Два різні підходи до власної історії
У зв’язку з новим польським законом щодо Інституту Національної Пам’яті (ІНП), що вступив в дію 1 березня, але рівночасно розглядається польським Конституційним судом, з”явилася здебільшого негативна реакція міжнародного суспільства. Зокрема від держав безпосередньо здається покривджених законом: Україною та Ізраїлем, а також США, яке, хочеться вірити, виявило своє заклопотання тому, що їхній союзник і член НАТО ще дальше пішов недемократичним шляхом, хоча напевно більше через те , що у США дуже вправно працює єврейське і про- Ізраїльське лобі. Лобі- яке далеко, далеко вправніше ніж будь-яке друге. Та вже напевно вправніше ніж польське.
Реакції представників України, тобто Президента і Міністра закордонних справ, та Ізраїлю, тобто Прем’єр міністра і речника МЗС відмінні, хоча обидва коректні в критиці закону.
“Глибоко стурбований рішенням польського парламенту. Історична правда вимагає відвертої розмови та діалогу, а не заборон… оцінки, які містяться в цьому рішенні, є абсолютно необ’єктивними та категорично неприйнятними… Ми насамперед пам‘ятаємо наші спільні перемоги і боротьбу проти тоталітарних режимів. Жодне політичне рішення не може замінити історичну правду”, написав Президент України на Фейсбук.
Основна різниця , що Ізраїль зробив зауваження, щодо самої історичноі правди, тобто своєї правди, яка повинна бути для світу немов догма, навіть здається, аж до перебільшення, бо на пояснення речника Польщі, що мовляв можна кинути обвинувачення на різні національності котрі співпрацювали з німцями, включно з євреями та поляками (він також додав росіян і українців, мабуть для об’єктивності) прем’єр Ізраїлю категорично відмовився від визнання будь-якої участі чи відповідальності будь-яких євреїв за нацистські злочини. Ясно, що це не відповідає історичній правді, бо чимало євреїв служили нацистам, очевидно часто для того, щоби зберегти власне життя. Таке саме обґрунтування відноситься також до польських, українських та інших національних груп, але чомусь таке розуміння не знаходить прихильників ні в Ізраїлю, ні у світі. Натомість говорити, що були євреї- колаборанти це майже єресь.
“Польща й Україна мають сотні років спільного минулого, і, на жаль, воно було непростим, а часто й трагічним. Проте чи є в нинішній Європі дві сусідні країни, у відносинах яких не було б трагічних, кривавих сторінок? І що б сталося з Європейським Союзом, якби зараз кожен витягнув зі скринь свої старі образи й претензії? Разом із тим я переконаний, що визначальними в польсько-українській історії були не війни й конфлікти, а саме століття мирного співжиття, спільна праця, мільйони спільних шлюбів і народжених в них дітей. Про це свідчить результат історичного розвитку: сьогодні ми маємо дві надзвичайно близькі нації з подібними мовами, культурами, ментальностями й цивілізаційними цінностями, а також з природною налаштованістю на подальше мирне й дружнє співжиття. Дуже хочу сподіватися, що нинішня ситуація не зможе цю налаштованість зруйнувати”, написав на своєму блозі Міністр закордонних справ України.
Українська сторона через Президента, Міністра та других речників, наприклад голову ІНП в основному висунула зауваження, що закон несе небезпеку не тільки для демократичних процесів самої Польщі, але також українській національній меншині у Польщі, яка сьогодні є дуже поважною та вже зазнала переслідування в вигляді різних нападів від екстреміських елементів польського суспільства, і мабуть найголовніше, небезпеку добросусідським відносинам двох держав. Друге, і тільки маргінесово, що остаточно українці мають право писати свою історію та ніхто не може вказувати українцям кого їм вшановувати як героїв.
Яка різниця між одним і другим становищем ?! Євреї- праві вони чи ні- вимагають, щоби ввесь світ симпатизував їхній історії, трагедії та вшануванню їх героїв і жертв! Українці такої вимоги не ставлять перед світом! Скоріше обмежуються до власної шанобливості та й то не завжди. Причин багато. Може і натура, і виховання. Але найбільш правдоподібно тому, що влада в Ізраїлі, як і сама держава- націоналістична. Незважаючи яка чи які партії при владі, влада завжди в основному ідеологічна і при тому сіоністична. Україна, як держава, а також як композиція кадрів при владі, натомість є не тільки пострадянська, але також постімперська і очевидно багатонаціональна з різних причин, що є засадничо прийнятим та навіть добрим у сучасному світі, та може, на майбутнє, навіть неминучим для всіх держав, бо це ознака демократичності та толерантності. Проблема одначе України в тому, що засадничо Україна не має українського національного змісту. Деякі заходи у сторону зміни у цьому напрямку проводяться, зокрема декомунізація: зміна назв міст, вулиць, тощо, що переважно несе не тільки антикомуністичний, але також український національний зміст. Але прошу не забувати, що ми на двадцять сьомому році незалежності! Це трохи замало.
Мабуть характерним прикладом цього національного зволікання є те, що навіть після двох революцій, які були предметами зацікавлення цілого світу, котрі є великим капіталом нашої держави та народу, щойно сьогодні, чотири роки після приходу до влади патріотичної влади, починається дискусія про новий мовний закон бо Конституційний суд України кілька днів тому визнав закон Ківалова-Колесніченка, який був прийнятий ще 2012 року неконституційним. Нарешті таки відкинули цей імперський закон про державну мову. 24 лютого 2014р. ВРУ проголосувала, щоби цей закон анулювати але спікер Турчинов у той час відмовився підписати. Сьогодні фактично перші кроки але дуже повільні бо крім Конституції де вказана державна мова немає окремого закону на цю тему у незалежній Україні. Сьогодні Україна має мовний закон Радянської України з 1989 року! Закон не поганий, але євреї не дозволили б на таке в Ізраїлю — тобто приймати закон з колоніального законодавства. Це ще одна різниця між нами.
Я радий і гордий бути українцем, але чому ми такі скромні і не рішучі ?!
2 березня 2018р. Аскольд С. Лозинський
