180 років тому:
31.12.1845 – у містечку Куликів на Львівщині в сім’ї вчителя народився Сильвестр Лепкий (літ. пс. Марко Мурава, Борислав Борис, Василишин, Лепкий Борис), священник УГКЦ (1871), письменник, громадсько-політичний діяч, батько Богдана, Миколи та Левка Лепких. Закінчив Бережанську гімназію, студіював класичну філологію і теологію на Львівському університеті, закінчив Львівську духовну семінарію (1871). Душпастирював у селах Львівщини та Тернопільщини й на кожній парафії поряд з священничим служінням здійснював активну громадсько-культурну працю. Член Русько-української радикальної партії, різноманітних українських товариств та організацій, голова «Селянської ради» в Бережанах, діяльний член «Рідної школи», член першої управи гімназійної Руської бурси. Засновник читалень «Просвіти», осередків товариства «Січ», протипожежно-спортивних товариств, організатор аматорських театрів і автор п’єс для них, активний пропагандист тверезости та закриття по селах корчем. А ще навчав селян раціонально ведення сільського господарства, садівництва, квітникарства, виписував насіння невідомих рослин, масово вирощував щепи і роздавав селянам, жартуючи, що як селянин виплекає в себе деревину, то і «в панотцевім саді ані сам не зробить шкоди, ані другим не дасть зробити». Ба більше, у Жукові ініціював висадження громадського саду. Жертовною помічницею священнику була їмость (дружина священника) Домна Лепка, яка навчала селянок правильно доглядати за дітьми, готувати здорову їжу, утримувати чистоту в домівках. Володів десятьма мовами, з яких чотирма досконало (латинська, польська, німецька, англійська), постійно друкувався в австрійських та німецьких журналах. Редактор української газети «Одноднівка бережанська» (1886), дописувач до численних українських видань («Зоря», «Діло», «Літературно-науковий вісник», «Руслан», «Правда», «Основа», «Буковина», «Кенан» та ін.). Співукладач (разом із К. Сушкевичем) збірника поезій Т. Шевченка у 2 томах, автор статей з філософії, літературознавства, соціології, економіки, агрономії, укладач шкільних підручників, перший в Галичині перекладач творів Шекспіра. Окремі його вірші покладено на музику. Підтримував дружні стосунки з І. Франком, К. Устияновичем, О. Барвінським, О. Маковеєм, В. Стефаником, А. Чайковським та іншими діячами Галичини. Помер у с. Жуків на Тернопільщині 1901. В похороні взяло участь майже 30 священників, тисячі селян, громадські діячі, розлогими некрологами згадала українська преса. А постійні поминки громади за улюбленим священником перетворювались на народні віча.
Із книги спогадів Богдана Лепкого «Казка мойого життя»: «Як минули жнива, то не було днини, щоб у когось із парохіян не робили поминків. Просили туди й батька, і батько йшов та пересиджував там до вечора на розмові зі своїми парохіянами. Були це, так сказати, лекції на різні теми. А ввечір часто-густо приходили люди з різними орудками, і батько їх також просив сідати й балакав з ними. (…) Аж згодом, по кількох літах освітньої праці, поширився і в Поручині термін України. Це глухе село стало одним із найбільше свідомих в повіті, а, може, і в краї. Якого б терору не вживали при виборах послів, Поручин голосував на свого, народного кандидата. Батькова праця не йшла намарне, зерно, яке він кидав, не падало на мертву опоку».
