Іван Тиктор – видавець і редактор, який “любив Україну до глибини власної кишені” (40 років тому)

40 років тому:

26.08.1982 – у м. Оттава, Канада помер Іван Тиктор, громадський і політичний діяч, видавець і редактор. Навчався у гімназіях Львова і Рогатина, вивчав торгівлю у Львівському таємному університеті, право на Львівському університеті. Підхорунжий Українських Січових Стрільців, чотар Української Галицької Армії, член Української Військової Організації. Після війни створив у Львові найбільший в Західній Україні видавничий концерн «Українська преса». За дорученням УВО заснував ілюстрований щоденник «Новий час» (1923), згодом часописи «Наш Прапор» (1932; наклад 10 тисяч примірників), «Народна справа» (досягнув накладу 40 тисяч прим.), «Комар» (1933, наклад 7500), «Дзвіночок» (місячник для дітей, наклад 30 тисяч), «Наш лемко», «Календар для всіх» (1934), календар «Золотий колос» (1930; у 1938 наклад сягнув 100 тисяч), видавав книжки з історії України та українського мистецтва, художню та популярну літературу. Чимало проєктів допомагав втілювати та фінансував Митрополит Андрей Шептицький, що дало можливість закуповувати найновіше друкарське обладнання та видавати літературу великими, як на ті часи, накладами, які складали від 5 до 10 тисяч примірників. Тільки в серії «Українська бібліотека» надруковано 80 томів. Починаючи з 1934 у співпраці з істориком Іваном Крип’якевичем випустив у світ «Велику історію України», «Історію української культури», «Історію українського війська», «Всесвітню історію». Також у його видавництві виходили українські переклади класиків світової літератури. До художнього оформлення видань залучав відомих мистців С. Гординського, І. Іванця, П. Ковжуна, О. Куриласа, С. Левицького, П. Холодного та інших. Про масштабність праці видавця свідчать відкриті представництва концерну в Коломиї, Кременці, Луцьку, Перемишлі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Стрию, Яворові, Австрії, Аргентині, Бразилії, Канаді, Румунії, США, Чехословаччині. Разом з адвокатом С. Шухевичем долучався до захисту членів ОУН перед польською владою. Після окупації Західної України більшовики конфіскували львівське видавництво, а нереалізовані видання спалили. Ба більше червоні окупанти вилучали з бібліотек та домашніх книгозбірень книжки видані у його видавництві та знищували як ідеологічно ворожі до нової влади. (Сьогодні дика Москва на щойно окупованих українських землях знову першою чергою палить українські книжки. Минули покоління, світ значно змінився, тільки ненаситна дикунська сутність московита залишається незмінною.) У 1939 в Кракові створив релігійне видавництво «Нове життя», у 1941 – в Рівному видавництво «Волинь», яке німецька влада розгромила у 1943. 1948 у м. Вінніпег заснував «Клюб приятелів української книжки», у 1940-1950-х перевидав в Канаді більшість передвоєнних видань, друкував «самовчителі» англійської та французької мов, поштівки, ікони, книги з історії України. Девізом його життя був крилатий вислів Євгена Чикаленка: «Мало любити Україну до глибини душі. Її треба любити до глибини власної кишені». Тож чималі кошти вкладав не тільки у розвиток підприємництва, але й підтримку «Просвіти», «Рідної школи», інших українських громадських організацій. Його великою заслугою було те, що у найнесприятливіших умовах польської окупації Західної України та державної дискримінації будь-якої української діяльності він засвідчив, що українське видавництво може бути комерційно успішним, а також те, що своєю кропіткою працею долучився до формування колективної національної свідомості західних українців. Народився у с. Красне на Львівщині 1896.