Наш новий метод пропаганди
Пройшов рік відтоді, як на кілька сотень студентів на Майдані Незалежності нацькували кілька тисяч псів з МВС. Відтоді, як вдруге за всю історію били дзвони Михайлівського собору. Вперше вони сповіщали про навалу татарську, вдруге – про навалу «беркутівську». Тоді була пролита перша кров, згодом були перші смерті. Але досі ніхто не покараний. Генеральний прокурор Ярема на пару з міністром Аваковим із надзвичайно розумним виглядом розповідають про докладені для цього з їхнього боку «титанічні зусилля».
Однак головні підозрювані втекли, зброя, з якої розстрілювали згодом людей, викрадена з арсеналів МВС, так що, мовляв, працюємо, але з результатами поки нуль. При цьому, акцентуючи увагу на питаннях «хто давав наказ стріляти» та «хто стріляв», шановні правоохоронці усіляко намагаються відвернути увагу громадськості від потреби відповісти на запитання, а хто з працівників МВС, бійців внутрішніх військ нещадно бив, калічив протестувальників і тоді на Майдані, і в наступні дні та місяці? Є години і години журналістських та аматорських відео та фотоматеріалів, при бажанні вже давно можна було б ідентифікувати не один десяток тих, хто не просто «жорстко та чітко виконував наказ», а діяв з особливою жорстокістю, як садисти, тоді ще не побоюючись відвертатися від камер, або просто в припадку шаленства просто не помічаючи об’єктиву. Зрештою, можна було б гарантувати безпеку та амністію тим, хто б дав свідчення про своїх колег – «беркутів» та інших представників правоохоронного звіринця, котрі навмисне калічили громадян. Однак пси потрібні всім, і псів не карають…
А тим часом триває боротьба. Якщо ще взимку шокувала кількість жертв на Майдані, Небесна сотня, то сьогодні майже щоденні повідомлення про загиблих українських бійців на Донбасі в умовах «перемир’я» сприймаються багатьма громадянами вже практично без емоцій, як щось буденне. І кількість жертв, нажаль, зростатиме. Щоб переконатися у цьому, достатньо поглянути на настрої, що панують серед громадян Росії. Вивчали їх місцеві соціологи з «Левада-центру».
60% росіян впевнені, що причиною соціально-політичної та економічної кризи в Україні став Євромайдан. Ще 18% розглядають в цій якості усунення від влади Януковича. Лише 7% вважають, що нею став референдум про приєднання Криму до Росії, і лише 2% – проголошення ДНР і ЛНР. Ще 3% розглядають в якості початку кризи розгортання в Донбасі АТО. Тобто, в голови більшості росіян міцно закарбовано: будь-які конфлікти і протести є причиною подальших бід, всі мирні протести переростають у збройні сутички, сутички – в прихід до влади фашистів, громадянські війни і так далі. Тому сам факт усунення Януковича не настільки важливий, важливе те, що на початку Євромайдану він дозволив собі виявити слабкість, не зумів повністю «зачистити» протестувальників. Як це зробив би Путін…
65% опитаних впевнені, що Росії потрібно визнати незалежність ДНР-ЛНР. Не підтримують таку ідею лише 12%, а 23% не змогли визначитися зі своїм ставленням до цих «утворень». Відповідно, більшість росіян (63%) вважають вибори 2 листопада «голів» ДНР-ЛНР і депутатів місцевих «парламентів» легітимними. Не погоджуються з цим 17%, і для 20% важко визначитися з відповіддю. Як бачимо, в питанні легітимності «виборів» кремлівська пропаганда трішки не допрацювала, на кілька відсотків. Проте варто згадати ще деякі цифри – під час попереднього опитування, проведеного в травні, за незалежність «Новоросії» виступали 72%, проти – 11%. Не визначилися тоді 17%. Так що не тільки «легітимність» ДНР-ЛНР, але й сама доцільність їхнього існування поволі починає викликати певні сумніви росіян.
Порівну розподілилися голоси між тими, хто виступає за те, щоб «Україна самостійно врегулювала проблеми зі східними областями», і за те, щоб «мирне врегулювання конфлікту на сході України відбувалося за посередництва Росії». Так думають по 36% учасників опитування. І лише 16% вважають, що Росія повинна до кінця допомагати ДНР та ЛНР у здобутті незалежності від України будь-якими засобами, включаючи військові. Пропаганда – пропагандою, а потік «вантажів 200» з Донбасу для багатьох виглядає переконливішим за блеяння повій з федеральних телеканалів. Очевидно, український метод пропаганди за принципом «менше слів – більше куль!» інколи дає кращі результати, аніж виливання помиїв з російських телеекранів.
Однак інший результат цього дослідження свідчить, що таку своєрідну «пропаганду» з українського боку потрібно тільки посилювати. З вересня кількість громадян Росії, які вважають, що оголошене в серпні перемир’я на Донбасі завершиться відновленням військових дій, збільшилася з 46 до 55%, а кількість «оптимістів» скоротилася з 27 до 21%. Також дещо зменшилася частка тих, котрі не визначилися – з 27 до 25%. Є й тенденція до збільшення прихильників військового втручання Москви у разі відновлення активної фази конфлікту. Втім, їх все одно помітно менше, ніж противників (введення військ підтримують 23% проти 21% у вересні). А ряди противників цього сценарію зменшилися з 63 до 58%. При цьому збільшилася і частка тих, які не визначилися з відповіддю – з 16 до 20%. Так що бачимо – «братський» народ все більше схиляється до думки, що війна неминуча.
Є люди на Заході, які це розуміють. 24 листопада стало відомо, що міністр оборони США Чак Хейгел йде у відставку. Попередньо він апелював до Білого дому, пояснюючи Обамі, що саме РФ, а не Близький Схід, становить найбільшу загрозу світовій безпеці у довгостроковій перспективі, непокоївся, що Путін інтерпретуватиме бездіяльність США в питанні допомоги Україні як байдужість і вирішить, що може робити в Україні все, що захоче. Відтак доповідав про необхідність нових заходів зі стримування Путіна, закликав докладати більше зусиль, щоб заспокоїти занепокоєних європейських союзників. Проте відповіді не отримав, і, як людина совісті і честі, подав у відставку (поняття, не знайомі вищому генералітету України, вихованому в СРСР і вишколеному при Януковичу).
Є й люди, які продовжують підспівувати Москві. Делікатніше «співала» верховний представник ЄС із закордонних справ Федеріка Могеріні в інтерв’ю австрійській газеті «Kurier», мовляв, ЄС очікує від України «поваги до культури і мови людей, статусу автономії для сходу та інституційних реформ. Є багато біженців з регіону, гуманітарна допомога має вирішальне значення». І при цьому «сигналізувала» Путіну: «Я хотіла б закликати Росію не бачити в НАТО противника. Я б також запропонувала НАТО розглядати Росію як свого потенційного партнера. Не існує шляху назад до часів холодної війни». Дійсно, яка ж тут «холодна війна», коли щодня вбивають українців, військових та цивільних, а понад 1% населення України стали біженцями з Криму та Донбасу?
Відвертіше дозволив собі висловлюватися голова Європейської ради Герман ван Ромпей, який 1 грудня завершив своє перебування на посаді, увиступі в Паризькому Інституті політичних досліджень: «Потрібне комплексне рішення для України, щоб це була децентралізована, або федералізована держава». Україна повинна зблизитися з Європейським союзом, відповідно до побажань більшості її населення, а також встановити правильні стосунки з Росією, з якою вона поділяє спільну історію, культуру, мову. Мало того, він додумався навіть закликати до повернення політичної довіри у діалозі між сторонами, зокрема, виступив за круглий стіл у форматі «Осло-1993». Оскільки, в іншому випадку, наслідки української кризи для Європи можуть бути такими ж, як у випадку балканських війн.
В 1993 році в Осло, за підсумками закритих переговорів, було підписано таємний договір між Ізраїлем та Організацією звільнення Палестини, яку до того ізраїльська влада називала терористичною. В Мінську з бойовиками з «Новоросії» вже сидів екс-президент Кучма, тепер за стіл з ними хочуть посадити вже когось офіційного. Питання перше: у чому різниця у позиції стосовно федералізації України в словах Путіна та Могеріні, а також в чому різниця у позиції стосовно легалізації ДНР-ЛНР в словах Путіна та ван Ромпея? Питання друге: в ЄС взагалі хтось переймається проблемами «агентів впливу»? Можливо, на ці питання звертатиме наступник ван Ромпея, Дональд Туск. Принаймні, розуміння реальності московської загрози в нього значно об’єктивніше.
І на завершення. Повертаючись до попередньо згаданого опитування «Левада-центру», варто звернути увагу на ще одне питання: чи можна вважати Україну державою з тривалою історією? Голоси росіян розділилися порівну, 41% опитаних вважають, що «так», 41% – «ні». І 18% не змогли сформулювати свою думку. Що цікаво, дещо більше «не бачать» історії України російські чоловіки та молодь, натомість менше заперечують цей факт російські жінки та люди з нижчим рівнем освіти. Вочевидь, друга категорія і ура-патріотичну пропаганду на телеканалах менше переглядає, і в школі осучаснену (себто реанімовано радянську концепцію) гірше вивчала. А ось перша категорія готується «рускій мір» від «бендер», «правосєків» тощо захищати, хоч на Донбасі, хоч на Алясці. Показовою є і позиція більшості російської молоді, «перегнаної» крізь горно державної пропаганди в системі освіти. Є над чим замислитися, стосовно змісту національно-патріотичного виховання в українській системі освіти, дивлячись, на те, кого плекає Кремль. І розуміючи, що в нас патріотів все ще плекає не держава, а Майдан. Однак, все ж, виходячи з того, що міністерство оборони РФ за кожного загиблого під час «маневрів» на території «Ростовської області» військовослужбовця планує виплатити його сім’ї 5 мільйонів «дерев’яних», можна сподіватися, що в наших «пропагандистів» вистачить свинцевих аргументів, щоб довести до банкрутства державний бюджет РФ разом з «Газпромом» та поставити крапку в історії путінської імперії.
Юлій Хвещук
