120 років тому:
липень 1905 – у с. Томашівці на Івано-Франківщині в священичій родині (з якої вийшло 10 священиків) народився Гургула Анатолій, священик УГКЦ. Закінчив Львівську богословську академію, хіротонізований на священика Митрополитом А. Шептицьким (1932). Душпастирював на Тернопільщині, Львівщині, а в роки війни отримав парафію у Томашівцях. у 1950 за відмову перейти на московське православ’я дружину засуджено на 10 років концтаборів, а о. Анатолія запроторено у Львівську психіатричну лікарню, де після ін’єкції ефіру в стегно зробили інвалідом. Після звільнення активно душпастирював у підпіллі, чим й підписав смертний вирок собі та дружині. Спалений у власному домі у с. Томашівці невідомими (хоч в той час всі добре розуміли ким були ці невідомі) разом з дружиною Іриною 1980. Існують свідчення, що перед підпалом був жорстоко катований. На похорон прийшло понад 5 тисяч людей з усієї округи, що видавалось неймовірним в часи тоталітарного режиму.
Ірина Гургула (Дубак) народилася 1908 у с. Бурканів на Тернопільщині, працювала вчителькою української та німецької мови.
Син Володимир Гургула:
«Тато з мамою жили в шпихлірі, переробленому під житло. В одній кімнатці та кухонці у неділю збиралися на відправу вірні. Приходили таємно, поодинці, через городи збоку річки. Кожної неділі і свята отець відправляв Службу Божу для людей, а кожного дня – для себе з дружиною. Хрестив дітей, сповідав, учив релігії, виголошував короткі, але повчальні проповіді. Тато був великим шанувальником вервиці, відмовляючи її у довгі від безсоння ночі, і це підтримувало його».
Син Іван Гургула:
«Коли я в грудні 1979 року відвідав батьків, тато жалівся мені, що отримує в листах погрози і залякування, аби припинив як греко-католицький священик релігійну діяльність, яка ворожа радянській ідеології. А якщо не припинить, то влада вживе рішучих заходів».
