Громадська відповідальність.
Українці по цілому світу знаходяться сьогодні у надзвичайно складному, хоча динамічному положенні. Звичайно, що нічого не можна прирівнювати до воєнного стану, що є пріоритетною справою для українців не тільки в Україні, а також у діаспорі, хоч діаспорчани не так відчувають цього тягару, тобто кровних людських жертв (за дуже малими винятками), небезпеки, а також фінансових клопотів так само як брати і сестри на Рідних Землях. Найгірше, мабуть, що прийдеться нам усім усвідомити, що воєнний стан, або щось подібного до нього, чекає нас, напевно, на довго. Тобто так довго, як нашим сусідом є москаль. Для цього потрібно готувати відповідну оборону з великою кількістю військовослужбовців, а ,також , зброї, сучасної техніки. Саме утримання цього вимагатиме великих коштів.
Напевно друга головна складність– корупція в Україні. Після російської агресії та імперіалізму– це найгрізніша проблема, яка підважує саму державність, бо ділить ціле суспільсто на дуже багатих і дуже бідних, з мінімальним середнім класом. Такі різні партнери не можуть спільно розбудовувати сильну державу. До того ж, майже ніхто не бажає жити та влаштовувати своє сімєйне життя при бідності, без перспектив– тому і сімї часто є малодітними, або люди шукають кращого життя за кордоном. Внаслідок цього населення зменшується. Проблема не розвязується, навіть, сьогодні– при різних проголошеннях боротьби з корупцією– тому що найбільше покривджені корупцією– це звичайні громадяни, а ті ,котрі в даний момент верховодять і проголошують боротьбу з корупцією, вважають, що це до них не відноситься і фактично застусовують принципи прозорості не до себе, а тільки до своїх олігархічних конкурентів.
Мабуть, на подив деяких, на Заході теж існує корупція, тільки інколи за неї все ж таки карають, хоч велика частина її залишається без наслідків. В українській діаспорі є також багато випадків корупції. З огляду на західне законодавство та відносно незалежне судочинство– корупція мусить відбуватися переважно стихійно, зокрема, через недогляд інших членів громади які або не мають часу боротися з нею, або просто не звертають уваги.
Покоління скитальців перших трьох хвиль еміграції здебільшого відійшли у вічність. Вони в основному побудували наші фінансові інституції, народні чи громадські доми, тощо. Одначе з відходом вони залишили це все у руках своїх дітей, тобто теж в своїй основі скитальців, які були дуже молодими при приїзді чи вже в діаспорі народжені, внуків, а також новоприбулих представників т. зв. четвертої хвилі, яка має свої особливі позитивні притаманності, такі як: працьовитість, освіта, але обмаль громадського досвіду чи відповідальності.
Це явище надзвичайно поважне, а може і критичне на сьогоднішній день, тому, що маєтками придбаними першими трьома хвилями сьогодні адмініструє фактично купка людей з менш альтруістичними задумами і з мінімальним громадським контролем. При цьому, очевидно, переважає відсутність звітності, порушення домовлень між жертводавцем і установою окремих фондів через незнання, а інколи і тенденційно, тощо. При запитах громади, відповідь інколи отримуємо у вислові, що ми робимо податковий звіт перед державою. Одначе, у більшості випадках –це не становить звітності чи контролю, оскільки податкові звіти мають, переважно, тільки інформаційний характер та не представляють перевірку фінансової діальности.
В основному є три можливі розвязки цієї проблеми:
Перша і, напевно, найменш бажана– це урядове втручання у фінансову діяльність цих інституцій. В західних демократичних державах є різні законні приписи, а також наглядові інстанції, включно з судочинством, яке має нагляд над громадськими установами, які були оформлення та мали би працювати для різних потреб громадського порядку — освіти, суспільних потреб, соціально- розважальних, харитативних. Чому це найменш бажана розвязка? Бо вона дуже коштовна під оглядом затруднення професійного персоналу, покарання накладеного державою,більше того– цілковитої втрати цієї інституції та її майна для української громадськості.
Очевидно, що при цьому є ще особисті неприємності до яких українські громади не звикли.
Друга і ,напевно, найбільш бажана, але не дуже правдоподібна розвязка– це сумлінне усвідомлення сьогоднішнього легального чи навіть нелегального проводу даної інституції, що дана інституція та її капітал– це не приватна власність її сьогоднішнього керівництва, що вона належить громаді та готовність зробити те, що є морально і юридично правильним, хоча, інколи, тим самим всупереч власній користі. Ця розвязка, правда, деколи приносить також певні фінансові зобовязання та звітність, а то і розчислення зі сторони тих, котрі сьогодні керують.
І третя та, напевно, найбільш реальна розвязка– це усвідомлення навколишньої громади, що тут щось не впорядку. Не потрібно багато людей, котрі би провели неповерхневий громадський аналіз даної інституції, яка завершилася би вимогою повернення даної інституції та її капіталу до громадського користування. Правда, це вимагає ініціативних осіб громади, а також безкорисливого затруденння наших професіоналів, які можуть допомогти не тільки у розясненні проблеми, але також у переорганізуванні інституцій, усучаснення їх, може зєднання їх з існуючими структурами, які не тільки працюють, але мають світле майбутнє, або навіть закономірну ліквідацію неспроможної до дальшої діяльності іституції та передання її капіталу для користування українською громадою.
Перший крок– це усвідомлення проблеми людьми які дійсно керуються добром громади. “Моя хата з краю”– тут не спрацює.
6 липня 2015 р. Аскольд Лозинський
