеску), поява цілої плеяди яскравих філософів ірраціоналістського типу на чолі із знаменитим Мірчею Еліаде. Тобто румунська національна філософія дуже сильно «заварилася» на ідеях національної містики, особливої органічності та оригінальності, месіанізму (ідея «аванпосту латинського духу серед моря чужорідних народів»!). Ці войовничі ідеї, переплівшись із постійною потребою охоплювати націотворчими впливами різні і складні регіони, породили ідею «Великої Румунії» – перманентного імперіалізму малої нації.

Геополітичні перспективи. Історично так склалося, що стосунки між українцями і румунами не були дружніми і союзницькими. У період панування Галицького князівства в Межирічччі Пруту і Дністра (місто Галац у Румунії – це колишній Малий Галич) романомовні анклави сприймалися швидше як загроза у не до кінця контрольованому просторі; в козацьку добу Молдова традиційно виступала ненадійним союзником у протистоянні з татарсько-турецьким світом, бо на той час вже була звиклася з отоманськими порядками і соціальними спокусами; від ХІХ ст. почалося протистояння переселенське і національне в Басарабії і Буковині. Окупація Румунією у 1920 р. цих двох регіонів, в яких відразу почалася тверда політика примусової румунізації, залишила трагічну згадку в свідомості української нації. Настільки ця згадка була болючою і неприємною, що відомий український геополітик і мислитель Юрій Липа (1900–1944) у спеціальній праці «Чорноморська доктрина» (1942) передбачав майбутній розподіл Румунії як саме неорганічної держави.

Однак характер і наполегливість (може, ще кмітливість) румунської нації заперечили перспективу романтичного одесита. Після розпаду СРСР і появи на карті Європи незалежної Молдови постало питання про можливе об’єднання одномовних і однокультурних держав, а така перспектива могла б означати посилення на кордоні з Україною великої й активної країни, яка має свої геополітичні амбіції. Поки що на перешкоді цій перспективі стоїть сформована в роки російської окупації Молдови молдовська квазінаціональна ідентичність, присутність в молдовському суспільстві великої кількості представників національних меншин – українців (які є переважно зрусифікованими), росіян, гагаузів, болгарів, які разом складають до пів мільйона мешканців і всі переважно насторожено ставляться до зростання молдовського націоналізму (румунського націоналізму, який часто перехрещується із ним), до можливого об’єднання Молдови з Румунією, до зближення Молдови з Заходом. До цього додається слабка громадянська активність і загальна консервативність молдаванів, які через неорганізованість часто програють у важливих політичних протиборствах російськомовній частині суспільства. Свідченням цього було довготривале перебування при владі проросійської партії комуністів у 2000-і рр.. і її висуванця В.Вороніна, а тепер перемога на виборах проросійського президента І.Додона. Сумну роль грає в Молдові Православна Церква (на 93 % молдавани – православні), яка веде проросійську лінію. Водночас рух радикальних молдовських «західників», які в основному мають румунську ідентичність, є не чисельним, маловпливовим.

Така ситуація певною мірою є вигідною Україні, оскільки, якби раптово відбулося об’єднання Молдови з Румунією та їх посилення, ми б отримали асиміляційний наступ румунської нації на етнічні терени українців у Придністров’ї. Тож весь простір колишньої Молдови (з Придністров’ям) є таким собі велетенським полем балансувань різних політичних та етнічних, проімперських і про європейських сил і тенденцій, які постійно взаємопоборюють себе і топляться в загальній громадянській пасивності і невиразності.

У цьому є й певна небезпека, бо така нестабільність, велика корумпованість, хаотичність політичної ситуації в сусідній країні загально недобре впливає на Україну, породжує деструктивні тенденції. Тому щодо Молдови в Україні мала б бути докладно спланована, стратегічно продумана і вивірена зовнішня політика як щодо потенційно небезпечної держави і такої, в якій зосереджені українські національні інтереси.

На сьогодні Румунія є однією з найважливіших держав для українського майбутнього з таких причин:

• за геополітичним розташуванням, кількістю населення, величиною господарки Румунія є найбільшою країною у надважливому для України Чорноморському просторі, якщо не брати до уваги Туреччини, набагато більшої країни, але все-таки євразійської, що й підтверджують останні роки в її зовнішній і внутрішній політиці;

• на відміну від усіх держав, які мають спільний кордон з Україною, Румунія єдина не має жодних ілюзій щодо Росії, яка зараз воює проти України в Донбасі і на Чорному морі (Крим) (бо навіть Польща, як недавно виявилося, має якісь ілюзії щодо політики Москви, незважаючи на те море зла, яке заподіяла їй Москва в минулому); Румунію можна навіть вважати єдиною послідовно антиросійською державою в Середній Європі, оскільки геополітичні інтереси Бухареста і Москви явно розходяться (передусім тому, що Росія підтримала Придністров’я, створила там антирумунський анклав, привносить постійно дестабілізацію в регіон, підтримує різні антирумунські тенденції в Молдові);

• лише конструктивний діалог з Румунією і Молдовою може в майбутньому посприяти «заліковуванню» тієї «відкритої рани» на кордоні України, яка називається «Придністров’я»; українцям вартує пам’ятати, що північна частина Придністров’я – це продовження українського Поділля зі старовинним українським містом Рашків у центрі, що в селах цього регіону говорять чистою українською мовою до сьогодні, що лівий берег Дністра – це органічне продовження українського геополітичного простору;

• потенційно лише Румунія може стати найнадійнішим і геостратегічно найважливішим (фактор Чорного моря) плацдармом для військ НАТО, в т.ч. і для захисту України від можливої агресії Росії;

• цивілізаційно і ментально саме Румунія є особливо близькою до України (всі інші наші західні сусіди є занадто окциденталізовані як католицькі країни, і тому ментально різкіше відрізняються від нас) і це може стати основою для ширшого і глибшого культурного і суспільно-політичного діалогу між нашими країнами і народами;

• водночас саме Румунія може стати для України «помостом» для ширших і продуктивніших контактів із країнами Балканів, а такі контакти є життєвопотрібними;

• сьогодні Румунія є найпоказовішим прикладом, як у традиційно ієрархізовану, відчутно закостенілу, скорумповану країну приходять зміни, як по-православному патріархальне, стагнізоване суспільство перебудовується на засадах правдивої демократії, суворої законності, вільної підприємливості, ціннісної стабілізації, і цей приклад може наслідувати Україна.