Римський дух львівської влади
Так складається, що місту Львову за часів Незалежності не щастить із міською владою. Кожний наступний із міських голів є гіршим від попереднього, а, водночас, падає і рівень професійності міських чиновників. Це явище настільки яскраво виявилося за часів каденції мера Андрія Садового та його «команди», що навіть страшно робиться, яким же ж буде його наступник та його чергова «команда». Чи витримає їх місто, яке пережило польську, австрійську, німецьку і (сумарно) три московські окупації (якщо рахувати разом із царською у 1914 році)… Адже, за винятком «визволителів» зі Сходу, інші з повагою ставилися до історичної спадщини міста. Тепер, видається, мера Садового сміливо можна вітати словами «Аве, Цезар!», через творче продовження традицій імператора Веспасіана, з часів якого відомо, що гроші не пахнуть.
Мова йде про Личаківський цвинтар. Ні, міська влада не збирається руйнувати могили і продавати з «аукціонів» його територію – це було б зовсім неполіткоректно. Але чому б не заробляти на них? Адже місто та його бюджет Садовий і К° розглядають як власну дійну корову.
З 1997 року директором у Національному історико-культурному музеї-заповіднику «Личаківський цвинтар» працює Ігор Гавришкевич. Він відомий своєю високоморальною та активною громадсько-патріотичною позицією, був тричі обраний львівською громадою депутатом міської ради. За час роботи неодноразово нагороджувався грамотами, подяками, йому було присвоєне почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Є фактичним ініціатором і співавтором усіх меморіальних комплексів, які останніми роками споруджувалися на території музею-заповідника, зумів забезпечити економічно ефективну роботу підпорядкованого йому комунального підприємства. Личаків під його опікою перетворився із напівзанедбаного кладовища на справжній музей-заповідник європейського рівня, один із найбільш вподобаних і львів’янами, і гостями міста. Ось це й стало причиною для того, щоби спробувати прибрати його з посади керівника тепер вже знову відомої у Європі та, головне, прибуткової установи.
Ще минулого року міська влада висувала ідею реорганізації музею «Личаківський цвинтар» у два ЛКП – заповідник та установу, що займатиметься виключно похованнями. Зацікавленою стороною тут є директор ЛКП «Виробничо-реставраційний комбінат обрядових послуг» Василь Глова, якому таким чином хочуть підпорядкувати всі поховання в місті (тобто – надходження від поховань, офіційно – до міського бюджету). Юридична безграмотність та спротив львівської громади тоді змусили мерію відступити. Але не заспокоїтися. Душок Веспасіана продовжував витати кабінетами Ратуші.
9 листопада 2012 року наказом № 67к Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради за підписом начальника управління Лідії Онищенко-Швець без мотивації, у зв’язку із закінченням терміну контракту, Ігоря Гавришкевича звільнено з роботи директора, тимчасово його обов’язки виконує заступник Іван Оліярник.
Звістка про звільнення стала для Ігоря Гавришкевича шоком, у нього стався гіпертонічний криз. Лілія Онищенко скромно підтвердила журналістам, що питання його подальшого перебування на посаді директора музею вирішуватиметься.
Ігор Гавришкевич подав до суду щодо розпорядження про звільнення. Мотивація цілком ясна і зрозуміла:
1. Він був призначений на посаду директора розпорядженням міського голови від 25 березня 1997 року. А звільнений – наказом управління охорони історичного середовища. Виходить так, що управління скасувало розпорядження міського голови. Згідно із законодавством звільняти людину має право лише той орган, який призначив її на посаду.
2. Він перебуває на лікарняному. З наказом його ніхто не ознайомлював, і таке звільнення є грубим порушенням чинного трудового законодавства.
3. В наказі не вказано жодної причини. Посилання на закінчення контракту є з правового погляду нікчемним. Закон говорить, що контракти укладаються при прийнятті на роботу – але ж директора прийняли на роботу не за контрактом, а призначили за трудовою безстроковою угодою. Пізніше, погрозами звільнення, змусили таки укласти його з управлінням охорони історичного середовища. Проте положення про порядок укладення контрактів і види контрактів, затверджене Кабміном, говорить, що якщо контракт укладено більше, ніж раз, то він вважається безстроковим. А його вже кілька разів продовжували. Крім того, вимогою контракту, так як і будь-якої трудової угоди, є виконання основної функції – економічні показники. А вони з кожним роком були все кращі. Цього року за третій квартал, до прикладу, прибутки музею зросли у 2,7 рази, порівняно з минулим роком.
І саме ці красномовні цифри розкривають мотивацію львівських чиновників. Садовий і його «команда» просто не можуть допустити, щоб хтось «чужий» керував успішним, а не розваленим комунальним підприємством. Водночас, львівська громада не може допустити, щоб ця «команда» почала розпоряджатися Личаківським цвинтаром. У всіх перед очима – центральна площа Міцкевича, спаплюжена будівлею «Укрсоцбанку», спорудження якої колись санкціонував головний архітектор, тепер вже покійний Володимир Швець. На що можуть перетворити Личаків його дружина, Лілія Онищенко-Швець разом з Андрієм Садовим – важко і страшно уявляти. Тому захист цвинтаря, підтримка Ігоря Гавришкевича і прискіплива увага до розгляду цієї справи львівською Фемідою, уславленою суддею-колядником Зваричем – це громадський обов’язок кожного львів’янина.
Олекса Олич
