Патріярх Йосиф Сліпий – стійкий захисник Української Церкви, оберіг душі народу

Йосиф Сліпий якнайповніше акумулював у своєму серці й у всій своїй діяльності любов до Бога і України, і йому випав особливо тернистий шлях.
З відстані літ ми вже можемо усвідомити, яку важливу місію поклав Господь на цього великого українця та як гідно він її виконував на всіх етапах свого життєвого шляху.
Тож пригляньмося до діянь і сентенцій Йосифа Сліпого, а така застанова може й нам підказати найправильніші способи розв’язування наших проблем.

Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість Теребовлянського повіту в багатодітній родині. Батько – Іван Коберницький-Сліпий, мати – Анастасія Дичковська. Прізвище Сліпий, фактично, було прізвиськом його діда Йосипа. За переданням, це прізвисько походило від одного з предків, якого у 1709 році росіяни осліпили за те, що він воював під Полтавою проти царя Петра І на стороні гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла XII. І згодом це прізвисько стало історичним прізвищем цілого видатного роду.
Йосиф навчався в початковій школі с.Заздрість, де з другого класу вивчав польську і німецьку мови, та в народній школі австрійського типу ближнього села Вишнівчик. Великий вплив на формування характеру хлопчини мав отець-парох і катехит Теодор Цегельський, відомий душпастир і просвітитель, та його сотрудник о.Василь Левицький.
Також незабутнє враження на дев’ятирічного Йосифа зробили відвідини парохії Струсів, до якої належало с.Заздрість, митрополитом Андреєм, який приїхав туди з візитацією. Хлопчик вперше побачив Митрополита, наступником якого йому в майбутньому судилося стати!
Закінчивши з відмінними оцінками школу, Йосиф Сліпий у 1903 році вступає до Тернопільської гімназії, яку в 1911 році закінчує з відзнакою.
І зразу вступає до греко-католицької Духовної Семінарії та записується на теологічний факультет університету.
При цьому відомо, що молодий юнак запитував митрополита Андрея Шептицького, чи бажання розпочати університетські студії не може бути перешкодою до священства. Глава УГКЦ розвіяв сумніви Йосипа, пояснивши: “можна дуже добре користуватися наукою і навчанням в час служби Богові і це зовсім не є в контрасті з тайною священства”.
Будучи студентом, Йосиф Сліпий виявляв не лише великі здібності й успіхи в навчанні, а й громадську активність. Зокрема, студент Сліпий закладає в Семінарії Протиалкогольне товариство.
Далі, як зазначає біограф Йосипа Сліпого епископ Іван Хома, митрополит Андрей, бачачи природні обдарування Йосифа і потяг до науки, посилає його на навчання до Інсбрука, в Австрію, та в богословську колегію “Канізіянум”. Йосиф навчається на філософічному і теологічному факультетах. Стає членом, а згодом і головою “Гомілетичного кружка українських богословів в Інсбруці”.
Навчання в Інсбруку було перерване початком Першої Світової війни, яка застала його вдома на вакаціях. Разом з батьками втікає від фронту до містечка Підгайці, а потім – до Львова. У 1916 році повертається до Інсбруку, починає працю над дисертацією, складає екзамени з морального та пасторального богослов’я, катехитики, гомілетики та літургіки.
30 вересня 1917 року Йосиф Сліпий отримує свячення з рук митрополита Андрея Шептицького. Свячення уділялися в Уневі в монастирі отців Редемптористів. Перша Служба Божа Йосифа Сліпого відбулася 1 жовтня в Уневі.
Після свячень отець Йосиф повертається до Інсбруку, щоб продовжити навчання. У 1918 році отримує академічний ступінь доктора богословія, пише німецькою мовою габілітаційну працю “Вчення візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю”, яка була опублікована для обговорення науковцями і отримала дуже прихильні рецензії в католицьких і протестантських виданнях (французьких, німецьких та англійських). Захист цієї праці дає йому право викладати в університетах.
Далі отець-доктор Йосиф Сліпий виїжджає до Риму, де ще два роки продовжує навчання в університетах Григоріанум, Анджелікум та Орієнтальному інституті. Вивчає поглиблено німецьку, французьку, італійську, російську, польську й англійську мови та мистецтво. Захищає на латинській мові ще одну працю в Григоріянському університеті і отримує звання “маґістер аґреґатус”.
З грудня 1920 до квітня 1921 року в Римі перебуває Митрополит Андрей Шептицький, який намагається знайти політичну підтримку для відновлення незалежності Східної Галичини. Отець Йосиф Сліпий супроводжує Митрополита у різних візитах до політиків і дипломатів та у відвідинах музеїв і церков.
У серпні 1922 року о.проф. Йосиф Сліпий, з таким величним науковим багажем, повертається до Львова і самовіддано включається в життя нашої Церкви. Митрополит призначає його професором догматичного богослов’я в Духовній Семінарії у Львові, згодом – ректором її та деканом богословського факультету.
На посаді ректора Йосиф Сліпий мусив займатися адміністративною, педагогічною, виховною роботою. І в усій своїй діяльності наполегливо пропагував, плекав глибоку віру в Бога та потяг до науки. Потім, у своєму заповіті, Патріарх так коротко сформулює цю свою концепцію: “Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори – це віра й наука”.
Отець-професор Йосиф Сліпий був переконаний, що “наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: “Ідіть і навчайте всі народи…”
Відгукуючись на заклик Христа всією своєю діяльністю, Йосиф Сліпий закликав сучасників і закликає нас:
“Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя!”
Так хочеться, щоб ми, сучасні, сприйняли розумом цей вічно актуальний заклик, щоб наполегливо й сумлінно оволодівали знаннями, а не ганялися за дипломами, не купували їх задля якихось меркантильних прагнень.
Сам же Йосиф Сліпий задля впровадження в життя своїх сентенцій розпочинає видання квартальника “Богословія”, стає його постійним редактором (журнал виходив до 1939 року, а в 1942 році вийшов один номер), стає співзасновником Львівського Богословського наукового товариства, написавши для нього статут та гуртуючи науковців, постійно друкується в часописі “Нива”, започатковує видання “Аскетичної бібліотеки”, покликаної служити християнському, а особливо, священичому вихованню, ініціює створення студентського товариства “Обнова” та “Українського Католицького Союзу”. А також організовує видання тижневика “Мета”, “Христос – наша сила” та літературно-наукового щомісячного журналу “Дзвони”, опікується їх фінансуванням.
З 1926 року Йосиф Сліпий – член кураторії Українського національного музею у Львові, а з 1931 – заступник голови Українського Католицького Союзу. За наукові заслуги і активність у розбудові культурно-національного і релігійного життя його обрано дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка .
У 1929 році з ініціативи Митрополита Шептицького і при сприянні й праці Йосифа Сліпого постала Львівська Богословська академія – визнана цитадель української духовності й науки в рамках польської держави. Йосиф Сліпий працював над Створенням Статуту Богословської академії, а 14 квітня 1929 р. став її першим і єдиним ректором. Урочиста інавгурація Богословської академії і її ректора відбулася 6 жовтня 1929 року.
З великими талантом, самопосвятою й умінням служив отець-ректор українській богословській науці, намагаючись відродити її з руїни, оновити її, поставити на духовне служіння українському народові. Вимогливий, строгий, але безкомпромісно справедливий він мав величезний вплив на студентів-теологів і виховав численну когорту ревних душпастирів та високоосвічених богословів. Немало теологів навіть побоювалися його, але, думається, що вони у значній мірі завдячували йому потім своєю стійкістю у переслідуваннях УГКЦ совєтською владою.
З 1935 року о.ректор Йосиф Сліпий – соборовий крилошанин, митрат та архидиякон Львівської Митрополичої капітули.
Йосиф Сліпий відбув низку наукових подорожей по Західній Європі і до Святої Землі та видав нотатки з них, брав активну участь в унійних конгресах у Велеграді, Празі й Пінську, організував унійний з’їзд у Львові 1936 року.
Зрештою, в короткій статті неможливо відобразити всю подвижницьку й невтомну працю цього велета Української Греко-Католицької Церкви…

У 1939 році в Україну прийшла нова влада, комуністична й войовничо атеїстична, і почалася хресна дорога Української Греко-Католицької Церкви.
Митрополит Андрей, пророчо бачачи всі небезпеки й випробування для Церкви, покликав Йосифа Сліпого до архипастирського служіння, іменувавши його в жовтні 1939 р. Екзархом Великої України, а в грудні того самого року (22 грудня 1939 року) митрополит Андрей Шептицький, за згодою Папи Пія XII, таємно висвятив митрата Сліпого на єпископа з правом наступництва. Офіційний титул гласив: “коадютор із правом наслідства високопресвященний Кир Йосиф Сліпий, титулярний Архиєпископ Серрейський”.
Висвячення відбулося таємно, без звичних урочистостей, – щоб не наражати майбутнього голову Церкви на терор большевиків. Показово, що своїм наступником Митрополит призначив саме Йосифа Сліпого, хоч на той час були інші вельми достойні епископи (Йоан Бучко, Никита Будка, Николай Чарнецький та ще інші в сусідніх єпархіях). Очевидно, Митрополит, зважаючи на риси особистості обранця, вважав, що саме Йосиф Сліпий зможе найстійкіше вистояти в ектремальних обставинах. І не помилився…

Ще на коротку мить для українців зблиснула радість відновлення Української держави 30 червня 1941 році, Акт цього був підтриманий як Митрополитом Андреєм, так і Йосифом Сліпим, церковною ієрархією і всією УГКЦ. Та невдовзі почався важкий період ворожих окупацій (як німецької, так і совєтської).
Особливо прикрою для Церкви й народу взагалі стала совєтська окупація, яку називали “визволенням”. Ще не закінчилася Друга світова війна, а так звані совєтські визволителі почали жорстоку війну проти Української Церкви.
11 квітня 1945 року відбувся наліт енкагебистів на Святоюрську гору у Львові і було арештовано владик на чолі з Митрополитом Йосифом Сліпим, який по смерті митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року перебрав провід над Галицькою митрополією, та інших осіб з церковної верхівки. Про це виконавці з НКГБ зараз же повідомили в ЦК ВКП(б)У Зленкові: “По Львову і області було заарештовано 33 чоловіки – з них 1 митрополит, 2 єпископи (це Никита Будка і Микола Чарнецький – авт.), 20 священиків; оунівців, які мали тісний зв’язок з духовенством – 4 особи” (з документів Державного архіву Львівської області, ф.3, оп.1, спр.212). Це називалось “операція по вилученню антирадянського духовенства та церковного активу Греко-Католицької Церкви по м.Львову та області”.
А 14 квітня 1945 р. удосвіта була оточена Богословська академія і Духовна Семінарія у Львові. (Якось сумно символічно, що дата співпала із датою створення Богословської академії 15 літ тому…) Деякі отці-наставники і теологи були арештовані, а решту всіх “осіб призовного віку” (як було сказано у рапорті) направлено під конвоєм у військомат і призвано на військову службу. Це понад сто п’ятдесят юнаків, які мріяли стати душпастирями! Так було зліквідовано Львівську Богословську Академію – найвищу українську цитадель духовності.

Для Йосифа Сліпого почався тернистий шлях – довгий шлях несення хреста і свідчення вірності Господу Богові, своїй Церкві і народу.
Нічне ув’язнення, нескінченні допити і підглядання, протиправні й таємні судилища, моральні й фізичні знущання й приниження, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними – Він, безборонний в’язень-каторжник, що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення вірності своїй рідній, на смерть ворогами приреченій Церкві…
Та Господь дарував йому надлюдську витривалість і мужність, з якою він вісімнадцять літ долав довгу дорогу – через Київ у Красноярський край, Єнісейськ, Полярію, Мордовію – дослівно “аж до краю землі”.

Мартиролог Патріярха Йосифа Сліпого

У тюрмі, на слідствах, на каторгах і засланнях Йосиф Сліпий стає безстрашним, полум’яним і безкомпромісним оборонцем Греко-Католицької Церкви.
Це зналося і в темні часи совєтської реакції, звістки про його героїчну поставу просочувалися крізь усі тюремні мури, його послання й заклики долітали не лише до священиків підпільної Церкви, а й до багатьох українців. Але вражаюче яскраво відкрилась вся повнота величної місії Митрополита Йосифа, коли після 1991 року став можливим доступ до його кримінальних справ.
Одним із перших, хто досліджував ці кримінальні справи, був професор Олекса Мишанич (1.04.1933—1.01.2004) – член-кореспондент Національної Академії Наук України, доктор філологічних наук. Із його виписок-публікацій бачимо, як гідно, аргументовано Митрополит відкидав, розвінчував звинувачення проти себе і всієї Церкви.
У першій судовій справі, що тривала з 11.04.1945 до 10.05.1946 і налічує 7 томів, судили разом з Митрополитом Йосифом ще епископів Миколу Чарнецького, Микиту Будку і Петра Вергуна. Майже всі допити були побудовані навколо трьох звинувачувальних твердженнях:
1. Митрополит Сліпий – агент Ватикану; 2. Митрополит Сліпий, разом із Андреєм Шептицьким – агенти німецьких розвідувальних органів; 3. Митрополит Сліпий – керівник антирадянського націоналістичного підпілля.
Тепер це звучить абсурдно і смішно, але тоді Митрополит мусив на них відповідати. І робив це дуже гідно й переконливо, твердо й чітко, що попри всю упередженість і нехіть слідчі записували. Правда, численні й логічні аргументи Йосифа Сліпого не діяли, не бралися до уваги. Митрополит був засуджений на вісім років каторжних робіт, які відбував у лагерях Кемеровської області, Печорлага й Потьми.
Після закінчення терміну Йосифа Сліпого не відпустили на волю, а вивезли в Сибір, де помістили в Маклаківський будинок інвалідів у Красноярському краю.
Але перед тим його привезли до Москви, де він прожив три місяці і мав розмови з керівництвом МВС СРСР, зокрема з генералом Жуковим. Тепер органи МВС хотіли використати митрополита Сліпого для налагодження зв’язків із Ватиканом. Він же ставив умовою легалізацію УГКЦ. Тоді Митрополитові запропонували написати розгорнуту історичну довідку про Українську Греко-Католицьку Церкву, що він незабаром і зробив. Однак ця рукописна праця на 72 аркуші із заголовком “Погляд на догматичні й історичні основи Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі”, яку він надіслав до Москви, лежала там без руху й відповіді і лише в 1959 році була прилучена до нової судової справи проти Митрополита, як речовий доказ його антирадянської діяльності.
Зібравши матеріал під час свого тримісячного перебування в Москві влітку 1953 року, де він користувався найбільшою бібліотекою СРСР ім Леніна, Йосиф Сліпий розпочав у Маклакові писати “Історію вселенської Церкви на Україні”. Це – монументальна багатотомна праця. Але автор встиг написати 5 томів, як його 19 червня 1958 р. знову заарештували.
Слідство велося спочатку в Красноярську, а потім у Києві. Справа Йосифа Сліпого цього разу була об’єднана із справою священика Іллі Блавацького, з яким (як записано у вироку) “Сліпий мав тісний зв’язок та вів розмови про встановлення в СРСР уніатської церкви, яка б підкорялась Ватикану”. Кримінальна справа цього разу становила 11 томів і була, фактично, судилищем над Греко-Католицькою Церквою, її найвищим ієрархом та його рукописами.
В архіві Служби безпеки України збереглися рукописні копії І і ІІ томів “Історії”, зроблені на засланні о.Степаном Ратичем та автографи Йосифа Сліпого ІІІ-V томів, забраних при обшуках у о.Блавацького і п.Євдокії Бич. Таким чином, все написане Митрополитом збереглося і становить дуже цінну пам’ятку, яку слід видавати, популяризувати, вивчати, бо це наша рідна, наша правдива історія.
В час слідства псевдонаукові рецензенти праць Митрополита звинувачували його в тому, що він старається “доказать на примерах истории, что католическая церковь охраняла … народ от бесчисленных несчастий и таким образом обеспечить успех своей пропаганды, направленной на восстановление католицизма на Украине, открыть путь для вражеских происков Ватикана в нашей стране, активизировать деятельность униатского подполья в СССР”.
І за цей, на думку слідчих, злочин, а на наш погляд, мужнє й діяльне обстоювання прав нашої Церкви – митрополита Сліпого засудили на сім років позбавлення волі з відбуттям міри покарання у виправно-трудових таборах…. Цей судовий вирок було винесено 17 червня 1959 року. Вирок людині віком 67 років, хворій людині з інвалідного будинку!.. Навіть не дуже скривали, що сподіваються на його смерть. А вже раніше один із слідчих прямо сказав Йосифові Сліпому, що прибрали його як митрополита.
У той час справа Йосифа Сліпого і його перебування в концтаборах почали набувати світового розголосу, тому тоталітарний режим і його слухняні судові органи вирішили створити йому такі умови, у яких 72-річний в’язень не витримав би… Так восени 1962 року Судова колегія Верховного суду Української РСР під грифом “секретно” винесла “Ухвалу”, яку надіслали до виконання в “Дубравный ИТЛ” Мордовської АРСР, де в той час утримувався Митрополит. В тій “Ухвалі” сказано: “Визнати Сліпого Йосифа Івановича особливо небезпечним рецидивістом та визначити йому для відбування покарання виправно-трудову колонію особливого режиму (або лагвідділення особливого режиму)”. Проте жодних матеріалів по цій “Ухвалі”, як свідчить проф.Мишанич, у справі № 87 немає.
Завершуючи тему ув’язнень митрополита Йосифа Сліпого, хочу навести висновок, який зробив дослідник його кримінальних справ св.п. проф.Олекса Мишанич:
“Образ митрополита Йосифа Сліпого, як постає із оглянутих двох судових справ, – це образ вірного сина Греко-Католицької Церкви, гідного її ієрарха, непохитного у вірі, мужнього, принципового, безкомпромісного у своїх переконаннях. Він займає одне з найпочесніших місць в історії Української Греко-Католицької Церкви і належне місце в історії всієї духовної культури українського народу”.

Митрополит Йосиф Сліпий відбув у таборах Сибіру та Мордовії в нестерпних кліматичних умовах, в найстрашніших таборах смерті, де, іноді здавалося, приходить кінець його життю, 18 років. Часто й важко хворів, в т.ч. запаленням легенів, дизентерією, туберкульозом, не раз терпів від грабунків і побоїв кримінальних злочинців, які одного разу зламали йому руку…
Хоч вороги намагалися знищити нашого Митрополита, однак Боже Провидіння мало свій план щодо цього ісповідника віри.
Внаслідок численних заходів багатьох впливових осіб, в тому числі президента Америки Джона Кеннеді, та на клопотання папи Йоана XXIII митрополита Сліпого було звільнено з ув’язнення, але без права перебувати в Україні.
У Москві перед виїздом до Риму, Митрополит вимагав дозволу попрощатися з родиною. Під виглядом родича приїхав ігумен монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя о.Василь Величковський. У готелі Митрополит таємно висвятив його на епископа Луцького і назначив своїм місцеблюстителем.

9 лютого 1963 року Йосиф Сліпий у супроводі представників Ватикану і КДБ прибув до Риму й оселився у Ватикані, де далі обстоював права Української Церкви та з неймовірною для його віку енергією дбав про її розвиток.
У час прибуття Йосифа Сліпого до Риму там відбувався II Ватиканський Собор, який є збором верховних пастирів Христової Церкви. Свідомий вагомості такого зібрання, Йосиф Сліпий у своєму слові до Отців Собору дня 11 жовтня 1963 року заговорив про справи Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і в Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного сповідництва, терпіння, мучеництва і горами жертв від рук безбожних гонителів. Наш Митрополит вніс прохання-пропозицію: піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности. Це вперше в історії нашої Церкви ідея її Патріярхату була проголошена привселюдно, ясно, і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор. Отці Ватиканського Собору прийняли цю пропозицію без заперечень, але Папа Павло VI не дав своєї згоди на це, виходячи із мотивів політичної “кон’юнктури”. Мовляв, це не на часі…
Митрополитові Сліпому, як він пізніше засвідчує в своєму “Заповіті”, “стали відомі таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а водночас докірливо вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву”.
Все ж Апостольська Столиця 23 грудня 1963 року визнала, що галицький митрополит має статус Верховного архієпископа й іменувала Йосифа Сліпого членом Східної конгрегації, а 25 січня 1965 року папа Павло VI іменував його кардиналом. Як Верховному архієпископу, йому належало звання “Блаженніший”.
Оскільки Другий Ватиканський Собор апробував завершення східних Церков саном патріярха, Кардинал Йосиф, посилаючись на рішення Ватиканського Собору в питанні творення чи виникнення патріярхатів, весною 1975 року прийняв титул Патріярха Української Католицької Церкви, точніше “Київсько-Галицького Патріярха” з тимчасовим осідком у Римі й з ідеєю перенесення осідку при сприятливих умовах в Україну. Але ні Святіший Отець, ні ватиканська Курія не визнали цього факту і всіляко противилися цьому, висуваючи різні аргументи канонічного порядку.
Проте українська діаспора, в тому числі Уряд Української Народної Республіки в екзилі, привітали, легалізували це рішення Патріярха на політичному рівні. І для нас, сьогоднішніх українців, Йосиф Сліпий є Його Святістю Патріярхом.

Опинившись у незалежному від нього вигнанні в Римі, Йосиф Сліпий з великою енергією взявся за розбудову й зміцнення рідної Церкви: У Римі побудував Собор св.Софії, який освячено в 1969 році. Цей величавий собор він трактував “як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих”.
Митрополит заснував Український Католицький Університет (УКУ) ім.Папи Климентія, який вніс свіжий і потужний струмінь у духовне і культурне життя української еміграції, активізував науково-видавничу працю. Також стараннями Йосифа Сліпого постав монастир Студитів – “вічно палаючий острівець християнської праведности і східнохристиянського монашества і благочестя!” (Й.С.)
Кардинал Сліпий відбув архієрейські подорожі по країнах Європи, Америки, Азії й Австралії, щоб зміцнити зв’язки з вірними діаспори, пожвавити церковно-релігійне життя та репрезентувати Українську Греко-Католицьку Церкву на чужині. Брав участь у трьох міжнародних євхаристійних конгресах (у Бомбеї, Боготі і Мельбурні).
Як Верховний архієпископ з патріяршими правами Йосиф Сліпий скликав кілька синодів Української Греко-Католицької Церкви, на одному з яких була ухвалена конституція патріярхального устрою для УГКЦ. Свої розпорядження Патріярх вміщував у “Благовіснику Верховного Архієпископа візантійсько-українського обряду”, який виходив з 1964 року.
Також він придбав і відновив парафіяльний храм Жировицької Матері Божої для українців-католиків, при якому заснував музей і госпіціюм (посвячений 1971 року). Активізував працю Українського богословського наукового товариства, відновленого в екзилі 1960 року, та відновив видання “Богословія” (з 1963 р.), а 1976 року — журнал “Дзвони”.
За наукові досягнення кардинал Сліпий був почесним членом НТШ, членом Тіберійської Академії в Римі, почесним доктором Українського Вільного Університету та трьох американських і одного канадського університетів.

Після таких феноменальних трудів і вагомих їх результатів Патріярх Йосиф Сліпий 7 вересня 1984 року відійшов до Господа.

У серпні 1992 року, в першу річницю відновлення Української держави, було виконано важливий пункт Заповіту Великого Патріярха: його тлінні останки було перевезено зі собору святої Софії в Римі до Львова. Двох запланованих днів виявилося недосить, щоб усі бажаючі поклонилися праху Блаженнішого. Прощання з ним тривало цілий тиждень. Ця раніше небачена велелюдна акція засвідчила вірність мирян своїй Греко-Католицькій Церкві та визнання величі її Патріярха. Після масового й благовійного прощання людей зі своїм Патріярхом прах кардинала похоронено у крипті собору св.Юра.

В сучасній незалежній Україні свято шанують пам’ять визначного духовного провідника Церкви й народу Йосифа Сліпого: споруджено ряд пам’ятників, встановлено багато меморіальних таблиць, відкрито музеї Йосифа Сліпого, проводяться наукові конференції та прощі, присвячені його роковинам.
Та головне – знати його настанови і керуватися ними у своїй діяльності на благо рідної Церкви й рідного народу. З Божої ласки Патріярх Йосиф залишив нам свій “Заповіт”, в якому виклав роздуми про дальшу долю Української Церкви, її розвиток та конкретні заклики, як маємо поступати.
Ось найважливіші з них:
“Християнська Родина та Рідна Українська Школа – це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь! Отож, заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні й у всіх країнах поселення нашого Українського народу!”
“Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя!”
“Пам’ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!”
“І вас, мої Улюблені діти, благаю: ніколи не відмовляйтеся від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!”
“Отож заповідаю вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне об’єднання у постанні Патріярхату Української Церкви!”
“І головне заповідаю вам: „Щоб ви любили один одного…””

Послухаймось тих настанов-заповітів!