150 років тому:
3.03.1876 – у с. Пакошівка на Лемківщині, нині в Польщі, народився Йосафат Коциловський – ЧСВВ, єпископ Перемишльський, Сяноцький та Самбірський УГКЦ, блаженний священномученик УГКЦ.
Батько – Петро Коциловський, у 1870-х посол до Галицького крайового сейму; мати – Катерина (з дому Косар) донька греко-католицького священника. Йосиф навчався у гімназіях Самбора, Сянока та Ясла (1895). Поступив на юридичний факультет Львівського університету (1896-1898); у цей час член «Академічного братства», «Академічної громади», товариства «Ватра», «Соколу», а коли «Сокіл» опанували москвофіли – організував «Український сокіл». Закінчив у Празі курси для вчителів фізичного виховання. Коли виповнився час військової повинности, добровільно вступив до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні (1898-1899). У чині підпоручика рік відслужив в артилерійському полку у Львові. Після завершення служби (1901) за сприяння перемишльського єпископа Костянтина Чеховича вивчав філософію та богословію в Римі в Collegium Rutheanum та Папському університеті Святого Томи Аквінського «Angеlіcum»; доктор філософії (1903) та доктор теології (1907).
9 жовтня 1907 у Станіславі (нині Івано-Франківськ) хіротонізований на священника. Викладач догматики в духовній семінарії у Станіславі, віце-ректор. Вступив на новіціат ЧСВВ (2.10.1911), ієромонах (16.05.1913), викладач у Лаврові та Львові. Перед окупацією Перемишля московитськими військами евакуйований до Відня в Австрії, невдовзі організатор та ректор семінарії для питомців-емігрантів у Кромерижу в Моравії (1915-1916). Після повернення в Україну склав довічні чернечі обіти (13.06.1916).
23 вересня 1917 у катедральному соборі св. Івана Хрестителя у Перемишлі владиками Андреєм Шептицьким, Григорієм Хомишином, Діонізієм Наряді з Крижевців та Йосифом Боцяном з Луцька хіротонізований на єпископа Перемишльського. В короткий період відновленої Української Держави обраний до складу Української Національної Ради ЗУНР; учасник укладення малої конституції ЗУНР – «Тимчасового основного закону».
Новопоставлений владика активно взявся до скріплення та розбудови єпархії. Найперше, використовуючи особисте знайомство з імператором Карлом І (Karl I von Österreich) із часів військової служби, виклопотав звільнення багатьох священників і мирян з концтабору в Талергофі, ув’язнених (часто за несправедливими оскарженнями) за русофільство. Опікувався піднесенням чернечого життя та заснував Згромадження Сестер Святого Йосифа, дбав про постійний зріст духовного та інтелектуального рівня духовенства, активізував проведення місій та реколекцій на парафіях, організовував друк та поширення релігійної літератури, опікувався сиротинцями, захоронками (дитячими садками) та школами, які провадили монахині, регулярно здійснював візитації парафій, заохочував творення на парафіях Апостольства молитви та Марійських дружин. У 1921 заснував у Перемишлі духовну семінарію з чотирирічним навчанням, а від 1931 – з п’ятирічним. Здібних питомців семінарії висилав на студії в університети Рима, Інсбрука, Франції; за два десятиліття єпископського уряду висвятив близько 400 священників. У 1931 заснував Єпархіальний інститут Католицької акції. Створив низку інших церковних і громадських товариств, заснував єпархіальний тижневик «Бескид» (1928), згодом «Український Бескид» та квартальник «Перемиські епархіальні відомості». Чимало уваги приділяв піднесенню релігійної та національної свідомости Лемківщини, яка значною мірою була вражена москвофільством та православієм. У цих намірах запеклий опір чинили старші москвофіли, чим скористався польський уряд, який у поборюванні українства використовував, зокрема, й промосковську ідеологію. Наслідком цього стало відділення у 1935 Лемківщини від Перемиської єпархії та створення Апостольської Адміністрації Лемківщини.
У 1930-му рішуче виступав проти ганебної пацифікації українських селян і цивільних мешканців краю польською поліцією та військом. Різними способами намагався ставати в обороні Божої правди та протистояти окупаційним радянському й гітлерівському режимам. Згідно з пактом Молотова–Ріббентропа німецько-радянська демаркаційна лінія була прокладена через Перемиську єпархію, а саме місто Перемишль було розділено по річці Сян на дві частини: західна частина (Засяння) відійшла до Німецького Райху, а східна (історичний центр, вокзал) – до УРСР. Оскільки єпископська резиденція та кафедральний собор перебували в східній частині, то владика залишився в радянській зоні окупації; частиною єпархії під німецькою окупацією урядував єпископ-помічник Григорій Лакота. За «перших більшовиків» за єпископом встановлено постійний таємний нагляд спецслужб; декілька разів його вивозили до Дрогобича (Перемишльщина тоді входила до складу Дрогобицької области) на допити. За часів гітлерівської окупації також був допитуваний гестапо та отримував погрози ув’язнення, зокрема за переховування євреїв духовенством єпархії. Вимагали від владики написати пастирського листа до вірних про необхідність співпраці українців з німцями, на що відповів відмовою. Наслідком відмови стала заборона здійснювати канонічні візитації парафій.
Після повернення комуністичної влади Перемишльщина була передана радянській Польщі, репресивний режим якої був, можливо, дещо м’якший, ніж у СРСР, проте все ж таки як більшовицький – людиноненависницький та україноненависницький. Владика передав (10.09.1945) в американське та британське посольства інформацію про стан справ, утиски та порушення людських прав на окупованих територіях з проханнями про допомогу, проте усвідомлював марність цих зусиль. 21 вересня 1945 заарештований польською Службою безпеки (УБ), утримуваний у в’язниці в Ряшеві та 16 січня 1946 переданий працівникам НКВС, які перевезли владику до Мостиськ на території УРСР. Оскільки у березні 1946 московський режим готувався з допомогою інспірованого НКВС псевдособору ліквідувати УГКЦ, більшовицьким режисерам конче був потрібний бодай один єпископ-зрадник з середовища УГКЦ. Тож Коциловського всіма способами схиляли визнати зверхність Московського патріарха, на що владика відповів відмовою. Не отримавши бажаного, через декілька днів Коциловського звільнили з-під варти, і 24 січня 1946 він повернувся до Перемишля. Цей нелогічний крок московських спецслужб у літературі інколи пояснюють тим, що в радянській імперії саме тривала підготовка до виборів у Верховну Раду СРСР (10 лютого 1946). Відповідно, режим остерігався хвилі невдоволення серед мешканців Західної України, адже більшовикам було критично важливо продемонструвати «повну підтримку» на новоокупованих землях. Проте така версія не витримує критики з огляду на тогочасні реалії. Ще у квітні 1945-го, незважаючи на те, що ще тривала війна, каральні органи заарештували Митрополита Йосифа Сліпого та всіх єпископів УГКЦ, жодним чином не турбуючись про настрої населення. Відтак звільнення з в’язниці одного ієрарха, який до того ж керував єпархією не в УРСР, не мало найменшого значення для «репутації» системи. Та й самі «вибори» проходили в умовах безпрецедентного терору з боку НКВС та Червоної армії і хоча в більшости були бойкотовані мешканцями Західної України, проте проголошені «вільними», «демократичними» та з небачено високою явкою на дільниці й максимальною підтримкою владних кандидатів – понад 99 % «за». Справжня причина, очевидно, полягала в тому, що Коциловський формально залишався громадянином іншої – хоч і маріонеткової, проте де-юре «самостійної» – польської держави. Його передача радянським силовикам без офіційного оформлення документів між урядами двох держав виглядала як незаконне викрадення чи примусова депортація. Якби йшлося про звичайного селянина, то на такі процесуальні «неузгоджености», напевно, ніхто б не зважав. Проте цього разу постать такого високого рангу, знана у Європі та світі, могла спричинити небажаний міжнародний резонанс саме тоді, коли СРСР намагався легітимізувати нові кордони з Польщею. Не виключено також, що могла статися тактична помилка або «підстава» на рівні виконавців: польська УБ (Служба безпеки) у такий спосіб прагнула позбутися «незручного» та впливового українця, не надто бруднячи власні руки, а радянське НКВС бездумно пристало на цю пропозицію. Коли ж керівництво оцінило ризики, справу вирішили тимчасово «відіграти назад», щоб ретельніше підготувати ґрунт для юридично «чистішого» другого арешту. Це питання потребує подальшого ґрунтовнішого вивчення з історичного та правового поглядів.
Ще перед своїм першим арештом владика, усвідомлюючи неминучість сповна пройти дорогою терпінь за віру та Церкву, власноруч написав заяву готовности прийняти смерть: «Складаю у стіп Христового Намісника Папи Пія XII заяву моєї вірности, пошани і синівської любови та прошу його делегувати мене на смерть за св. Унію. + Йосафат, Єпископ Перемиський». Повторно заарештований 26 червня 1946 разом із єпископом-помічником Григорієм Лакотою та перевезений до Львова, а відтак до Києва. У в’язницях, із застосуванням різних брутальних способів, літнього владику знову намовляли перейти на московське державне православіє, проте він залишався непохитним, заявляючи, що не є радянським громадянином і вони не мають права його судити. Знесилений допитами та катуваннями, захворів на запалення легенів, і важкохворого єпископа перевезли у тюремну лікарню МВС/НКВС у с. Чапаївка біля Києва (нині мікрорайон Києва Віта-Литовська Голосіївського району). Навіть у таких умовах владика давав реколекції для співв’язнів. Помер у тюремній лікарні 1947. Про смерть владики Йосафата у вільному світі дізналися лише у 1953.
Разом із владикою Йосафатом у тюремній лікарні перебував також православний владика. Він повідомив православних монахинь з Покровського монастиря в Києві, що разом із ним сидить уніатський ієрарх, і просив сестер також і йому принести необхідні речі. Коли Йосафат Коциловський помер, православний владика сказав сестрам, що уснула свята людина, і доручив відшукати кошти, щоб викупити тіло померлого й захоронити в окремій могилі. Монахині виконали доручення, а щоб позначити місце захоронення, на могилі посадили дерево. У 1977 священники Й. Каваців і Р. Єсип перевезли останки владики Йосафата до Львова й таємно перепоховали в польській могилі на Янівському цвинтарі. Через загрозу сплюндрування захоронення з боку КДБ 29 травня 1986 о. Й. Каваців перепоховав останки в родинному гробівці батьків у с. Яблунівці біля Стрия. Останнє перепоховання владики Йосафата відбулося 12 серпня 2001 в церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию. 27 червня 2001 Папа Іван Павло ІІ у Львові проголосив священномученика Йосафата блаженним.
