Що породжує розпач?

Йосиф Сірка

„Для людей, які мислять животом, батьківщина там, де „жрачка
і квачка”, вони працюють тільки на каналізацію. Люди, які мис-
лять форматом – серце-душа-розум-Творець, мають добру
перспективу у майбутньому”. Володимир Барна (Українська
літературна газета, № 11 (95), 31.5.13).

Слова відомого українського письменника і перекладачача В.Барни пригадалися, коли прочитав статтю Марії Кривенко „Такою країною потрібно перестати дорожити…” (УП, 6.7.2013). В ній відчувається розпач над сучасною ситуацією в Україні, де у школах не вчать рідної мови, власної історії, де судді засуджують невинних, де, за словами російського політолога А.Окари, „В России и на Украине милиция охраняет власть от народа (РОСБЛАТ)” (УП, 6.7.13).
Розпач та розчарування в українській дійсності притаманні не тільки окремим авторам різноманітних статей. На жаль, вона охопила більшість мислячого населення України та української діаспори.
В Єгипті вийшло на вулиці біля 20 мільйонів людей, щоб висловити своє незадоволення з політикою президента, який порушив передвиборчу обіцянку щодо економічних і соціальних проблем, а замість того спрямував свої зусилля на укріплення своєї влади та своєї партії в державі. В Україні, на кричуще зґвалтування працівниками міліції, відгукнулось лише кілька сот обурених мешканців малого містечка Врадіївка (мов би це не торкалося всієї зґвалтованої країни!). А причин до більшої демонстрації сили народу було і є в Україні більше, ніж причин у Єгипті для єгиптян.
І саме тут набувають сенсу слова В.Барни про тих, які „мислять животом”. Пригадуються часи, коли в Україні дехто казав, що коли б було досить ковбаси, то і українською б заговорили. Але саме ті, що мають не тільки ковбасу, але й власнять неймовірні багатства, то відмовляються від державної, і ненажерливо заповнюють свої кишки не тільки вітчизняними, але й імпортованими делікатесами.
Вже навіть африканський студент із Конґо довів нездарам-політикам, що він здатний за короткий час вивчити державну (свідчення учасників передач Україна має талант).
Ганебний заклик з рядів ПР визнати братовбивчу війну у польській державі між поляками та етнічними українцями ґеноцидом поляків повинен би каратися не тільки викиненням з ВР України, але й ув’язненням! Бо ж різня відбулася між етнічною меншиною українців і польським військом на території тодішньої польської держави, як наслідок неврівноваженої політики польської верхівки щодо української меншини. Панове з ПР не звернулися зі закликом до польської влади пояснити живцем спалених українців – жінок, дітей та старих чоловіків с. Терки, чи розстрілів дітей та жінок у с. Павлокомі. Зрештою до такого заклику представники правлячої партії в Україні не мали жодного морального права, оскільки вони взагалі не ознайомлені з історією не тільки етнічних українських земель Польщі, чи Словаччини, Румунії, Росії та ін, але й не обізнанні з історією україни взагалі. Для більшості у ПР ще й досі дороговказом залишається „Короткий курс історії ВКПб”, яким і користаються у своїх необдуманих вчинках та судженнях.
Розпач охоплює людину, коли в Україні навіть тзв. опозиція мовчить, в той час, коли вороги країни готові її роздерти на шматки. Та і діаспорні політики не повелись краще від опозиції, вони також не реаґують негайно і відповідно.
Недавні числа фінансових потоків, які вливаються в українську економіку від української діаспори, свідчать про те, що вони у кілька разів перевищують позики від МВФ, до того ж за позики платять високі відсотки, а фінанси діаспори йдуть прямо в українську економіку через споживачів. Тому голос понад 20 мільйонів українців за межами України повинен бути почутий!
Телевізійна програма „Україна має талант” є яскравим свідченням того, що таланти таки є, але справа в тому, що не талановиті економісти, політики, організатори і ін. правлять країною, але бездарні й жорстокі типи на зразок лейтенанта поліції, який цілковито переплутав поняття бажання та садизму. Отож, справа не в тому, що в Україні зростає розпач та безсилість, а в тому, що байдужість переросла усі дозволені межі і саме байдужість до себе, до оточення, до політики, до беззаконня є найбільшою проблемою.
Приклад жителів Врадіївки та єгиптян вказує на те, що розпач не матиме місце, коли взяти в руки ініціативу боротьби за країну, яка є перлиною Европи, на яку гострять свої зуби не тільки близькі сусіді і тзв. брати! Питання повинно стояти не тільки, що мені дає країна, але й що я даю країні, а їй потрібно віддати себе в цілості і насолоджуватись нею в цілості!
Христос закликав своїх прихильників роздати майно бідним і йти за ним і його церква стала наймогутнішою і найбагатшою на планеті Земля. В Україні ж діють цілковито протилежні тенденції – вступай до владної партії і будеш багатим! Справа лише в тому, що у світі можна стати багатим завдяки праці (рідко), завдяки раптового виграшу, успадкування, крадіжки та пограбування. Яким чином багатіють в Україні, ті, що відвідують церкву, мечеть, чи синаґоґу, то це вже інша справа.
Багатство не є запорукою мудрості, чи здоров’я, але його можна використати, щоб проширювати добро. Американські ковбої та інші багатії 18-19 ст., які не дуже чесним способом збагатіли мали ще сумління і щоб його задовольнити, то будували університети, лікарні, церкви та інші заклади для суспільного добра. Недарма ж і католицька церква у минулому давала нагоду відкупити гріхи! В Україні ж накопичені багатства йдуть на розбудову власної розкоші, а в той же час держава потопає у позиках, а люди у бідності. Найбільше болить те, що це в країні, яка могла б годувати пів світу плодами своєї землі, коли б тут керувались ідеєю загального, а не особистого добра.
Розпач пані Кривенко зрозумілий, бо вона не бачить виходу – хіба емігрувати, щоб себе врятувати. Вже наш Великий Кобзар застерігав, що йдеться не про одну долю, а про країну. У вірші серії віршів „В казематі” він також стверджує, що:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
………………………………….
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ой, не однаково мені.
(С.-Петербург, 1847)
Отже, коли число тих, кому не „однаково”, що діється в Україні зросте хоча б у сто разів до тих, що показали свій нескорений харатер у Вардіївці тзв. міліції, то й на розпач не буде часу. Тоді почне перемагати майбутнє, мрія про оспівану країну, якою ми її хочемо бачити серед цивілізованих країн.

8.7.2013 р.