190 років тому:
1835 – у м. Суми народився Олексій Алчевський, промисловець, банкір, землевласник, меценат; чоловік Христини Алчевської. Підприємницьку справу почав як власник невеличкої чайної крамниці в Харкові, а став одним з найбагатших людей Московитської імперії. Власник третього за розмірами в Московії приватного акціонерного Харківського торговельного банку (1868), засновник і голова правління першого в імперії акціонерного іпотечного Харківського земельного банку (1871). На початках не володіючи великими фінансами, завдяки організаторському хисту та вродженому вмінню відкривати нові сфери для ведення підприємницької діяльності до середини 1870-х зумів наростити капітал до 4 мільйонів рублів. Новаторською на той час ідеєю була організація кредитного закладу для короткотермінових фінансових операцій дрібних і середніх торгівців й промисловців, в діяльності якого відповідальність за збитки покладалась на акціонерний капітал. Невідомою до нього справою також була організація іпотечного земельного банку, який поклав край свавіллю лихварів у земельній сфері. В банківській галузі отримав настільки великий авторитет, що з ним постійно спілкувались міністри фінансів того періоду. Саме він започаткував перетворення безводних степів у велетенський промисловий центр, відомий як Донбас. Талант Алчевського зумів побачити майбутнє цих, безперспективних тоді земель, не в сільському господарстві, але в гірничодобувній промисловості. На власний ризик розпочав розвідку природних копалин регіону і в скорому часі допровадив до промислового видобутку вугілля. Цікаво, що скуповуючи для промислових потреб землі натомість надавав селянам рівноцінні ділянки в інших місцях, або ж, коли ті самотужки хотіли стати гірниками, то навчав їх цьому ремеслу. Він міг розвивати великий бізнес лише на видобутку вугілля, проте пішов далі й розпочав творити металургійну промисловість. У 1895 взяв участь у створенні Донецько-Юр’ївського металургійного товариства (капітал 8 мільйонів рублів) і спорудження велетенського металургійного заводу біля станції Юр’ївка, нині м. Алчевськ, а також будівництва заводу в Маріуполі. При цьому це були новітні підприємства з прокатними станами споруджені без іноземних інвестицій. Його стараннями засновано м. Алчевськ та перетворено Маріуполь на індустріальний центр регіону. Він став творцем однієї з перших в імперії фінансово-промислових груп, яка об’єднувала банки, металургійні заводи, вугільні шахти, рудники, транспортні компанії. На кінець століття його статки сягнули 30 мільйонів рублів, а преса називала «фінансовим генієм».
Проте гроші не були змістом його життя – він вкладав їх в нову справу, а також завжди пам’ятав про своє українське коріння, видаючи великі кошти на підтримку українського руху. У 1862 одружився з Христиною Журавльовою, родина якої переїхала з Чернігівщини до Курська. Христина писала вірші й друкувалась під псевдонімом «Українка» і саме через ці вірші вони познайомились і побрались. Згодом Христина Алечевська казала про свого чоловіка: «Я вийшла заміж за щирого українця». У Харкові навколо подружжя сформувався гурток української інтелігенції «Громада», їх стараннями відкривались недільні школи, видавались книжки, часописи. Із дорогого білого мармуру спорудив у Харкові перший пам’ятник Т. Шевченку (1899, скульптор В. Беклемішев), а оскільки офіційного дозволу на це отримати було неможливо, то встановив його як приватна особа у власному саду (на жаль в часи більшовицької революції пам’ятник зник). І все це робилось в період дії Емського указу, коли бути свідомим українцем було не тільки непрестижно, але й небезпечно. А ще будував церкви, лікарні, бібліотеки, школи, училища. Загалом на освіту та доброчинність видав декілька мільйонів рублів.
На початку століття Московію охопила економічна криза. Замороження будівництва заводів і копалень на Донбасі спричинило виникнення боргу перед московитською компанією братів Рябушинських, для покриття якого терміново потрібні були гроші. Акціонери Олексіївського гірничопромислового товариства звернулись до Міністерства фінансів за дозволом на випуск облігацій товариства під заставу власного майна на суму 3 мільйона рублів з правом позики під облігації. Крім того акціонери опрацювали ще декілька схем порятунку компанії. Для переговорів з міністром С. Вітте вирушив сам Алчевський. Для уряду така справа не була обтяжливою, тим більше, що йшлося про порятунок компанії, яка вельми прислужилась до розвитку фінансової та промислової інфраструктури півдня імперії. Ба більше перед тим Брянському товариству був даний дозвіл на четвертий випуск облігацій під позику. 4 травня чиновники дали остаточну відмову на всі прохання, а 7.05.1901 в Санкт-Петербурзі на Варшавському вокзалі, згідно офіційних московських версій, Олексій Алчевський кинувся під потяг. В цій справі від початку багато загадок, досліджуючи які багато дослідників схиляються до версії про замовне вбивство. Найперше Алчевський не належав до слабкодухих і завжди вмів знаходити вихід із здавалось безвихідних становищ. Попри великі боргові зобов’язання вартість акцій у його володінні складала 18 мільйонів рублів, що перевищувало суму боргу. Відразу після загибелі Алчевського Харківський торгівельний банк оголошено банкротом і закрито, іпотечний Земельний банк переданий Рябушинським, промислові підприємства стали власністю держави. Відтак той самий міністр Вітте та Міністерство фінансів виділили Рябушинським для Земельного банку пільговий урядовий кредит в 6 мільйонів рублів (Алчевський просив про випуск облігацій на 3 мільйона) і вони стали одними з найбагатших в імперії. До того ж поховали підприємця з дотриманням усіх християнських обрядів всередині кладовища (самогубців закопували за межами). Але попри економічний рейдерський розбій московських «бізнесменів» та держави Москва отримувала отримала ще й вигоду вищого рангу – ліквідовано найбільше джерело фінансування небезпечного для неї «мазепинського», тобто українського руху, а Донбас почала заселяти московитськими пролетарями.
Постскриптум. В московськомовній Вікіпедії названий «русским предпринимателем», хоча нижче вона говорить, що з якогось дива очолив українську «Громаду» у Харкові та займався культурно-просвітницькою діяльністю, звісно українською. Якийсь дивний виходить цей «русскій», або ж дуже примітивними показують себе московські брехуни. Століттями Москва крала в сусідніх народів їх інтелектуальні здобутки та славу, продовжує це робити й нині. Тому брехунів і злодіїв треба називати своїми правдивими іменами.
