Ще про українсько-польські відносини

Я був присутній на Лемківській Ватрі (що дослівно означає вогнище діялектом людей з лемківського регіону, сьогоднішня Польща) — щорічне свято української лемківської спадщини з піснями та танцями і кількома серйозними моментами. Одним з них, була дискусія під назвою “Українсько-польська громадянська війна і вигнання українців після Другої світової війни “.

У 1944 році СРСР і новоутворений  комуністичний маріонетковий уряд Польської Народної Республіки уклали угоду про розмежування своїх кордонів і “дозвіл” для репатріація українців з польської сторони в Українську РСР і , аналогічно, для поляків на українській стороні, щоб переїхати до Польщі. Це була ідея Сталіна, і пропаганда заявляла, що Сталін був  сповнений рішучості до об’єднання українців в рамках Української РСР, і польська сторона мала намір аналогічного об’єднання за участю поляків.

Було близько 700,000 українців в Польщі на той час, більшість з них з регіону Лемківщини, частина якої була  Україною, а тепер перебувала у Польщі. Те, що було представлено у вигляді добровільного переселення швидко стало явно поліцейською операцією. Використовувалися радянські війська і спецслужби. Люди спочатку були змушені підписати форму, тим самим проявляючи згоду, але цей процес швидко забувалося, форми ігнорувалися і фарс розвіявся. В результаті близько 500 тисяч українців були депортовані в Українську РСР. Це, як видається, задовольнило Сталіна.

До 1947 року поляки підрахували, що можливо якихось 20,000 українців залишилося в Польщі та, що українські партизани, переважно Української Повстанської Армії (УПА), були в значній мірі поборені. У будь-якому випадку, поляки вважали, що ті повстанці, що залишилися не будуть в змозі продовжувати боротьби без місцевої підтримки. Проте, польські оцінки були неправильними. Насправді, близько 200,000 українців залишилося, і це незабаром стало очевидно польському комуністичному уряду.

Саме тоді польський уряд без подальшого заохочення з боку Сталіна вирішив взяти справу в свої руки і розв’язати «українську проблему» в межах Польщі. В результаті була горезвісна “Акція Вісла”, під час якої близько 140,000 українців були депортовані не в СРСР, а на західні польські землі з конкретними директивами, що вони не повинні були бути переселені в концентрованих групах. Крім того, багато українців загинуло та чимало, зокрема, представників інтелігенції та духовенства, було ув’язнено в  концентраційний табір Явожно.

Наведені вище факти досить добре відомі і загальноприйняті сучасними українськими, польськими та західними вченими і польськими та українськими урядовцями. Деякі польські сучасники стверджують в якості виправдання, що це була робота комуністичного режиму, а не поляків. Інші стверджують, що “Акція Вісла” була розплатою за вбивство українцями польських цивільних осіб на Волині під час 1943-44рр.

Незалежно від аргументу факт залишається фактом, що очищення Польщі від українців було проведеного урядом Польської Народної Республіки. Співавторами в цих зусиллях було польське населення і навіть польська римо-католицька церква. Українські церкви були передані польській церкві. Ця умова, в більшості випадків, зберігається до цього дня. Існує мало сумнівів в тому, що те, що сталося з українцями в Польщі, було спланованою спробою геноциду, як це чітко визначено подальшою Конвенцією ООН з цього питання.

Україна і Польща є сьогодні союзниками з необхідності. Багато українців і поляків є справжніми друзями за вибором. Протягом довгого часу було також багато  шлюбів. Я сам є українським-американцем з українського та польського походження. Більшість українців, навіть Лемки, навчилися до якоїсь міри помиритись з минущим, хоча і не забувати.  Лемківські українці є спеціальні люди в цьому відношенні. Ніхто не постраждав більше від рук поляків. Переважно лемки вважають сьогоднішню Україну своєю країною, не дивлячись на те, що вона не включає їх споконвічні землі. Лемківщина є в межах кордонів Польщі.

Голова Лемків сказав мені:

“Нас лемків дуже болять ці радянсько-польські акції після Другої Світової Війни, але ми є мирні люди з Християнськими засадами. Тому ми знайшли спосіб помиритися та витримати. Ми горді нашої спадщини і горді бути частиною української нації. І ми будемо обороняти лемківську і українську позицію, але робимо це без ненависті. Лемківська ватра горітиме завжди.”

Проте залишаються безсоромні польські голоси, які говорять з обуренням про українську агресію, з посиланням на одиноку взаємну волинську трагедію, коли в розпал Другої світової війни, Волинь була полем бою для нацистських регулярних військ, радянських служб, польської Армії Крайової, УПА, різних партизанських груп. Може, вони повинні взяти приклад з лемків, перед якими вони ніколи не вибачилися. Існує урок, який слід вивчити.

Для людей, які простежують своє коріння до Лемківщини, їх країна сьогодні є незалежна та демократична Україна, котра одночасно святкує 25річчя своєї відновленої незалежності і продовжує оборонну війну на захист себе, Європи і світового цивілізованого спів товариства проти російської агресії. Я підозрюю, що було дуже важко для будь-якого Лемка помиритися з поляками. Але багато хто з них зміг це зробити, рівночасно не забуваючи і вшановуючи свої жертви.

25 червня 2016р.                       Аскольд С. Лозинський, Нью Йорк