Підпільник, політв’язень, вчений у спогадах сучасників: проф.Борис Вітошинський
«…Український визвольний рух, наша національна революція є міцна та незнищима саме завдяки ідеалістам й жертовним борцям… ». – Ці слова належать видатному українському вченому-правникові Борисові Вітошинському
Борисові Вітошинському народився у княжому місті Перемишлі 18 серпня 1914 року, помер 9 грудня 1991 року в польському місті Олява, після був перепохований до Перемишля. На початку варто згадати й про родину професора Бориса Вітошинського. В «Енциклопедії українознавства» («ЕУ», 1955, т.1, с.290) читаємо короткий запис про батька Бориса «Вітошинський Мирон (1886-1920), галицький громадський діяч, соціал-демократ, 1918-19 – повітовий комісар ЗУНР у Збаражі». Ширші відомості про Мирона Вітошинського є у відкритих джерелах. – Громадсько-політичний діяч, адвокат, військовик, редактор Мирон Вітошинський, син Станіслава, народився 25 серпня 1884 року у Збаражі, закінчив Львівський та Віденський університети, у 1914 році став доктором права, був хорунжим австрійської армії, а пізніше – Збаразьким повітовим комісаром ЗУНР помер у віці 35 років 17 січня 1920 року в Тернополі, похований у Збаражі. Відомо, що він 1904 року закінчив цісарсько-королівську гімназію у Тернополі, згодом вивчав право у Львівському та Віденському університетах. У 1910 році видавав і редаґував часопис «Молода Україна» у Львові, пізніше провадив адвокатську практику в рідному Збаражі, потім — у місті Перемишлі. Від серпня 1914 року воював у австрійській армії, мав військовий ранґу хорунжого. З листопада 1918 до березня 1919 року — повітовий комісар ЗУНР у Збаражі, де також видавав і редаґував газету «Збаразьке слово» — друкований орган української влади. Після цього воював у лавах УГА, з армією перейшов у Велику Україну. У Кам’янці-Подільському працював директором департаменту загальних справ Міністерства праці УНР. Від жовтня 1919 року був представником Українського Червоного Хреста у Варшаві. Під час дороги до Польщі заарештований польською владою 7 листопада 1919 року в Тернополі та ув’язнений. Помер 17 січня 1920 року в тернопільській тюрмі від епідемічного висипного тифу, похований у рідному місті Збаражі. З черги мама Бориса Вітошинського – Іванна Осипа Фільц (Вітошинська, Коченаш) народилася у Кракові 6 лютого 1886 р., а її брати народжені в м. Перемишлі і тут вона здобула широку популярність найкращої лікарки.
В юнацькі роки Б. Вітошинський закінчив з вирізненням українську чоловічу гімназію в 1932 р. у Перемишлі. Тут він крім навчання проявив надзвичайно активну патріотично-молодіжну діяклність в демонстрації проти голодомороів в Україні,бою під Крутами і Базаром та у відзначенні патріотичних дат і в останній класі вступув в ряди ОУН. Після дістався на правничий Універсиртет у Варшаві, де продовжував свою політичну діяльність. За свою громадсько-політичну й підпільну діяльність він був ув’язнений у 1935 і запроторений до концтабору в Березі Картузькій, де перебував до1936 року. Перебуваючи в катівні серед українських патріотів у польському концтаборі Береза Картузька принагідно варто згадати доброго приятеля Бориса Вітошинського журналіста, голову Союзу українських студентських організацій під Польщею (СУСОП, 1932-33), провідного діяча ОУН Дмитра Штикала (*1909-†1963, Мюнхен), який від червня 1934 року до квітня 1936 року відбув своє друге ув’язнення в Березі Картузькій. – Саме тут він написав один зі своїх найкращих творів — «Дума про Березу Картузьку» (1938). У цій поемі, яку знали напам’ять майже всі українські політичні в’язні та яка в 1941-му вийшла друком у видавництві «Вісті», що діяло тоді в Сокалі, він яскраво змалював ідейну та моральну стійкість своїх друзів по боротьбі у Березі Картузькій, з-поміж яких був і Борис Вітошинський: «…У таборі за дротами, День за ніччю, ніч за днями…’’. Борис після Березу Картузької продовжував жертвенно працювати в організації і вже у 1939 р. вибухла ІІ-га Світова війна Львів захопили німецькі нацисти. Тоді Б. Вітошинський 30 червня 1941 р. разом з своїма однодумцями як член ОУН активно приєднався до проголошення і відновлення Української державности. Німецькі нацисти весь Провід та ініціяторів відновлення Української держави на чолі з Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком арештував.
Серед багатьох ув’язнених знайшовся і Б. Вітошинський, якого запроторили до концтабору в Авшвіц, з якого багато виходило в’язнів з димом через комин. Перебував Борис в таких тюрмах, як Мавтгавзен, Мельк та Ебензе карався до закінчення ІІ-ї Світової і вийшов на волю після їй закінчення в травні 1945 р. Ґестапівські тюрми були пеклом на землі для ув’язнених. Не тільки по звірячому відносилися ґестапівці, але також таборові прислужники поляки-фольксдойчі неімовірно знущалися над усіма. Братові провідника ОУН С. Бандері Василеві поламали ребра, вибили зуби, понівечили обличчя. Забороняли допомагати йому і поплекшувати йому терпіння. Оберкапо Юзеф Краль із Сілезії та капо Сташек Подкульські з Перемишля обсипали Василя цементом i запихали до бочки з водою.Пізніше його відвезли у «кракенбав» (шпиталь) – місця остаточного знищення людини. Там 21 липні 1942 р. помер в’язень номер 49721. Тіло 27-річного Василя Бандери було спалене у крематорії.Олекса Вінтоняк згадував, що наглядачі-поляки хвалилися, ніби вкололи Василеві смертельну ін’єкцію 22 липня 1942 р. до Освенціму потрапив старший брат Василя – Бандера Олександр («Олекса») (1911—1942) — член ОУН з 1933, закінчив Римську вищу школу, доктор економічних і політичних наук,31-річний Олександр не мав міцного здоров’я, його закатували через три дні перебування в концтаборі. Він працював на будівництві, там була велика скриня для розроблювання вапна й цементу. Співв’язень Борис Вітошинський наш головний герой написав з того приводу статтю, де між іншим сказано так: «Олександрові польські «політичні в’язні» наказали піднести штани повище колін, скинути черевики та ногами місити цемент з вапном. Це було рівнозначне з його загладою. Під час того, коли він виконував цю роботу, побої не кінчалися, а посіпаки кілька разів його цілого кинули в цемент і вапно. Чорний від побоїв, скривавлений, з піною на спалених устах, він просив дозволити йому напитися води з бочки, що стояла під краном. Посіпаки схопили його тоді за ноги і кинули в бочку. Майже неживого витягнули щойно по хвилині. Ніхто з нас не міг йому ніяк помогти…». Один із в’язнів-оунівців удав поляка, «вилаяв» страдника і сказав по-польськи: «Думаєш, ми, поляки, шкодуємо тобі води? Пий, гайдамако і втопися !» Наступного дня потрапив важко хворий до тюремного госпіталю, де 25 липня 1942 року (на четвертий день ув’язнення) помер.
Доречі, донька Василя Бандери, яка ніколи не бачила свого тата, разом із мамою більшовики вислали в Кемеровську область. Там Марія записала Дарію на своє прізвище і нікому нічого не говорила про свого чоловіка, не згадувала їй прізвища Бандери. Дарка стала дружиною художника та дисидента Опанаса Заливахи. Тільки на початку дев’яностих у Стрийському ЗАГСі Дарії видали нове свідоцтво про народження із записом у графі «батько» — «Василь Андрійович Бандера». Головні каторжничі стосовані методи подано. Такі терпіння і муки переживала родина Бандерів. Батько роду о. Андрій Бандера священник УГКЦ, капелан, культурно-громадський діяч, політик Західноукранської Народної Республіки, 10 липня 1941, Київ був замордований большевиками. Але мабуть сам Господь велів, що за героїзм, терпіння і муки, які переніс рід Бандери в наш час шана і подяка до того роду Бандери пробудилася у цілому світі. Не тільки українці, але і чужинці з гордістю виконують пісню про нього ,,Батько наш Бандера Україна мати, ми за неї будем воювати…’’ Пощастило Б. Вітошинському пережити пекло в нациських тюрмах, вийти на волю і приєднатися у вир українсько-політичного життя. Він виконував різні функції в Проводі ОУН і в Українському Визвольному Фронті. Перебуцаючи з початку в Німечині там закінчив правничі студії та став працювати викладачем в Українському вільному університеті (УВУ) в Мюнхені. У 1948-1954 роках жив в Буенос-Айресі. У 1954 році оселився поблизу Парижа, працював головним редактором газет ,,Український час’’ ,,Визвольний Шлях’’ та співпрацював з „Українською пресовою службою”, де міжіншим постійними співробітниками були Володимир Стахів, Орест Питляр, Михайло Сосновський, Лев Шанковський, Роман Борковський та інші. Слід згадати й про родину проф. Б. Вітошинського. Дружина Б. Вітошинського – громадська діячка, журналістка, письменниця й перекладачка д-р Ольга-Любомира Вітошинська, яка писала здебільшого під псевдонімом „Софія Наумович“, народилася 27 листопада 1908 року в Бабичах біля Перемишля.
У 1930-их роках працювала у редакції львівської газети „Українські вісти“, на початку 1940-их років була ув’язнена органами НКВД, перебувала під „слідством“ у Львівській тюрмі. На Захід еміґрувала у 1944 році, де у Мюнхені закінчила УВУ, і більшість часу жила у Франції. Працювала редсактором в тижневику ,,Українець у Франції’’ в 1947 р. була співзасновницею ,,Союзу Україно у Франції’’ У томуж подружжя Вітошинських познайомилося і одружилися. А вже в 1948 р. вони разом виїхали до Аргентини,, де Оля працювала редактором у тижневику ,,Українське слово’’. В родині Вітошинськиг народилося дві доньки Софія й Ірина- Зірка. Доречі Ірина-Зірка, також, як і її мати, закінчила Національний інститут східніх мов й цивілізацій та Сорбону, була консультанткою з українських питань кількох французьких радіостанцій, телеканалу „France–3“; одночасно головою Товариства україністів „Амікаль“. Від 1996 року замешкала у Києві, співпрацювала в англомовному тижневику „Eastern Economist“, від 1998 року була головною редакторкою французько-українського журналу „Le kaléidoscope ukrainien“ , („Український калейдоскоп“), є авторкою численних репортажів, статей, досліджень українською, французькою та англійською мовами з проблем відродження і розвитку української культури. Повернімо до Б. Вітошинського, який з 1954 р жив у Парижу і працював від 1956-го по 1960-ий рік головним редактором газети «Українець–Час», а згодом – у знаменитому часописі Закордонних Частин ОУН «Шлях Пераемоги». Борис Вітошинський був фахівцем у царині міжнародного публічного права, став автором надзвичайно цікавих й досі актуальних наукових досліджень у цій галузі права й міжнародно-правових аспектів визвольної боротьби поневолених народів, як от – «Визвольна боротьба у світлі міжнароднього права», «Повстанські рухи і визвольні війни під час і після ІІ світової війни» (1972), «Тероризм чи визвольна боротьба – проблема міжнародного права» (1982), «Міжнароднє публічне право», «Самовизначення – потоптаний принцип міжнароднього права», «Право на самовизначення народів і Україна» (усі у 1983-ому році), які, на жаль, не опублікував. Св.пам. професор Борис Вітошинський плідно співпрацював з часописами «Українець-Час» (Франція), «Українська трибуна», «Шлях Перемоги» (Мюнхен), «Ukrainian Toiler» («Український робітник», Канада), «Наш клич», з радіостанцією «Station of the Nations» (м.Клівленд, США), входив до Ліґи українських політичних в’язнів.
У численних працях так і у викладах Борис Вітошинський феноменально досліджував проблеми міжнародного права, а особливо міжнародного захисту прав людини та народів. Варто зазначити, що праці Вітошинського доносять широкому читацькому загалу правничі методи захисту гідности нару. Велике значення має його праця «Повстанські рухи й визвольні війни під час і після Другої світової війни у світлі міжнародного права» (1973, УВУ Мюнхен). Дані праці, власне, і є основотворчими, адже вони відображають тематику наукових зацікавлень дослідника й викладача УВУ – проблеми міжнародного права і війни. Б. Вітошинський намагається ґрунтовно, об’єктивно і неупереджено трактувати еволюцію, становлення і, що не менш важливо, пропонує шляхи вирішення проблеми охорони цивільного населення. Окремо, слід зауважити, що в перший постсовєцький період правники незалежної України розглядали міжнародне публічне право здебільшого, як просту сукупність юридичних принципів та норм, що відображали узгоджені позиції суб’єктів і призначені для регулювання відносин між державами та іншими учасниками міжнародно-правових відносин. За працями Вітошинськиго міжнародне публічне право має певні особливості, які відрізняють його від класичного міжнародного права та від внутрішньодержавних правових систем. До найголовніших таких особливостей належать – загальниковість, оскільки це право регулює відносини між будь-якими країнами, незалежно від їх соціально-економічного устрою, економічного та оборонного потенціалу тощо, право має координаційний характер, в його основі лежать положення Статуту ООН як міжнародного договору особливого характеру. Основними ж суб’єктами міжнародного права є держави, хоча останнім часом дедалі більше зростає роль міжнародних міжурядових організацій, норми міжнародного права утворюються безпосередньо його суб’єктами. Чи не вперше, як правник, який до цього здобув класичну на той час юридичну освіту й вивчав право переважно в рамках «імперії зла» – совєцького союзу, я вперше згадав написав про міжнародне публічне право, як таке, у своїй книзі, яка була розлогішою версією моєї докторської дисертації, яку я захистив в Українському Вільному Університеті у Мюнхені в 1998 році.
Книга мала наголовок «Українська Головна Визвольна Рада», вона вийшла друком понад два десятки років тому, в 2000-ому році, у двох видавництвах Полтавської області і їїзміст актуальний і в наш час. В книзі на сторінці 187, зокрема, зазначено «…У випадку поневолення кожен народ «має повне право на самооборону перед окупантом, тож його визвольна боротьба є понад усякий сумнів леґальна…» У книзі (Б.Вітошинський, «Міжнародне публічне право», 1983, с.173) – ця тема поширена у наступній праці «Українська Головна Визвольна Рада – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР Середовище УГВР (Правно-політичний аспект)» (в-во «Гадяч», 2004). А у 2014 році, Українська видавнича спілка видала друком Збірник праць «Війна і міжнародне право» авторства юриста-міжнародника, викладача УВУ, провідного діяча Організації Українських Націоналістів (ОУН), визначного Перемишлянина Бориса Вітошинського. До цієї книги увійшли наукові дисертації «Міжнародноправна охорона цивільного населення в часі війни і окупації» (1968) та «Повстанські рухи і визвольні війни під час і після Другої Світової війни у світлі міжнародного права» (1973), дослідження на тему тероризму, визвольної боротьби, національного самовизначення, ґеноциду, спогади про боротьбу в лавах ОУН. Книгу було рекомендовано дослідникам міжнародного права, викладачам і студентам юридичних навчальних закладів, історикам та політологам. На жаль, про знаменитого автора проф. Бориса Вітошинського в Україні, на жаль, вкрай мало знають. А шкода, коли праці цього визначного вченого досвідченого політичного діяча треба популяризувати і вони в наш час актуальні. Президент В. Путін (колишній чекіст) Російська Федерація допускається до крайних злочинів і агресії супроти інших народів. Досить згадати, що вже 8-й рік Путін провадить агресивну війну проти України. Цей чекіст не визнає законів, а виступає як злочинець. Світ повинен спам’ятати злочинця, якого російські війська безкарно чинять злочини і не відповідають перед правом. Вони рясно заливаютл кров’ю українську землю нистять сотки-тисяч невинних людей похилого віку, жінок, дітей, руйнують культурні цінності і запроваджують дику систему варварства. Дісно ці праці, а зокрема світ повинен отямити злочинця. Все що тепер діє Путін в Україніи вдаряє в засади міжнародної моралі і руйнує підставові поняття загальнолюдсської справедливости.
Катаклізм, який переживає Україна та інші народи поневолені Путінською Росією є наслідком моральної кризи чиненого безправ’я. І на зевершення слід додати, що проф. Борис Вітошинський був знаменитим фахівцем у царині міжнародного публічного права, став автором наукових досліджень у цій галузі права й міжнародно-правових аспектів визвольної боротьби поневолених народів. Був він і залишається на довгі роки одним із найвизначніших юристів. Св. п. Б. Вітошинський помер 13 грудня 1991 р. у вирі своєї політичної та наукової праці через кілька місяців після проголошення Україною незалежності і похований в рідному йому Перемишлі в родинному гробівцю. Вічна пам’ять і Слава Борисові Вітошинському!
