Іван Федорович - один із перших українських друкарів, гравер, інженер, зброяр, ливарник (440 років тому) | Український погляд

440 років тому:

15(5).12.1583 – у Львові помер Іван Федорович (в московському варіанті Іван Федоров), один із перших українських друкарів, гравер, інженер, зброяр, ливарник. Народився близько 1510, достовірно місце народження та походження невідомі. В радянській та сучасній московитській літературі стверджується, що народився у Великому князівстві Московському (в «Русском государстве»). Українські та білоруські історики, на основі геральдичного трактування його друкованого знака, обґрунтовують, що походив із дрібної західнобілоруської або полісько-підляської шляхти. Передмови та післямови своїх книг підписував як «Іванъ Федоровъ сын», «Іван Федоровичъ русскій друкаръ», «Iwan Fedorowicz impressor ruthenus», «Іван Друкар», «Iwanus Impressor», на надгробній плиті міститься напис «Іванъ Федоровичъ друкаръ Москвитинъ».

Дослідники вважають, що отримав ґрунтовну освіту та ступінь бакалавра у Кракові в Ягеллонському університеті (1532). Імовірно, що в краківських друкарнях здобув фах друкаря. Невідомо коли покинув Краків та перебрався до Москви (остання згадка про перебування у Кракові датується 1534, перша згадка про діяльність у Москві – 1563). Вважається засновником друкарства у Московському царстві. Несподівана потреба московитів у друкованому слові виникла із загарбанням Іваном ІV Грозним Казанського (1552) та Астраханського (1556) ханств і політикою асиміляції (через християнізацію) підкорених народів. У Москві разом з Петром Мстиславцем видав «Апостол» (1564), «Часослов» (1565) та низку інших видань. Про цей період його діяльности та те, як потрапив до Москви побутує чимало версій. Радянські й теперішні московитські історики твердять, що у Москві близько 1552 почала функціонувати якась «анонімна» друкарня, верстат і шрифти для якої привезли з Польщі. А Федорович та Мстиславець вже у ній освоювали друкарський фах. При цьому окремі московитські «дослідники» нафантазували, що завдяки «високому рівню знань і технічним вмінням» їхні люди швидко створили «незнаний до того» друкарський верстат (так, ніби його за більш як сотню років перед тим не винайшов Й. Гутенберг). Зокрема у 2009 така собі Л. Глєбова пафосно заявила, що їхній народ «володів високим рівнем грамотности та загальної культури, цікавився читанням, купляв та зберігав книги» [sic!]. Правда дореволюційні московитські історики більш реалістично оцінювали власну історію. У 1923 видатний історик книги М. Щелкунов констатував: «Коли в Європі множилися друкарні, Росія все ще була під владарюванням татар. Отже, до неосвіченості й дикості населення Середньоруської височини додавалося, отруюючи його ще більше своєю отрутою, первісне варварство азіатських завойовників… За таких умов у Московії не було жодної потреби у друкуванні книг: їх нікому було читати. І з цієї причини – вона була останньою з великих європейських країн, до якої проникло друкарське мистецтво». Український історик Роман Дзюбан натомість обстоює версію, що Федорович був друкарем у Полоцьку, а коли місто захопили московити, то його з учнями перевезли до Москви. На сьогодні неможливо достеменно сказати, як друкар опинився в Москві, проте зі своїм фахом він там не прижився і 1566 разом з сином Іваном і Петром Мстиславцем, прихопивши матриці та пуансони для виготовлення шрифту, виїхали до князівства Литовського, з яким Москва ворогувала. На пояснення цього московитський академік М. Тихомиров укладав безглузді версії, що Федорович, будучи дияконом, овдовів, але не прийняв монашого постригу, як це передбачали їхні поняття, через що змушений був утікати. За іншою цілковито фантастичною версією академіка він спеціально був посланий царем Іваном ІV до Литовського князівства для підтримки там православ’я. Натомість більшість дослідників причину втечі друкарів з Московії бачать в тому, що московський загал дуже неприхильно поставився до їхньої діяльности, звинувачував в чаклунстві та єресях, декілька разів підпалював друкарню. Про це сам Федорович у післяслові до Львівського Апостола (1574) написав, що в Москві сповна зазнав злоби та переслідувань.

Федорович та Мстиславець зупинилися на межі українських, білоруських і польських земель у Заблудові (нині в Підляському воєводстві Польщі) у володіннях гетьмана Великого князівства Литовського Григорія Ходкевича, який забезпечив їм необхідні умови для продовження друкарської праці. В 1568-1569 вони надрукували «Учительне Євангеліє» – збірник проповідей та тлумачень євангельських текстів. Відтак Мстиславець перебрався до Вільна, де розпочав власну діяльність, а Федорович вже самостійно видав друком «Псалтир з Часосоловцем» (1570). У Заблудові він також видозмінив своє ймення з московської вимови Федоров на українське звучання Федорович, додаючи до нього «Московитин» на означення того звідки прибув. Коли Ходкевич вирішив закрити друкарню та обдарувати Федоровича маєтком той відмовився, мотивуючи, що «замість житніх зерен повинен я духовне насіння розсівати по світу і всім роздавати належну їм духовну поживу».

1572 переїхав, за словами самого ж друкаря, «з ласки Божої, до богоспасенного міста, що називається Львів. І, помолившись, почав Богові діло, щоб богонатхненні догмати поширювати». Для налагодження друкарської справи потрібні були немалі кошти і їх вдалося швидко зібрати, лише не з щедрости багатих руських та грецьких купців східного обряду, але пожертвами звичайних українських мешканців міста. Про них у післямові до Львівського «Апостола» Федорович написав: «знайшлися деякі невисокого священницького чину та незнатні з мирян, що подали допомогу». Зокрема велетенську як на ті часи суму в 700 злотих «позичив» (не вимагав повернення боргу, його отримали спадкоємці жертводавця вже по смерти друкаря) сідляр Сенько Каленикович, до того ж прихистив його у власному домі. Саме завдяки високоосвіченому українському середовищу Львова, яке розуміло вагу друкованого слова та високо його цінувало, Федорович став друкарем європейського рівня. В Москві він працював під пильним наглядом та диктатом московитських дяків, у Львові ж на власний смак оздоблював та згідно власних знань і розуміння редагував друковані книги. 1573 у монастирі св. Онуфрія друкарня розпочала роботу і наступного 1574 побачив світ знаменитий «Апостол», що на сьогодні є найстарішою відомою книгою надрукованою на українських землях. Виданий накладом більше як 1000 примірників з яких до наших днів збереглося понад 70 книг; один з примірників (вкрадений з музею) виявився в межигірській «колекції» Януковича, після його втечі до Московії – не розумів дрібний кримінальник велетенської духовної вартости цієї книги. Для загальної інформації: у 2007 «Апостол» львівського друку на аукціоні Sotheby’s продано за 380 тисяч доларів. У порівнянні з московським виданням львівське містило орнаментований герб Львова, герб друкаря Федоровича та додаткові гравюри, велику післямову, а в церковнослов’янському тексті вже відчутний вплив української мови. Другою львівською книгою, виданою того ж року, став «Буквар» – перший друкований підручник для навчання дітей грамоти. З орієнтовного тиражу 2000 примірників на сьогодні відомий лише один, що зберігається у США в бібліотеці Гарвардського університету.

На початку 1575 на запрошення князя Костянтина Василя Острозького переїхав на Волинь, призначений управителем Дерманського монастиря, поблизу Острога. З осені 1576 розпочав працю в Острозькій друкарні, де перевидав «Буквар» (1578), видав Новий Завіт і Псалтир (1580). У 1581 разом із сином надрукував головну роботу свого життя – перше повне видання слов’янської Біблії, відомої як Острозька Біблія накладом до 1500 примірників з яких збереглося близько 351 (в Україні – 70). При підготовці до друку Федорович брав безпосередню участь у редагуванні текстів. Унікальність цього видання в тому, що спеціально для нього на основі тогочасної каліграфії поширеної на Волині створено новий шрифт, а також те, що вперше в історії європейської поліграфії використано шість видів друкарських шрифтів. До того ж в такому об’ємному (1256 сторінок) не зроблено жодної друкарської помилки! В оздобленні Біблії Федорович використав візерунки українського народного мистецтва. Також до видання включено вірші Герасима Смотрицького, а в передньому слові міститься заклик до українців обстоювати свої національно-культурні права. Острозька Біблія заманіфестувала рівноправність слов’янської культури з латинською, мала вплив на розвиток культурних процесів сусідніх народів. Вона була представлена у книгозбірнях європейських монархів, кардиналів, визначних вчених.

В комуністичні часи був вигаданий та ретельно насаджуваний міф про Івана Федоровича як «першодрукаря» в Україні. Логіка цієї нісенітниці доволі примітивна та позбавлена елементарного глузду. Суспільство, ізольоване від альтернативних думок, намагались переконати, що книгодрукування, яке зародилось більш як століття перед тим в Західній Європі, спершу перейняв «висококультурний російський народ», а вже потім із Москви, тогочасними технічними здобутками та просвітництвом «старший брат» ласкаво ділився з дещо відсталими у своєму розвитку слов’янськими народами із «периферійних земель» (відносно Москви звісно), до яких належав і Львів. І байдуже, що Львів був західним містом, яке знаходилось майже по сусідству із землями, де процвітало книгодрукування. Байдуже, що на надгробку Федоровича виразно написано «друкованіє занедбалоє обновив». Байдуже, що в Європі задовго до Федоровича друкувалися книжки кириличним шрифтом. Ще 1491 в Кракові Швайпольт Фіоль почав друк книг церковнослов’янською мовою. Від 1517 Франциск Скорина друкував кирилицею на білоруському варіанті церковнослов’янської мови. Байдуже, що українські дослідники О. Мацюк, Я. Запаско, В. Стасенко встановили наявність книгодрукування у Львові до Федоровича, яке занепало, а заслуга друкаря полягала у його відновленні (першим цю точку зору сформулював Іларіон Огієнко). Байдуже, бо якось треба було обґрунтувати першість і вищість Москви та її «місію» просвічувати й рятувати народи від неуцтва. Як виглядає справжнє «просвітництво» московитів, принесене на багнетах та насаджуване московським чоботом, народи Європи сповна пізнали за сотні років і наочним прикладом є остання агресія Московії проти України. І завжди питання історії для московитів були не об’єктом дослідження, але різновидом зброї для завоювання інших народів.

Проте факт, що Федорович не був першодрукарем аж ніяк не применшує його заслуги перед українським та слов’янським книгодрукуванням. Саме його стараннями друкування книжок в Україні стало потужним і постійним процесом і вже більше не переривалось. Федорович опрацював оригінальне накреслення шрифтових літер, в національному українському народному стилі створив самобутні орнаментальні книжкові знаки, які донині використовуються та переосмислюються в ужитковому мистецтві. Його учні та послідовники розвинули й ще вище піднесли друкарську справу. В друкарні Й. Городецького вперше у Східній Європі почали друкувати ноти, друкарня І. Пилиповича вславилась високохудожніми ілюстраціями книжок, друкарня М. Сльозки була відомою професійними освітніми виданнями. Федорович був також талановитим інженером і конструктором. Зокрема сконструював короткоствольну мортиру зі змінними стволами, яку 1583 презентував у Відні імператору Рудольфу ІІ. Спілкувався з освіченими людьми Європи, до його порад дослухався польський король Стефан Баторій. Був одним з небагатьох, що не лише слухав Євангельське слово, але й роздумував над почутим і прочитаним та стосував його до свого життя. Найбільшою його турботою було сповна реалізувати отримані згори численні таланти та з не порожніми руками стати перед Творцем.

1582 повернувся до Львова з наміром видавати нові книжки. Проте після поїздки до Кракова та Відня захворів і помер на руках сина Івана Друкаревича. Похований в монастирі св. Онуфрія. 1975 під час археологічних досліджень віднайдено замуровану нішу з останками двох чоловіків, які довгий час зберігалися в дерев’яних скриньках у Музеї мистецтва давньої української книги. У 2003 московитська делегація під час візиту до Львова вимагала передачі тлінних останків до Москви, на що отримала адекватну відповідь. У 2013 лабораторія Вроцлавського університету виявила підвищений вміст важких металів (свинець, олово, кадмій) в кістках старшого з мужчин, а на його суглобах та хребті наявні деформації характерні для друкарів. Також встановлено, що обидва поховані були родичами – їхні ДНК збігаються на 99 %. На основі цього констатовано, що останки належать Івану Федоровичу та його сину Івану Друкаревичу. У грудні 2014 тлінні останки урочисто перепоховано в стіні храму св. Онуфрія, в місці, звідки їх раніше ексгумували. Цікаво, що в часі німецької окупації Львова була вулиця Федоровічґассе (нинішня вул. Хотинська). У 2009 канонізований Московитською Православною Старообрядною Церквою. Незрозуміло лише чому Українська Церква донині не канонізувала подвижника релігійного та культурного просвітництва України.