Олег-Володимир Іванусів – інженер з хистом і знаннями історика та серцем мецената
Йосиф Сірка
«Не хлібом єдиним!» нар. прислів’я
Олег-Володимир Іванусів – батько чотирьох дітей, інженер, історик, мистецтвознавець, публіцист, громадський діяч, волонтер, меценат, спостерігач на демократичних виборах в Україні, активіст та президент Лемківської організації в Торонто та ін. і це за 90 років життя! Перераховані «титули» Олега є доказами його зацікавлень, але вони не вказують на те, скільки часу, зусиль, енергії, здоров’я та, зрештою, фінансів він витратив на свою «позапрофесійну діяльність».
Українські патріоти ЗСУ героїчно боролися з «другою армією планети». На жаль, після звільнення Харківщини, Херсонщини, появилася «нечиста сила», яка замінила символ українського опору – «залізного» ґенерала Залужного», а з ним найдосвідченіших бойових офіцерів ЗСУ. Цей вчинок «зеленної влади» нагадує зусилля О.Іванусіва, коли він (2010), в надії відновити й посилити історичну пам’ять українців, презентував факсимільне видання 1000-літньої давности «Реймське Євангеліє Анни Ярославівни» у Києві, проукраїнського президента Ющенка вже замінив проросійський Янукович.
Не кожен українець здатний залучитися до історичної боротьби двох протилежних ідеологій, якими є фашистська Росія Путіна та миролюбна Русь-Україна – країна народних майданів, як це зробив Іванусів. Ґеноцидна війна Московії, яка започаткувала атаку на Україну ще з часу перейменування Московії на Россию (1721 р.), набрала найруйнівнішого характеру Голодомором -Ґеноцидом (1932 – 1933) – стосовно людських жертв. Військове вторгнення московії розпочалося 20 лютого 2014 р., воно завершилося повномасштабною війною 24. 2. 2022 р., яка позначена воєнними злочинами РФ проти людяности, тероризмом мирного населення, вбивством дітей та мирного населення України.
Олег Іванусів – один з небагатьох українців діаспори, які ще пригадують життя в Україні, в Польщі, Австрії, Німеччині та Канаді. Спочатку – дитячі роки, потім підлітка, дозрілого та проофесійного і пенсійнолго віку. Іванусів, «на власній шкірі» зазнав страхіття війни, голоду й холоду. Він своїм життєвим шляхом, довів, що вільний українець здатний не тільки дбати свій і своєї родини ріст і безпеку, але й полюбити та розбудовувати свою нову батьківщину. Саме українська частина еміґрантів Канади доклала багато зусиль та праці до економічного, культурного та політичного розвитку країни, яка стала їхньою другою Батьківщиною.
Вихований на християнських засадах співіснування людей, Іванусів ніколи не забував про відповідальність, яку він досі доводить своїми вчинками. Народився Олег Володимир Іванусів 28.7.1935 р. у м.Вацевичі (сьогодні Залужани) в Україні. Його дитинство подібне до багатьох його ровесників та ровесниць Західної України, Лемківщини, яким прийшлося міняти не тільки місце проживання, але й школи, країни, континенти. Сьогодні це може виглядати «туризмом», але, під час Другої світової війни та після неї – це були муки – постійний страх перед переслідуванням, бомбленням, переїздами з міста у місто.
З України – через Польщу, Австрію, Німеччину, родина Олега Іванусіва 1948 року знайшла місце-притулок в канадській провінції Алберта. В Едмонтоні він здобув вищу освіту і ступінь BS електротехніки Університету. 1957 р. Олег переїхав до м. Торонто, провінції Онтаріо, де знайшов працю і отримав посаду інженера в Ontario Hydro. Після закінчення початкового та наукового навчального курсу, Олег отримав посаду інженера-приладобудівника в дослідній лабораторії Ontario Hydro W.P. Dobson. 1972 року Іванусів заснував партнерство під назвою Olman Instruments, яке розробляло та виготовляло обладнання для енергетичної промисловості. Згодом, Іванусів став президентом компанії Olman Instruments, в якій залишася на різних посадах фірми до її закриття 1994 р..
З 1995 року Олег Іванусів розпочав консультативний бізнес. Консультативна практика привела його, спочатку, в Індію та в Україну, згодом, в інші країни: Бразилію, Аргентину, Південну Африку, Малайзію, Єгипет, Нову Зеландію, в США.
Олегові належать кілька оригінальних розробок та винаходів в області електричних тестів і вимірювань, які були призначені для вимірювання якости електричної ізоляції і точности вимірюваних трансформаторів. Траплялося, що,часом, бракувало фінансів запатентувати їх. Та все ж, більшість розробок було перероблено в тестове обладнання, яке досі виготовляється.
Олег Іванусів зареєстрований як «Волонтер-радник» (VA) в CESO (Canadian Executive Services Overseas – філія Канадського агентства міжнародного розвитку, Департамент закордонних справ) і реалізував кілька проектів для уряду Канади.
Завдяки своєму «загостреному» почуттю відповідальности, Олег Іванусів здобув визначних професійних успіхів. Але, було б несправедливістю не згадати, що у професійному і життєвому успіху він мав підтримку своєї дружини Божени, з родини Вертипорох. Доля звела їх ще на пластовому таборі – коли їй було 19, а йому 23 – згодом, вони одружилися. Їхнє одруження цілковито підтверджує сутність cлова «одруження» – знайшли свого – свою приятел-я (ьку) (друга) – на життя. Божена пройшла подібний процес дитинства, дозрівання, як і Олег. І їй прийшлося пройти дитиною через міста, держави та континенти і знайти «пункт підпори» в Канаді.ТомуЄ взаємна прихильність і повна довіра, однакові погляди на життя, церкву та суспільні й національні питання, дали плоди: дві дочки та два сини – зі «спільних проектів» подружжя Іванусів, а «результат» – 8 внучок і внуків, 12 правнучок і правнуків – на 67-ому році спільного життя. На жаль, старший син з дітей – Данило, через раптову недугу передчасно – на 6О-році відійшов з життя, недочекавшись 90-річча батька Олега.
Численні нащадки Олега та Божени є свідченням того, що талановитому інженерові й історикові, «родинні турботи» не перешкоджали стати і визнаним фахівцем-інженером, винахідником патентів і незаперечним істориком української сакральної літератури та архітектури. Поряд з тим, він залишився чутливим батьком, дідом та прадідом і меценатом потребуючим.
Олег та Божена були й залишаються активними членами не тільки церковної громади, але й громадського життя. Олег є президентом Фонду Енциклопедії України, який збирає кошти та спрямовує їх на дослідження та публікацію творів про українську культуру, історію та освіту. Останнім часом допомагає студентам України, які опинились у нужді.
Божена була активною членкинею «Пласту». Вона є активною при Українсько-канадській соціальній службі (UCSS) – організації, яка допомагає не тільки українцям Канади, але й інших частин світу та України. Божена є «доповненням» Олега, його позапрофесійні ініціативи були б неможливі без її допомоги.
Божнена та Олег Іванусіви часто подорожували світом, часом, використовуючи службові відрядження до різних країн та на континенти, розшуковували українську присутність в них. 1965 та 1971 рр. відвідували Совєтську Україну, куди більшість українців діаспори боялася їздити. Подорожі Европою, у 1980-х роках, завершилися публікацією – «Церква в руїні» (1987), яка обійшлася Івасівим у 165 000 канадських доларів. Поява цієї книги викликала великий резонанс і послужила прикладом іншим дослідникам призабутої ділянки української історії.
Книгаим«Церква в руїні» була першим професійним виданням і доказом руйнівного ставлення комуністичних режимів Східної Европи до релігійних споруд історичного значення. В ній, вперше, у такому форматі та з кольоровими ілюстраціями (500 кольорових світлин), з англійським і українським текстом, мовиться про руйнування українських греко-католицьких та православних церков у Польщі. Появаа цієї праці Іванусіва сприяла появі низки інших авторів, які наповнені енциклопедичними знаннями сакральної архітектури та ікон українців.
О. Іванусів був одним із перших, який ще за комуністичного панування в Польщі, відважився об’їздити, за власні кошти, тзв. Закерзоння та Лемківщину, де його діди (з боку тата і мами) були священиками. Неабиякі здібності інженера – винахідника патентів, не перешкодили йому стати науковцем–істориком, якому вдалося допомогти тому, що частина спадщини української сакральної архітектури Лемкіщини увійшла до списку світової спадщини ЮНЕСКО. На жаль, деякі, із споруд, збереглись лише в архівних документах, зібраних Іванусівим.
Завдяки спонзоруванню від Фонду Енциклопедії України, організованого Олегом Іванусівим, появилися й такі вагомі праці, як «Церкви України. Перемиська єпархія» (1998), Василя Слободяна. Це енциклопедичне видання присвячене архітектурі та історії майже 800 церков Перемиської єпархії, яка існувала з XI до середини XX століття. Об’єкти подані в межах сучасної України. Особливу історико-мистецьку цінність становлять матеріали втрачених нині 160 дерев’яних і мурованих споруд.
Іншим доповненням церковної української історії, кульури та архітектури є поява важливої історі визначної праці Михайла Сирохмана «Церкви України. Закарпаття» (2000), яка появилася завдяки зусиллям Фонду енциклопедії України. Це видання охоплює церковну архітектуру та історію церков східного обряду на території Закарпатської області. Фотоальбом висвітлює всі місцевості на Закарпатті де стоять, чи стояли церкви. Матеріал розміщений територіально і подає як енциклопедичні, так і популярні інформації про церкви,про фундаторів та про майстрів-архітекторів. Окремо широко описані та ілюстровані давні й унікальні дерев’яні церкви, всі які втрималися до нашого часу, а також ті, котрі зникли.
Завдяки Фондові Олега Іванусіва, світ побачили і спогади Ірини Сеник «Метелики спогадів»(2003) та 68 стор., «Пам’яті митрополита Володимира Стернюка – мемуари та фотоґрафії» (2007).
До найдовших проєктів по збереженню О.Іванусіва було факсимільне видання пам’ятки української релігійної книжкової культури «Архиєрейський служебник і требник Івана Боярського 1632 року», яке він презентував у Києві 2015 р..
Зрештою, «життєвий портрет» Олега Іванусіва не був би повним без згадки того, що він був і залишився щирим меценатом. Одним із перших меценатів побудови Лемківської церкви в «Музеї народної архітектури і побуту ім. Климентія Шептицького», відомого у Львові, як «Шевченківський гай» був О.Іванусів. Меценатську щедрість Божени та Олега Іванусівих відчули і будівельники Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві.
Доречно буде зазначити, що родина Іванусівих, особливо, переймається долею сиріт, як наслідок московської війни проти України. Невістка Оксана доглядає, щоб допомога потрапляла до тих, хто її потребує – все в сенсі справедливости, якою керуються Іванусіви-благодійники.
Людина – істота, яку Господь, на відміну від тварин, обдарував розумом, мовляв, вона буде використовувати його не тільки для себе, але й для свого ближнього. О.Іванусів, як внук духовних отців, довів «дар Божий» не тільки на користь своєї родини, але, по справжньому християнському вченню, до свого ближнього. Оскільки в його оточенні і стосунках отими «ближніми» стали його історичні свіввітчизники, ото й найбільшої його уваги і допомоги дісталося їм.
22. 2. 2025 р., працівниця видання Греко-католицької церкви «Патріярхат» Л. Мідик, під назвою «Не для продажу. Олег – Володимир Іванусів та його книжки», оприлюднила «спогад» Олега, який стосувався 2010 р.. Вона зазначила, що під час «спогаду» вона помітила «страждання та сльози». Оскільки я ближче ознайомлений з поглядами і діяльнцстю Іванусіва, то, гадаю, що співрозмовниця «Патріярха» не мала уяви, про той час і ситуацію в Україні, яка викликала сум і «сльози» не тільки у нього». «Спогад» належав презентації факсимільного видання «Реймського Євангелія Анни Ярославівни», яке є, було й залишається одним з найважливіших історичних документів існування нашої мови і державности. Олег витратив кілька років пошуку і можливості його перевидання, а мету його він сам пояснив:
«Мені дуже хотілося, щоб це перевидання, так би мовити, піднесло українців, додало їм самооцінки, але, на жаль, так не сталося. «Реймське Евангеліє» засвічує блиск в очах діаспорян, адже вони досить часто зазнавали утиску в різних країнах свого поселення, а такий раритет, така цінна спадщина їхнього народу вказує, що ми не якісь там маргінали, що за нами велична історія, що ми здавна культурний і освічений народ. (підкр. ЙС).. Українцям в Україні, як і французам, це не так важливо. Але свою частину роботи для загалу я зробив».
Олег-Володимир Іванусів, інженер, історик сакральної архітектури українців, зі сумом зазначив, що «свою частину… я зробив». Тобто, О.-В. Іванусів живе тим, що людина, якщо вона здатна, повинна зробити для суспільства те, що інші не можуть (а, може, і не хочуть). Зусилля Іванусіва видати одну з найстарших історичних пам’яток книжної культури Русі-України, відоме під назвою «Реймське Євангеліє Анни Ярославівни», датоване ХІ віком, увінчалося успіхом. «Радіо Свобода» та телеканали України (20.10.2010) повідомляли, що у Києві відбулася «презентація найдавнішої вітчизняної книги, що походить з бібліотеки Ярослава Мудрого» (983(7) – 1054).
Факсимільне видання «Реймського Євангелія» у Києві представив ініціатор та його організатор О. Іванусів, який звернув увагу на те що видане воно, вперше, українською, англійською та французькою мовами. Якщо згадати, що КПУ була заборонена щойно 5 років пізніше, то зрозуміємо слова «Спогадів» Іванусіва. Він мав надію, що в такому вигляді (яким його він сам презентував) «Реймське Євангеліє» послужить українській дипломатії на шляху до Европи, до цивілізованого світу, який Україну «змішував» з росією.
Якщо пригадати, що поява факсимільного видання тисячолітньої історичної пам’ятки України відбулася тоді, коли в країні обрали проросійського кандидата Януковича, то у «спогаді» О. Іванусіва можна зрозуміти слова «я ‘свою роботу зробив». Він вже тоді зрозумів ( 5 років перед записом п. Мідик), що його кількарічні старання, видати факсимільно унікальний доказ української ідентичности, не принесли, – 2010 р. – того ефекту, який він очікував, бо ж, це був рік перемоги проросійського президента і ворогів Незалежної. А те, що «спогад» викликав сум і сльози є свідченням чуливої і чуйної людини, яка не жаліла сил, фінансів і здоров’я задля вищої мети.
Зазначимо, що всі видання, з ініціативи і за допомоги О.Іванусіва, послужили та далі служать тому, щоб українці і світ ближче ознайомилися з культурою, яка вже увійша у список світової спадщини ЮНЕСКО. Шкода, що мало таких інженерів, яким був у свої продуктивні роки О.Іванусів – чужого він научався, а свого ніколи не цурався і дбав про те, щоб не тільки свої, але й чужі його поважали!
Зусилля О. Іванусіва, вплинути на відновлення історичної пам’яті українців, дорівнює боротьбі українських захисників в рядах ЗСУ, але замість Ордену, чи Золотої зірки Героя України докладемося стародавнім українським вітанням – «Многая літ», яких йому бажаємо від щирих сердець, а Господнє Благословення нехай буде йому на допомозі у доброму здоров’ї і його добрих справах!
Торонто, 25.7.2025 року.
