Олександр Григоренко – поет-шістдесятник, політв’язень (60 років тому)
60 років тому:
19.08.1962 – у Дніпрі біля с. Бородаївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської области за загадкових обставин, втопленим загинув Олександр Григоренко, поет-шістдесятник, політв’язень. Вступив на навчання до Васильківського авіатехнічного училища, проте невдовзі усвідомив, що це не є його покликанням. Причину чому покинув навчання написав у листі до батьків: «Робота мене не лякає, погано тільки, що мало вільного часу, і я змушений тепер залишити своє улюблене заняття – писання віршів. Тут майже всі говорять по-російськи, навіть деякі українці. Я хочу зберегти чистоту своєї мови, не хочу піддаватися російському впливу…». Готувався до вступу на філологічний факультет університету, але 1957 призваний до Радянської армії. Служив в Азербайджані, куди з Васильківського училища переслали повідомлення, що за Олександром необхідно стежити оскільки є політично неблагонадійним. Заарештований за антирадянську діяльність (фактично за вірші, які потрактовано як націоналістичні та антирадянські) та засуджений на 6 років таборів. В ув’язнення вивчав англійську, німецьку, французьку та польську мови. За зверненням батьків на ім’я Хрущова Військова Колегія Верховного Суду СРСР скоротила термін покарання до 3 років і в жовтні 1961 вийшов на волю. Завдяки коханій дівчині Олені Задворній і товаришу Олексі Різниківу збереглося декілька десятків поезій Григоренка та три оповідання, доля творів вилучених КДБ невідома. Народився у с. Бородаївка в сім’ї репресованих 1938.
Ти мене полюбиш не за пісню.
Ти мене полюбиш не за вроду.
Ти мене полюбиш за залізну
Відданість вкраїнському народу.
Бо й для тебе іншої любові,
Відданості більшої нема,
Бо пісенній придніпровській мові
Поклялась у вірності й сама.
Та коли я душу буревісну
Переллю в живе життя твоє,
Ти тоді полюбиш і за пісню,
І за вроду, вже яка не є.
МАТЕРІ
Рідна мамо, плач душі моєї
Ти одна лиш в змозі зрозуміть,
Як щодня бажаю я зорею
В рідний край з неволі полетіть.
І щодня душа моя ридає,
Хоч в очах нема ані сльози.
І щодня вразливо відчуваю
Над душею темний гніт грози.
Боляче дивитись на наругу.
Боже! Кривдять брата без жалю,
Кров’ю серця ллється моя туга,
Бо чесноту, нене, я люблю.
Рідна мамо, ти мене не бачиш,
Та мої прогірклі сумом дні
Ти відчуєш серцем і заплачеш –
І в той час полегшає мені.
- VIIІ/60 р.
ДРУГОВІ ПАВЛОВІ ФЕЛЬЧЕНКУ
Як хороше, що б’ється десь на світі
Таке гаряче серце, як твоє,
Яке добру й чесноті геть відкрите,
Якого зрада ввік не обів’є!
Як хороше, що ти існуєш, друже,
Що козаками прадіди були,
Що в нас проснулась воля їхня дужа,
Що ми від них по духові орли.