Памва Беринда, або ж які нікчемні скавуління північних неуків на скелю української мови (390 років тому)
390 років тому:
23(13).07.1632 – у Києві помер Памва (Памво) Беринда (в світі Павло), православний чернець, мовознавець, лексикограф, письменник, друкар, гравер, особистість, яка на друкованих сторінках зафіксувала живу староукраїнську мову ХVІІ століття. Існує дві поширені версії місця народження: с. Чайковичі на Самбірщині (чи Самбірщина) та с. Єзупіль, нині Тисменецького району Івано-Франківської области. Невідомий рік народження, який окреслюється інтервалом між 1550 і 1560-ми роками, невідомий і заклад у якому здобув високу освіту – вважається, що знав більше десяти мов. Дослідники одностайні у тому, що не був шляхтичем, проте інколи висувають дивакуваті версії, що, мовляв, міг бути румуном, словаком чи поляком. Дивно звідки в окремих «вчених мужів» береться це марево національної меншовартости, бо написане Бериндою безапеляційно засвідчує його русинсько-українське походження, а численні вузько регіональні діалектизми локалізують ще й землями Прикарпаття.
На запрошення Галицького та Львівського єпископа Гедеона Балабана організував і провадив видання книг у Стрятинській (1597-1605) і Крилоській (1606-1608) друкарнях (нині Івано-Франківська обл.). Існує версія, що в цей час одружився, у нього народився син Лукаш і навіть рукоположений на священника. З 1613 переїхав до Львова, мабуть овдовів, бо тут прийняв чернечий постриг; друкар братської друкарні та викладач братської школи. На запрошення архимандрита Києво-Печерської лаври Єлесея Плетенецького (який викупив стрятинську друкарню і перевіз її до Києва) з сином Лукашем і (ймовірно братом) Стефаном 1619 переїхав до Києва, де став друкарем, а невдовзі керівником лаврської друкарні, редактором, перекладачем, гравером, можливо викладачем братської школи. Під час перебування у Києві Єрусалимського Патріарха Феофана удостоєний титулу протосинкела (помічника) Патріарха.
Автор передмов і післямов багатьох лаврських видань, віршів, панегіричних епіграм, дереворитів, один із зачинателів шкільної драми. Часто своє авторство приховував за монограмою «ПБМ» – «Памва монах Беринда», скромно розцінюючи власну працю як служіння Богу. Та найвизначнішою працею його життя й направду визначною подією в історії української культури став фундаментальний мовознавчий твір «Лексикон словенороський, альбо імен толкованіє», над яким працював майже 30 років і який видав 21 серпня 1627 власним коштом. Це був перший ґрунтовний науково опрацьований словник української мови, який подавав не тільки переклад слів з церковнослов’янської мови тогочасною літературною українською мовою але й їх тлумачення. Перша спроба друку українського словника була здійснена ще 1596 у Вільно Лаврентієм Зизанієм. Проте це не було окреме спеціалізоване видання, але додаток до букваря в якому містився переклад українською мовою 1061 церковнослов’янських слів. Словник Беринди містив 6982 слова, надрукований на 475 сторінках. Видання складається з двох частин, до багатьох тлумачень додаються грецькі, латинські, польські, чеські, сербські, німецькі та угорські відповідники. Друга частина фактично є словником іншомовних слів, особливо грецьких і латинських. Потребу в такому словнику Беринда обґрунтував у передмові, зазначивши, що церковнослов’янська мова для багатьох українців була малозрозумілою внаслідок чого сама Руська Церква «многим власним синам своїм в огиду приходить». По сьогоднішній день не втратив Лексикон свого наукового, історичного та ідеологічного значення, бо є незаперечним свідченням, що русько-українська мова є автентичною та давньою народною мовою на українських етнічних землях.
Похований у Києво-Печерському монастирі, могила не збереглася.
