Подарунок для Путіна
7 вересня 1978 року в Лондоні болгарський дисидент, журналіст Георгій Марков в натовпі отримав укол парасолею від невідомого чоловіка. 11 вересня він помер в лікарні через отруєння рицином. Вбивцю офіційно так і не змогли виявити. Однак варто звернути увагу на те, що замах стався в день народження лідера комуністичної партії Болгарії Тодора Живкова, який плекав у собі ненависть до сміливця, який не тільки зумів вислизнути з комуністичного «раю» до капіталістичного «пекла», але й продовжував там, як журналіст «Бі-Бі-Сі», розповідати світові про існуючий «заповідник імені Живкова». Ось такий собі оригінальний подарунок до дня народження болгарського диктатора зробили йому власні спецслужби за допомоги КДБ.
7 жовтня 2006 року в Москві застрелили журналістку Анну Політковську. Вона в останні роки у своїй професійній діяльності особливо акцентувала увагу на злочинному характері режиму Путіна, зокрема – на військових злочинах у Чечні. При цьому не залишала поза увагою злочини, скоєні чеченськими бандитами на чолі з Кадировим проти власного народу на боці федеральних військ. Вбили Політковську у день народження Путіна – ще один подарунок, тепер вже руками кадировців за сприяння ФСБ.
На цьому тлі не викликає подиву запрошенняпрезидентом Болівії Ево Моралесом для Росіїприєднатися до «Групи 77» (G77) ‒ міждержавного об’єднання країн, що розвиваються. «Група 77» була заснована 15 червня 1964 року країнами, що розвиваються, для просування власних економічних інтересів. Спочатку вона нараховувала 77 учасників, зараз до неї входять 133 держави, а останній саміт уболівійському місті Санта-Крус відбувався в форматі «G77 + Китай». При цьому Моралес навіть припустив, що нова організація може отримати назву«G77 + Китай і Росія». Зрештою, логічна пропозиція. Принаймні, розвинутою країною Росію важко назвати з будь-якої точки зору, слугує вона звичайним постачальником енергоресурсів та сировини для Заходу, хоч при цьому і надуває щоки. Що ж, яка-небудь африканська країна, що володіла б ядерними боєголовками, поводила б себе аналогічно. А ось у практиці знищення політичних опонентів Кремль ніколи, зокрема і при Путіні, не відставав від найжорстокіших режимів «країн, що розвиваються», починаючи від Іді Аміна в Уганді, Фіделя Кастро на Кубі чи сучасних латиноамериканських лідерчуків на кшталт покійного вже венесуельця Уго Чавеса або ж згаданого болівійця Моралеса.
Не викликає подиву і потік різноманітних документальних фільмів, як раніше знятих, так і нових, що пропонуються громадськості та присвячені колишньому лідерові СРСР Юрію Андропову. Адже в 2014 році тому, хто 15 років очолював КДБ, і 15 місяців – СРСР, могло б виповнитися 100 років. Якби хронічні болячки раніше не спровадили його на заслужений відпочинок до пекла. Втім, московські документалісти ліплять з нього ледь не ідеального державного лідера – стриманого аскета, мудрого керівника. Просто готовий прототип для самого Путіна, який, на жаль для Росії, в КДБ протерся лишень до погонів полковника, а ґвалтує свою країну вже майже 15 років.
Знаючи рівень інтелекту працівників російських спецслужб (який не може перевищувати рівень полковника КДБ), спостерігаючи за процесом психічної деградації самого Путіна, та пригадуючи факт ритуально-подарункового вбивства Анни Політковської, можна цілком припустити, що щось подібне московські «підполковники» можуть зорганізувати і на 62-річчя свого «полковника», 7 жовтня 2014 року. Чому б ні? Не ювілей, але ж і Політковську вбили на 54-річчя.
На цьому тлі цікавим виглядає той факт, що слідчий комітет РФ оголосив міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова та в.о. губернатора Дніпропетровської області Ігоря Коломойського в міжнародний розшук – в рамках кримінальної справи«про застосування заборонених засобів і методів ведення війни, вбивство при обтяжуючих обставинах, перешкоджання професійній діяльності журналістів та викраденні людей». На даний моментвже нібито допитано 2 400 свідків, 1 470 чоловік вже визнані потерпілими, в тому числі 208 неповнолітніх.Більше тисячі осіб начебто передали російським слідчим заяви до Міжнародного кримінального суду та Європейського Суду з прав людини. Мало того,слідством вживаються заходи для встановлення всіх без винятку осіб з числа командирів і військовослужбовців Збройних Сил України, Національної гвардії України і представників«Правого сектора», причетних до проведення«каральної операції проти цивільного населення» на південному сході України, у результаті якої загинуло і постраждало велика кількість «мирних» громадян.Додати до цього формулювання московських слідчих немає чого, окрім побажання українським військовим бути ще влучнішими. Щоб за кожен «вантаж 200» чи «вантаж 300» до української домівки (вбитий або ж поранений), вони відправляли, відповідно, 200 або 300 аналогічних «вантажів» за російський кордон. Не шкодуючи набоїв.
Проте повернемося до встановлених московським слідством «злочинців». Самому Авакову особливо переживати за власну безпеку, мабуть, не варто. Близький «соратник» Юлії Тимошенко в траурній рамці Путіну подарований не буде, йому скоріш слід переживати за те, що незабаром українці почнуть голосніше вимагати його покарання за період «міністрування». А ось Ігор Коломойський – це може бути цілком гідний «подарунок». Адже ж ніхто інший, а саме він оголосив першим винагороду за «голови» російських диверсантів. І, подейкують, не скупився на виплату заслужених винагород.
Здається, абсурдне припущення. Але не слід забувати попередні злочини та маразматичні вчинки Путіна, а також те, що з віком його психічні розлади прогресують, так само, як і рівень підлеглих «підполковників», готових на все, аби тільки потішити «господаря». При цьому Кремль не забуває дбати про своє обличчя, точніше, морду в очах мешканців цивілізованого Заходу. Так, після того, як президент України Петро Порошенко заявив, що сили антитерористичної операції на термін з 20 до 27 червня припиняють бойові дії, головний московський дипломат Лавров прогавкав, що почув там щось стосовно «коридорів для виходу до Росії», а це, мовляв, вже схоже на етнічні чистки (йшлося про коридори для найманців з Росії), потім додав, що бракує у мирних пропозиціях Порошенка головного – ідеї переговорів «усіх зі всіма». А це – «це радикальний відхід від Женевської заяви 17 квітня, яку підтримують зараз, принаймні на словах, наші західні партнери і українська влада, які підписалися під цією заявою». Сам Путін був обережніший за свого «дипломатичного тер’єра», і 21 червня формально підтримав рішення Порошенка про припинення вогню, але зазначив, що мирний план не повинен мати характер «ультиматуму ополченцям». А наступного дня знову вкрай дипломатично додав: «Сьогодні вночі ми бачили достатньо активну роботу артилерії з української сторони. Я не беруся сказати, хто це робить, але це відбувається». Мовляв, можливо, це й не дисципліновані українські військовики, які виконують наказ про припинення вогню, а «бендеро-фашисти» з «Правого сектора», які вже й власну артилерію мають.
Мало того, 22 червня представники комуністів та інших лівих сил Чехії провели в Празі мітинг проти, як вони заявляли, «фашизму», що, на їхню думку, «йде в наступ на Європу з України». Вони також виступили на підтримку сепаратистів на Донбасі. Мовляв, рівно 73 роки тому Гітлер напав на «Росію» й почалася «Велика Вітчизняна війна» через те, що «Європа недооцінила фашизм». Сьогодні ж Чехія і загалом Євросоюз «мовчать» у той час, коли «армія фашистської київської хунти обстрілює житлові квартали» донбаських міст, а засоби інформації «замовчують правду». Демонстранти також рішуче заперечували звинувачення на адресу Росії у причетності до дій сепаратистів і закликали підтримувати Росію та Путіна, який «змушений протистояти київським неонацистам і фашистам». Шкода, що чехи забули, як у 1968 році радянські танки наводили демократію в їхній же столиці, Празі, кулями та кров’ю «звільняючи» їх від різноманітних «неонацистів та фашистів». Хоч, мабуть, не забули, а на демонстрацію в 2014 році вийшли ті, хто в 1968 році цілував чоботи окупантів і отримав жменьку привілеїв в амплуа новітніх партійно-державних діячів та чиновників, а також їхні нащадки. Всі, хто не задоволений проведений проведеною в Чехії люстрацією, яка принесла їм зневагу порядних людей та втрату різноманітних привілеїв і пільг.
Сьогодні мода на критику влади в Україні продовжується. Особливо активні у цій справі «вартові свободи та демократії», які чомусь не відбули добровольцями на Донбас захищати країну від російської агресії, а живуть собі на Майдані, вважаючи, що кияни зобов’язані їм складати пожертви, харчувати, адже вони – «вартові». Інша категорія – це журналісти, більшість із яких під час революційних подій нічим не вирізнялися, під кулі не ходили, та й раніше режим Януковича їх не переслідував. Однак сьогодні вони також «вартові». Зрештою, в кожній демократичній (цивілізованій) країні такі персонажі існують. Але в умовах війни, яку зараз Росія веде проти України, в будь-якій країні така діяльність давно була би припинена. Тими чи іншими методами, виходячи зі степеня демократичності влади. Схоже, в Україні демократія переважає навіть чи то славнозвісну, чи то горезвісну американську. Це не означає, що владу не можна критикувати. Її потрібно критикувати, якщо ти – патріот власної країни. Інакше право на критику залишиться для різноманітних комуно-регіоналівських виродків, до яких все ніяк генеральна прокуратура вже, начебто оновлена, не добереться (хочеться сподіватися, що Віталію Яремі це вдасться значно краще, ніж Олегу Махніцькому). Однак критика повинна бути конструктивна, коли вказується на конкретні помилки та, водночас, наводяться пропозиції, як можна було б діяти краще, ефективніше. Особливо це актуально сьогодні, коли проти України ведеться війна, яка офіційно не оголошена, в якій будь-які методи для ворога є прийнятні. Україна не здатна перемогти Росію у відкритому бою. Залишається сподіватися, що головнокомандувач Порошенко виявиться майстернішим за Турчинова, і зуміє створити спільний із цивілізованим світом фронт проти Кремля. Адже сьогодні вирішується не питання територіальної цілісності та незалежності України – вирішується питання незалежності Європи. А завтра може постати питання незалежності всього світу. Імперія зла, як назвав СРСР Рональд Рейган, відродилася під орудою Путіна. І наш спільний обов’язок ‒ докласти всіх зусиль, щоб на своє 62-річчя він отримав приємний для нас подарунок. За це варто воювати та боротися вже сьогодні.
