Колишніх КГБістів не буває

Йосиф Сірка

Це улюблена фраза тих, хто справедливо ненавидить цю антилюдську організацію, яка наводила страх не тільки у СССР, але й за його межами – по цілому світу. Та відоме прислів’я: нема правил без винятку можна ствердити і в КГБ.
Убивця Степана Бандери Сташинський утік з СССР, щоб уникнути смерті від рук КГБ, з наказу якого й став вбивцем. Він знав, що справедливий суд у Західній Німеччині (на той час Німеччина була поділена) засудить, але залишить його живим. Іншим аґентам КГБ, які хотіли вийти з цієї комуністичної організації, не вдалося залишитись живими, хіба що перейшли до противника, отримали нову ідентифікацію і зникли навіть від „всебачучого” ока свого „роботодавця”.
Трагічно закінчилася спроба колишнього працівника КГБ Олександра Литвиненка, якого „довга рука КГБ” у листопаді 2006 р. знайшла в Англії і отруїла радіоактивним полоніюмом 210, що спричинило його смерть.
Про боротьбу та розправу над „дисидентами” КГБ засвідчили й самі КГБісти (дехто вдома, дехто на еміграції) у своїх спогадах та книжках, серед яких особливу увагу заслуговують ті автори, які й самі мали руки в крові. До них належить П.А.Судоплатов, який 1938 р. вбив Є.Коновальця, а 1940 р. організував вбивство Л.Троцького ( „Спецоперации. Любянка и Кремль 1930 – 1950 годы”, Москва, ОЛМА-ПРЕСС, 1997).
Про працю КГБ і його методи можна довідатись і від таких авторів-вихованців КГБ як О.Д.Калугин „Автобиографическая книга „Прощай, Лубянка” (ХХ век глазами очевидцев)”, Москва, Олимп 1995 г. Та К.Г.Преображенский „КГБ в русской емиграции. Изд-во „Либерти”, Нью Йорк 2006.
В Чехословаччині, після повалення комуністичного режиму, розпочалася люстрація, метою якої було недопущення до громадської діяльності колишніх працівників таємної служби СТБ (щось на зразок КГБ). Газета „Rude kravo” друкувала списки, причетних до цієї організації – членів та співпрацівників. Але добре приховані аґенти змогли уникнути списків, бо їх вчасно усунули, щоб замести всякі сліди. Отак, виявляється, що навіть після 20 років дехто з колишніх стукачів може „сидіти на теплій” державній посаді.
У зв’язку з раптовою атакою колишнього чеського президента Вацлава Клауса на українську державність та національну ідентичність 8.7.14 виринають підозри, щодо його комуністичного минулого та співпраці з КГБ.

Не зрозуміло, чому Американський інститут в Україні організував дебати про Україну саме з Інститутом В.Клауса, який давно відомий своїм промосковським ставленням.
Звичайно, що Клаус своєю антиукраїнськістю лише повторював «арґументи» державного російського шовінізму, він своїм виступом лише підтвердив свій аналфабетизм не тільки щодо української історії, але й чеської.
Коли б пан Клаус був ознайомлений з постанням Чехословацької республіки (1919), то він був би змушений натрапити і на першого чехословацького президента Т.Ґ.Масарика. Саме цей політик та науковець світового імені був не тільки великим другом українців, але й спонзором української науки у Празі. Після 1-ої світової війни та ліквідації Української Народної Республіки у Празі опинилася велика кількість української інтеліґенції та молоді, які втікали від терористського большевицького режиму.
Столиця Чехословаччини стала найбільшим науковим центром української еміграції, коли сюди із Відня перебрався Український Вільний Університет у жовтні 1921 р., який був заснованим у 1920 р. у Відні! Чехословацьке Міністерство шкільництва та освіти схвалило програму лекцій, а навчальні заходи УВУ могли також відвідувати студенти Карлового Університету, який надавав цій українській науковій установі у розпорядження приміщення «Каролінум» та «Клементінум».
УВУ проіснував у Празі до травня 1945 р. і за цей час він надав освіту тисячам студентів (лише на літньому семестрі 1923 р. їх було 874 студенти).
Найкращим прикладом порозуміння між українцями та чехо-словаками була постать всесвітньовідомого вченого Івана Горбачевського, який був ректором УВУ та президентом Чехословацької Академії Наук!
Отже, чеські політики вже від початку існування своєї країни знали, що українці є окремою слов’янською нацією і вірили, що вона колись спроможеться на власну незалежну державу.
Дуже прикро читати висловлювання неука Клауса щодо української історії і то на міжнародному форумі. Саме про В.Клауса ще недавно в інтернеті появилися матеріяли щодо підозри його співпраці з КГБ. Його «любов» до історії Росії, якої він, між іншим, також не знає, базуться лише на пропаґанді російських ЗМІ. Заперечувати українську державність та історію України може тільки людина хвора на голову, або людина, яку є чим шантажувати. Оскільки пан Клаус робить враження здорової людини, то можна припустити, що мотиви його антиукраїнськості глибоко «інспировапні» з його темним минулим.
Він добре знає долю неслухняних КГБістів, чи їхніх стукачів, йому, певно, відома і доля О.Литвиненка, тож, щоб уникнути подібного кінця – можна й збрехати. Зрештою, він лише повторює те, що кремлівські пропаґандисти розповсюджують.
Російська пропаґанда не вдовольняється лише брехливими новинами та вигадками про Україну у власному телебаченні та інших ЗМІ. Як свідчить паплюження України Клаусом, ця пропаґанда особливо наступає в Чеській республіці. Можливо, що це пов’язане з тим, що тут колись процвітала українська наука, а сьогодні тут дуже актуальне Радіо Свобода (українська редакція), яке було надзвичайно актуальним саме під час подій на київському Майдані.
Наукова працівниця Слов’янської бібліотеки у Празі Ріта Кіндлерова звернула увагу на книгу Ярослава-Іґнатіуса Вовкуна: «На слизькій дорозі. Християнство, бандерівці, Україна недавня і сьогоднішня», яку «подарували» Слов’янській бібліотеці. Автор видає себе за єпископа менонітської церкви.
Пані Кіндлерова звернула увагу на те, що автор цілковито фальсифікує історію України. Він повторює брехню про український визвольний рух, про Майдан, яку поширювали деякі російські ЗМІ. Вона була здивована, що у книзі поміщені світлини минулого століття та з різних країн світу, які мали бути «доказом» бандерівського безчинства, чи жорстокістю українських націоналістів, майданівців. Автор навіть вбивць від «Беркута» подає як жертви від вчинків майданівців.
Чехословаччина вже після Другої світової війни була, мовби, пробною країною, в якій Кремлівські вожді провели «демократичний комуністичний переворот». Завдяки зусиллю КГБівських аґентів у Празі 1948 р., у країні вдалося позбутися не тільки популярного президента Бенеша, але й улюбленого політика Яна Масарика (сина першого президента ЧСР). Вже тоді люди сумнівалися, що він сам «вискочив», чи впав із 4-ого поверха.
Владу захопили комуністи, які були «послушними» до 1967 р., а потім виявились «невдячними» до тої міри, що Москва вирішила «визволити» Чехословаччину другий раз 1968 р..
Після окупації Чехословаччини у серпні 1968 р. Кремлеві вдалося «приборкати» тзв. «соціалізм з людським обличчам», але після розпаду «імперії зла» Москва втратила контроль над цією, традиційно демократичною, країною. Коли ж у Чехії стали надавати політичний притулок українським політикам, коли чехи почали допомагати майданівцям, які постраждали від кримінальних вчинків української влади, коли у чеських ЗМІ почали показувати українську мирну Революцію Гідності, то колишні КГБісти, сьогоднішні ФСБісти та їхні прислужники ожили.
Саме оця антиукраїнська пропаґанда через підсунутих авторів книжок, через таких «знавців-фахівців» у розрухах, як екс-президент В.Клаус, є доказом того, для чого РФ потребує у Чехії утримувати понад 60 працівників посольства! За офіційними даними чеської контррозвідки, більшість російських «дипломатів» є співпрацівниками ФСБ Росії.
Російські ЗМІ вже настільки забрехались, що їм потрібна підтримка інших країн, а Чехія вже була випробувана в минулому, то чому б не «використати пропаґанду» власного виробництва під чужою вивіскою!? Саме з цією метою було й використане В.Клауса, який прославився на увесь світ крадіжкою пера, яким підписував міждержавну угоду під час державного візиту до Чілі. Знають у Москві і його ставлення до ЄС, який він прирівняв до СССР.
Політичний аналітик Петр Цібулка вважає, що бум антиукраїнської літератури в Чехії слід було чекати, «українська Чехія» завжди була
наче сіль в оці. «У Москві пам’ятають, що саме Чехія надала притулок десяткам тисяч українців після визвольних змагань, знають і те, що сьогодні українська меншина в Чехії найбільша».
Пан Клаус відомий не тільки зі своєї прихильності до Москви, але й неприязні до другого президента Чехословаччини Едварда Бенеша (1935-1948, під час німецької окупації Чехії був президентом республіки в екзилі у Лондоні). Коли чеський Парламент ухвалив Закон 292/2004 Sb., згідно з яким Е.Бенеш має заслуги перед країною, то Клаус (як президент) його не ветував, але й не підписав!
Дуже можливо, що Клаус почувався заторкнутим висловом Бенеша на адресу російських і чеських комуністів, яких він назвав брехунами, обдурювачами й нікчемами. Бенеш заявив: «Моєю найбільшою помилкою було те, що я до останнього часу не хотів повірити, що мене Сталін холоднокровно і цинічно обдурив, як 1935 року, так і пізніше, та що його запевнення мене і Масарика було навмисною і свідомою брехнею!»
Саме ці висловлювання Бенеша дуже нагадують сучасні «ґарантії» Кремля щодо суверенітету та територіяльної цілісності України, «мирних сепаратистів» . В.Клаус, як руйнівник Чехо-Словацької республіки, охоче б взявся за руйнування України і це, очевидячки, була мета його виступу. Висловлювання чеського екс-президента щодо України залишаються лише бажанням Кремля та свідченням того, що у демократичній системі можливі брехливі та безглузді висловлювання відомих осіб до проблем іншої країни.
Саме для отаких політиків повинна б пролунати народна мудрість: Не суньте, Клаусе (в оригіналі куме), носа, до чужого проса. Бо в чужому просі – б’ють по носі! Та чи знайдеться хтось, щоб вдарити по оцьому ароґантному й неграмотному в українській і російській (та і чеській) історії політичному носі?
Дивує одне: чому якийсь Американський інститут та приватний Вацлава Клауса готові розчленувати Україну без Українців. Як це так, що ніхто із них не переймається російськими «експертами» на зразок Гіркіна та Бородая, які організують в Україні сепаратизм та винні у сотках смертей та кілька десяток тисяч зруйнованих людських доль.
Долі та життя простих людей ніколи не цінувалися, коли боролися за поширення та вплив імперій і саме це задокументував екс-президент Чеської республіки.