Повернімо Україні Володимира Короленка
У російській “Википедии” читаємо: “Влади́мир Галактио́нович Короле́нко – русский писатель, журналист, прозаик и редактор, общественный деятель. Известный публицист, заслуживший признание своей правозащитной деятельностью как в годы царской власти, так и в период Гражданской войны и советской власти“.
В українській “Вікіпедії”: “Володи́мир Галактіо́нович Короле́нко – російський письменник українсько-польського походження, журналіст, публіцист, літературний редактор та громадський діяч”.
Але ж він – УКРАЇНЕЦЬ! Самими межами свого життя пов’язаний з Україною: народився в Житомирі, помер у Полтаві. Мовби вказівки для нащадків…
Родовід батька письменника корінням сягає, як свідчать деякі джерела, в нашу козаччину, мама була полькою, – і нічогісінько російського.
Та росіяни “приватизували” цю видатну постать, бо доля та історичні обставини, коли Україна знаходилася в кордонах Російської імперії, кинула Володимира Короленка в рамки російського життя й російської культури. Але коли приглянемося до його ментальності, це аж ніяк не російський дух.
Народився майбутній письменник у Житомирі в родині повітового судді. Батько письменника, Галактіон Панасович Короленко, вирізнявся в середовищі тогочасного провінційного чиновництва різнобічністю культурних запитів та непідкупною чесністю, що робило його для навколишніх дивакуватою та навіть небезпечною людиною.
На Житомирщині минули дитячі роки Володимира, які наситили його мудрістю народних казок, чарівністю українських пісень. Прожив там 13 років.
Вчився Короленко в Житомирській гімназії, згодом – у Рівненській, бо батька перевели на працю до Рівного.
Навчаючись у Рівненській гімназії, Володимир захоплювався українською народною культурою, зачитувався творами Т. Шевченка, особливо його вразила поема “Гайдамаки”.
Коли Володимиру було п’ятнадцять років, батько, не дослуживши кілька місяців до пенсії, помер. Мати й п’ятеро дітей залишилися без будь-яких засобів до існування. Покійний непідкупний суддя не залишив ніяких маєтків і заощаджень. Вдові судді довелось проявляти неймовірні зусилля, щоб син мав можливість закінчити освіту.
Після закінчення гімназії Короленко вступив до Санкт-Петербурзького технологічного інституту, але через матеріальні нестатки мусив залишити навчання. Пішов працювати коректором у друкарнях і репетитором у багатих сім’ях; якийсь час був і чорноробом.
У 1874 році вступив до Петровської хліборобської та лісової академії у Москві (нині Тімірязєвська академія). Його вчителем був Клемент Тімірязєв, вдячній пам’яті про нього Короленко присвятив деякі сторінки своїх творів.
Можна припустити, що Володимир Короленко шукав дешевшого навчального закладу.
У 1876 році за участь у студентських гуртках і причетності до руху народників Короленко був виключений з академії та висланий до Кронштадту під нагляд поліції. Там працював коректором.
Через рік Короленка звільнили від нагляду поліції й він у 1877 році, намагаючись продовжити освіту, вступив до Санкт-Петербурзького гірничого інституту. Однак і цей навчальний заклад закінчити не вдалося, оскільки навесні 1879 року за підозрою у революційній діяльності його відрахували з університету та відправили на заслання до міста Глазов Вятської губернії. Короленко, як політичний засланець, проживав у різних містах Росії, зокрема у Глазові, Вишніх Волочках та Пермі.
Після приходу до влади нового імператора Олександра III всі засланці повинні були підписати присягу на вірність йому в обмін на помилування. Короленко відмовився це робити, і в результаті був засланий на 3 роки ще далі, в Якутію.
Загалом, через свої політичні погляди, через успадковане від батька загострене почуття справедливості Володимир Короленко шість років провів у тюрмах та на засланні. Проте такі випробування не зламали його духу. Володимир Короленко вивчав побут і життя мешканців віддаленої області, записував якутські пісні та легенди, працював над художніми творами. Враження й спостереження тих років лягли в основу цілої низки оповідань і нарисів, які складають значну частину доробку письменника.
Важкі випробування долі не зламали духу цієї мужньої людини, не знищили волю до боротьби за справедливість. Співчуттям до знедолених і покривджених пронизані всі його твори.
У 1885 році Володимиру Галактіоновичу було дозволено оселитися в Нижньому Новгороді. Десять років, які провів там, були часом найактивнішої літературної та громадської діяльності письменника. Цей час сучасники називали “епохою Короленка”.
Справжнім тріумфом письменника стала повість “Сліпий музикант” (1886). У ній В. Короленко з великим знанням людської психології та зі щирою доброзичливістю до людей описує долю сліпонародженого хлопчика. Автор стверджує, що природним покликанням людини є не лише боротьба за власне щастя, що повну гармонію життя можна відчути, коли зможеш подолати почуття егоїзму та усвідомити себе невід’ємною частинкою свого народу.
Почуття глибокого гуманізму, співстраждання зі своїми героями притаманні всім творам Короленка, майстерним і високохудожнім. Згадаймо хоча б повість “Без язика”, в якій письменник з глибоким співчуттям і навіть болем розповідає про гіркі поневіряння українського селянина Матвія Лозинського, який у пошуках кращої долі потрапляє на чужину.
З 1900 року і до кінця свого життя (25.12.1921 р.) Короленко жив у Полтаві. Співчуваючи впродовж усього життя знедоленим, письменник і тут боровся з несправедливістю царської влади. Приміром, у 1902 році він стає на захист селян, учасників аграрних заворушень у Полтавській губернії. У 1906 році, виступаючи на захист українських селян проти керівника карної експедиції Філонова, Короленко пише “Відкритий лист статському раднику Філонову”, у якому висловив своє обурення. Після вбивства Філонова Короленка було притягнуто до слідства у справі про підбурювання до вбивства. Щоб захистити Короленка, полтавські робітники виставивили біля його будинку озброєну охорону.
У роки реакції, після поразки революції 1905—1907 рр., Короленко опублікував гостру статтю про реальні факти “урядової оргії царської влади Росії”: страт, розстрілів і поліцейських знущань.
Взагалі, Володимир Короленко багато писав як публіцист, відгуки на злободенні суспільно-політичні події часто витісняли інші його письменницькі плани. На жаль, багато художніх творів Короленка залишилися незавершеними. Про публіцистику письменник говорив, що вона для нього – спосіб безпосередньо впливати на життя, захищати права і гідності людини всюди, де це можна зробити за допомогою пера.
Негативно сприйняв В. Короленко і жовтневий переворот 1917 року та більшовицьку владу. Він відкрито засуджував методи, що їх використовували більшовики для “побудови соціалізму”. Великий громадський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури, його сміливі листи-протести до Луначарського.
Будучи громадянином УНР, Короленко підтримував Центральну Раду.
Помер письменник у голоді й злиднях, принципово відмовившись від продовольчого забезпечення, призначеного окупаційною радянською владою Полтави.
Проживши велику частину свого життя поза Україною і захоплюючись російською літературою, Короленко завжди зберігав повагу до всього українського. Виступаючи проти шовінізму й антисемітизму, він захищав від переслідувань царської влади українську культуру й мову, підтримував деяких українських письменників. Упродовж свого життя В. Короленко зберігав дружні стосунки із Панасом Мирним, М. Коцюбинським, І. Карпенком-Карим, П. Грабовським.
Зрештою, тема України посідає значне місце в багатьох його творах: у повісті “Сліпий музикант”, в оповіданнях “Ліс шумить”, “У поганому товаристві”, “Без язика” та ін.
Такі його твори підтверджують, що Володимир Короленко любив Україну, любив дивовижну красу її природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі. Але писав російською!
Адже це була епоха тотальних заборон української мови. Заборона українського друкованого слова, щоб знищити український дух в російській імперії зла. І ставали талановиті українські митці окрасою російської культури, носії найвищих чеснот українців ставали “совістю Росії”!
Тож, чи не час повертати історичну справедливість?
Повернімо Україні Володимира Короленка! Перекладімо його твори. У нього не було можливості писати українською мовою, прославляти рідний народ, а ми можемо читати рідною мовою, можемо черпати із Короленкової криниці доброти, людинолюбства й совісті.
