«Самопоміч» + «Голос» + «Українська галицька партія» = 0
Олег Баган
Саме така математично-політична формула чомусь зринає, коли думаєш про ці політичні проекти і про їхню наполегливу пропаганду саме в Галичині. Всі вони задумані, очевидно, в одному львівському середовищі, всі фінансуються переважно з одного джерела, всі мають однакове спрямування – до лібералізації і профанації українського політикуму й обману українського виборця.
Перші два проекти вже давно вичерпали себе, продемонстрували свою «надувальну» сутність. На виборах 2012 року люди ще доволі масово, особливо в Галичині, голосували за «Самопоміч», сподіваючись, що це буде перша прагматична українська політична сила, зорієнтована насамперед на розв’язання конкретних соціальних проблем, яких так багато нагромадилося в країні, така собі «галицька соціал-демократія». Однак дуже скоро виявилося, що це чисто віртуальна партія, створена багатою фантазією і хитрістю кількох львівських політтехнологів, які вигадували успішні піар-ходи, що приваблювали виборця. Відтак ця партія пройшла до парламенту, але там проявила таку потужну безвідповідальність і кон’юнктурництво, що просто шокувало виборця. І політтехнологи, і політичні замовники проекту виграли від його успіху, багато чого здобувши на верхах українського політикуму і влади. Але самі українці, власне, українська національна ідея, вельми програли від цього «успіху», і то відчутно. Адже «Самопоміч» розпорошила тоді патріотичний електорат, бо саме галицькі голоси пішли в нікуди, її представники в парламенті виявили свою вкрай ліберальницьку, компромісницьку позицію, через що вже на наступних виборах «Самопоміч» зазнала катастрофічної поразки.
Засновники цього проекту не опустили руки і на парламентські вибори 2019 року придумали новий надувальний проект, використавши популярність львівського співака Святослава Вакарчука. Довірливі патріотичні виборці, які, здається, так і чекають, на того в політиці, хто їх вкотре цинічно обдурить, надівши яскраву вишиванку, як перед тим довго обдурював їх «медовий» В.Ющенко, емоційно проголосували за цей проект і «Голос» опинився у Верховній Раді. С. Вакарчук через рік «здувся», чого і слід було очікувати з огляду на примітивність цієї людини, і народна підтримка «Голосу», який відзначився в парламенті хіба тим, що підтримував і підтримує різні ошуканські й ліберальницькі закони, теж пішов «на дно», оскільки всім стало ясно, що ця партія не має жодної політичної позиції, тим більше націотворчої, на що так сподівалися сердечні галичани. І знову: політтехнологи і замовники цього проекту виграли, бо через своїх депутатів у Раді «повирішували» багато конкретних і прагматичних справ, не соціальних і не національних, зрозуміло, а своїх. Український патріотичний виборець вкотре лишився «з носом». Галичина знову лише почухала собі потилицю, подивувавшись, як спритно її надурили.
І ось з’явився третій хитрий проект вигадливих львівських політтехнологів – Українська галицька партія, яка потихеньку «розкручувалася» вже давно, спекулюючи на природному бажанні галичан утверджувати свою ментально-цивілізаційну своєрідність. У нього подібний до попередніх «Самопомочі» і «Голосу» зовнішній політичний імідж: світлі молоді обличчя, радісні розмови про насущні проблеми, обіцянки відсвіжити український політикум. На цей раз вигадливі львівські політтехнологи вирішили спекульнути на двох великих ідеях: галицької регіональної ідентичності, яка об’єктивно визріває ще від 1990-х рр., і християнської демократії, потреба в розвитку якої в Україні назріла вже давно. Щодо першої ідеї, галицької ідентичності, то вона лише галасливо озвучується УГП, але жодної глибокої думки, широкого плану дій щодо її розвитку ми ще не почули за кількарічний період існування цієї партії. Наприклад, суспільство не знає нічого про якісь наукові – історичні, етнопсихологічні, культурологічні – розпрацювання членів УГП про специфіку Галичини як вагомого середньоєвропейського регіону, який мав свою виокремлену історію розвитку ще від доби Середньовіччя, про самобутність і значущість галицьких політичних традицій, про ментальну своєрідність галичан як вельми традиціоналістського і водночас пасіонарного українського субетносу тощо. Існує, скажімо, класична праця відомого філософа Миколи Шлемкевича «Галичанство» (1956 р.), в якій висловлено десятки глибочезних думок про специфіку Галичини й ментальність галичан, але жодна з них, як і думки десятків інших оригінальних галицьких авторів, якось не знайшла собі озвучення й розвитку в ідеології і пропаганді УГП. А для чого? «Примітивні і довірливі галицькі виборці й так «схавають» нашу політичну брехню про вірність Галичині» – очевидно, думають керівники цього проекту.
У всіх офіційних документах, оприлюднених на головному сайті УГП, – статуті, програмі, яка складається із окремих тематичних блоків, ідеології, маніфесті – ми не знайшли бодай однієї тези про форми й методи, за допомогою яких ці «рятівники Галичини» збираються утверджувати її специфічну ідентичність і розвивати культурні особливості регіону. В основному в програмних документах панують загальникові тези про «оновлення» всього, що в Україні є. Правда, в них є кілька поверхових речень, дуже подібних між собою, на кшталт ось такого: «Саме Галичина може започаткувати нові стандарти в політиці, адже тут були створені перші українські політичні організації та закладалися підвалини саме європейської політичної культури, ніколи не вгасав опір антидемократичному комуністичному режимові». Логіка, очевидно, невибаглива, м’яко кажучи, але багато промовляє про злиденність мислення авторів програми.
А ще УГП декларує себе «християнсько-демократичною» партією. І це теж дивує. Ми уважно перечитали всі офіційні документи партії і не знайшли в них жодної правдиво християнсько-демократичної думки. Там є дуже багато лібералізму, що закономірно з огляду на те, хто фінансує і замовив цей проект, але там цілком нема принципів християнської демократії, у вірності яким клянеться зараз УГП на біґбордах по всій Галичині. Й згадки ви не знайдете у програмах партії хоч би про такі класичні ідеї християнської демократії, як шанування традиції, особлива увага до плекання етики суспільства, стримування надмірностей вільного ринку, де все вимірює капітал, увага до духовних постулатів, плекання авторитету й порядку в суспільстві тощо. До слова, християнська демократія започаткувалася наприкінці ХІХ ст. якраз як реакція на хаос, цинізм та меркантилізм лібералізму, який нині так заповзято пропагує УГП. Тож доречним буде запитати: ви, браття, з якого дуба впали, що назвали себе «християнськими демократами»? Всі ваші політичні інтенції, гасла, програмні плани, весь ваш спосіб мислення аж смердять неолібералізмом, та ще й таким вторинним, на коліні склепаним, поспіхом скалькованим із найтиповіший лібералістичних агіток, то чого ж ви ховаєтеся за високі ідеали християнської демократії, як шахраї, намагаючись вкотре обдурити галицького виборця?
Весь цей аналіз партійних документів УГП можна було й не робити, не розводитися про якусь там ідеологію та вірність політичним принципам з тієї простої причини, що відомо, хто стоїть за появою цього проекту. І за ним, і за «Самопоміччю», і за «Голосом» проглядає щасливе лице міського голови Львова п. Андрія Садового та витає дух того лібералістичного середовища, з якого він вийшов і яке так успішно розширив на львівсько-галицьких теренах. До слова, котрогось там року, коли Андрій Іванович вкотре балотувався на міського голову Львова, він вже клявся, що є «найпершим християнином» всієї «Ґаліції і Льодомерії», бо висувала його тоді маловідома Республіканська християнська партія. І це страшно сподобалося львівській побожній громаді настільки, що вона масово проголосувала за цього «християнина». Коли ж п. Садовий став міським головою, то накопав цю партію в одне місце і знов став прагматиком-лібералом, ким він завжди й був. Тепер ось «християнство» знов знадобилося.
Однак на цей раз Андрій Іванович, як колись мудрий український олігарх Ігор Коломойський, розклав «яйця», тобто своїх людей-кандидатів, у різні політичні кошики: трохи в «Самопоміч», трохи в «Голос», трохи в Українську галицьку партію. А ви, «дурні галичани», голосуйте, тіштеся, що маєте такий широкий вибір «правдиво патрійотичних партій»! За кого з тих трьох проектів ви б не проголосували, «золоте яєчко», тобто політичний дивіденд у вигляді депутатських можливостей, прикотиться до Андрія Івановича і його друзів. Голосуй – не голосуй, додавай – не додавай, а однаково велике зеро отримаєш!
