Кінець політики ультиматумів
У квітні 1920 року Симон Петлюра підписав Варшавську угоду з Польщею. Для Української Народної Республіки це не був союз рівних. Це був вибір без вибору.
Українська держава вже кілька років воювала проти більшовицької росії. Ресурси були майже вичерпані. Світ співчував, але не поспішав допомагати. Польща визнавала незалежність УНР і погоджувалася на спільну боротьбу. Водночас українська сторона мусила погодитися на болючі територіальні та політичні поступки. Не тому, що цього хотіла, а тому, що тоді українцям просто не було куди відступати.
Минуло понад сто років. Проте, іноді складається враження, що частина сучасного польського політичного класу й досі дивиться на Україну очима 1920 року. Їй було б комфортніше бачити поруч державу, яка залежить від чужої допомоги, якій можна висувати дедалі нові політичні чи історичні вимоги і яка змушена погоджуватися.
Останні заяви окремих польських політиків лише підсилюють це враження. Блокування європейської інтеграції України. Погрози припинити транзит військової допомоги. Використання складних сторінок історії як інструменту політичного тиску.
Складається враження, що Польща Навроцького досі виходить із припущення, ніби Україна не має іншого вибору. Але проблема полягає в тому, що вона помиляється. Помиляється на ціле століття. Ми вже не такі. Ми більше не нація без держави.
Маємо власну державу. Маємо одну з найсильніших армій Європи. Маємо оборонну промисловість, міжнародні союзи і дипломатію. Маємо народ, який четвертий рік веде найбільшу війну на континенті з часів Другої світової і не капітулював.
Маємо історичну тяглість боротьби – від вояків Армії УНР через покоління українських націоналістів і повстанців до захисників України сьогодні. Саме тому нині Україна – це вже не держава, якій можна диктувати умови лише тому, що вона воює. Особливо дивно чути мову ультиматумів саме тепер, коли українські воїни стримують російську армію, захищаючи не лише власну державу, а й безпеку Польщі та всієї Центральної Європи.
Подібна політика не робить Польщу сильнішою. Вона не послаблює росію. Вона лише допомагає кремлю досягати того, чого він прагнув десятиліттями – посварити два народи, які завжди були серед перших жертв російського імперіалізму.
При цьому не варто плутати політичні рішення з настроями суспільства. Україна пам’ятає Польщу 2022 року. Пам’ятає мільйони людей, які відкрили свої домівки для українських жінок і дітей. Пам’ятає волонтерів, лікарів, благодійників, місцеві громади.
Саме тому нинішній політичний курс викликає не злість, а розчарування. Війни завжди перевіряють союзників. Саме тоді стає зрозуміло, хто будує політику на стратегічному баченні, а хто – на короткострокових політичних дивідендах.
Хотілося б вірити, що цей період стане лише політичним епізодом. Бо сильна Україна – це не проблема Польщі. Сильна Україна – це головний елемент безпеки Польщі.
Сто років тому Україна була змушена погоджуватися на компроміси, щоб вижити. Сьогодні вона має право на партнерство, а не на ультиматуми. Бо справжні союзники не користуються слабкістю одне одного. Вони допомагають вистояти.
Саме таких друзів Україна пам’ятає. І саме з такими друзями вона будуватиме своє майбутнє.
Бо ми вже не такі.
Олег Медуниця
