Думи-роздуми над вибором…
Знову українці стоять перед вибором, вибором серйозним – адже треба вибрати очільника держави, який визначатиме долю України на певному відрізку історії. До того ж вибір мусимо робити в дуже складний, напружений і небезпечний для України час. Це вимагає якнайбільше уваги й відповідальності кожного громадянина України, найретельнішого аналізу та чесних, справедливих суджень.
Стоячи перед такими викликами часу, я знову й знову застановляюся над основними критеріями, якими варто керуватися, роздумуючи над вибором.
Для мене найважливішим є збагнути внутрішню суть того чи іншого кандидата. Для цього насамперед аналізую, яку життєву стежку вибрала людина.
Найбільше поваги й довір’я в мене завжди викликають ті люди, хто своїм фахом вибрав служіння людям. Такими, в першу чергу, вважаю лікарів, що посвятили себе лікуванню людей, священиків, які лікують душі людей, і вчителів, які вчать бути достойними людьми.
На жаль, таких серед кандидатів ми ще не мали. Вибираємо серед бізнесменів, олігархів, політиків і партійної номенклатури. Традиційно вже стараємося вибрати менше, як на нашу думку, зло. І отримуємо менше чи більше зло…
Чому не йдуть у кандидати люди, які здатні самовіддано жертвувати власними інтересами задля інтересів України? Чому забули приклад попередників, котрі навіть життя віддавали задля загального блага? Закони теперішні не дають цього робити? Йдуть у кандидати лише ті, хто має великі (і часто незаконно зароблені) гроші. Зрештою, і закони формуються саме такими людьми.
Віддавна відчуваю внутрішній спротив проти заборони священикам брати участь в політиці, балотуватися на виборах. Вважаю це рецидивом совєтської ідеології відсунення Церкви від Держави. Безбожна держава боїться духовного впливу.
Колись, за панування на наших землях Польщі, немало українських священиків обиралися до різних органів влади і мали можливість захищати інтереси українців. Та й саму владу дещо стримували від беззаконня. Тепер же, декларуючи свободу совісті, змирилися з дискримінацією священиків. Злодій має право йти в політику, а священикові це заборонено! Хіба це справедливо?
Перед моїми очима постає величний образ отця Августина Волошина. Цей ревний душпастир, катехит, педагог ніколи не відділяв своєї діяльності від потреб українського народу. Палко захищав українську мову й українців Закарпаття від мадяризації, виплекав велику когорту вчителів-патріотів-борців, добивався для українців-русинів справжньої автономії в рамках Чехословацької республіки. А коли Чехословацька республіка розпалася, о.Волошин очолив волелюбні змагання закарпатських українців і став легендарним Президентом Карпатської України. І хоч не було можливості тоді встоятися, весь світ побачив державницькі прагнення закарпатських українців.
Прикро, що цьогорічний 140-літній ювілей о.Августина Волошина і 75-ліття від проголошення Карпатської України пройшов майже непоміченим у сучасній Українській державі. Бояться можновладці, що сучасне священство братиме приклад з цього Велета Духу? Совєтська держава підло знищила отця Волошина, а Українська Держава не спромоглася гідно вшанувати його пам’ять!
Тепер ми стоїмо перед вибором Президента України. І цього разу маємо велику новизну: кандидатом у президенти зареєстровано лікаря. При цьому вперше грошову заставу зробили не кандидат чи якась партія, а небайдужі громадяни, що вирішили по-новому підійти до виборів і довіритися своїй інтуїції, підтримати ту, до кого відчули довіру. Це дуже важливий прецедент в українській політиці і варто його наслідувати в майбутньому.
А що ж стосовно постаті Ольги Богомолець? Її я здавна запам’ятала як чудову виконавицю задушевних пісень. Слухаючи її зворушливе виконання, думалося, що ця людина мусить мати ніжну й добру душу. Далі побачила її на Майдані і була захоплена її позицією, її допомогою, до якої ніхто її не змушував і яка була дуже потрібна в ті драматичні дні. Для цього потрібна була мужність, і Ольга Богомолець її проявила.
Тепер дехто каже, що вона вміло скористалася ситуацією. Але чи можна було тоді знати, чим та ситуація завершиться? Однак звучать інші закиди Ользі Богомолець як лікарю: мовляв, її прославлена клініка є клінікою для багатих, ціни там недоступні для простих смертних. Я не можу про це судити, але подивляю, як лікар у наш час може бути таким заможним…
Тут зринає у моїй пам’яті постать лікаря минулого – львівського лікаря Мар’яна Панчишина, котрий ще за життя отримав титул “народного доктора”. Надзвичайно здібний медик, що походив із родини спольщених українців, якого дуже шанувала польська медицина, у буремний час польсько-української війни твердо став на бік українців, хоробро рятував українців у час запеклої, кровавої боротьби. За те після перемоги поляків втратив усі свої посади в державній медицині і посвятив себе служінню українському народові. Врятував сотні життів, жертовно лікував всіх – і видатних осіб, і знедолених. Є свідчення, що він не лише безоплатно лікував бідних, а й іноді давав їм притулок у своєму домі та надавав грошову допомогу. Також, як меценат, цілеспрямовано дбав про плекання нових українських лікарів, що було дуже важко й небезпечно в польській державі.
Наразі не знаю таких яскравих прикладів серед сучасних українських лікарів, хоча самопосвяту й жертовність деяких мала щастя спостерігати.
Який слід в українській медицині залишить Ольга Богомолець не можу знати. Ще менше можна передбачити, яким президентом може бути. Доброю, хоч і надто лаконічною, вважаю її програму. Виважено й переконливо звучать її виступи. Імпонує праця її штабу, новітня й прозора за сутністю, тішить, що активно підтримує її молодь. Але… Чи має Ольга Богомолець достатньо досвіду, щоб впоратися з керуванням державою, тим більше в такий непростий час, коли суспільство, як ніколи, поділене, неодностайне, збурене й озлоблене та ще й зовнішній ворог зазіхає на нашу державу?..
Мені видається, що в такий час треба президента з особливо твердим і жорстким характером, але й із великим почуттям справедливості. Правда, на загальнодержавному рівні більше акцентується на проєвропейському спрямуванні майбутнього президента. Зрештою, одне другому не суперечить.
Зараз найбільш мусовано лунає звідусіль, що найвищий рейтинг у Петра Порошенка і тому треба голосувати за нього. Але чи справді це критерій доброго президента? Чи рейтинги здатні розкрити суть особистості? Не надто послідовний Порошенко у своїх політичних пріоритетах. Член СДПУ(О), “Солідарності”, що влилася в майбутню Партію Регіонів…
Правда, пам’ятаємо, що в час Помаранчевої революції він таки вбрав помаранчевий шалик і став поруч з Ющенком і Тимошенко. Але це вже було тоді, коли вирисовувалась перемога Помаранчевої революції… А от у економічних своїх пріоритетах він послідовний і, мабуть, далі буде в першу чергу обстоювати інтереси свого бізнесу та йому подібних. Не можу повірити, що аж настільки зміниться, щоб дбати про добро бідних і знедолених більше, ніж за процвітання бізнесу. А ще не віриться, що буде обстоювати українську державну мову, коли навіть власну фірму не спромігся назвати по-українськи… Звичайно, тепер він цілком гідно виступає, і на Майдані появився вчасно, і вів себе мужньо, і на міжнародному рівні добре виглядає, але що ним найбільше керує – власні інтереси чи інтереси всього народу?… Наразі питання без відповіді…
Якщо ж абстрагуватися від конкретного кандидата, а застановитися над підходами до вибору взагалі, то мені дуже не подобається, що агітується голосувати, “як всі”, за рейтингами (не завжди правдивими), а не пропонується голосувати за власною совістю, за власним розумінням і власними симпатіями. Невже нікому в державі не цікаво, кому ж насправді симпатизують, довіряють люди? Чому схиляємося перед тотальним зомбуванням? Оправдуємо те економічною доцільністю провести вибори в один тур, тобто визнаємо, що фінанси вирішують все?
Далі ті злощасні рейтинги переконують нас, що на другому місці стоїть Юлія Тимошенко. Я ніколи не була схильна шельмувати Тимошенко, хоч багато патріотів взяли собі те за обов’язок. Натомість з ностальгією згадую, як гідно, пліч о пліч стояла вона поруч з Віктором Ющенком під час Помаранчевої революції, як активно, сміливо й талановито йшла на щити правоохоронців, переконуючи не виконувати злочинних наказів Кучми, не йти проти народу, як охоче уступила Ющенкові місце на президентських виборах. Зрештою, не можна було не помітити її надзвичайні природні здібності… Далі спостерігала все те, про що хотілось би забути, соромно було, що світ став свідком сварок колишніх провідників майдану…
Тому я старалася не читати потоків звинувачувальної літератури проти Тимошенко, оскільки не могла б визначити, де правда, а де замовні наклепи… Для мене вельми показовим стало, що Янукович ув’язнив її, розцінила це як страх перед нею. А той, кого боявся цей негідний чоловік, мимоволі викликав повагу. Також цікаво було, чому вся могутня й численна юриспруденція, що слугувала Януковичу, нічого конкретного й переконуючого не накопала проти Тимошенко (як і проти Ю.Луценка).
Тож я щиро зраділа звільненню Юлії Тимошенко. Але спостерігаючи її напористе включення в політичні процеси, я помітила щось нездорове, неадекватне в її діях і словах. Оте надривне “я” (знаю, зроблю, не дозволю, поверну…) здається мені чимось хворобливим. Припускаю, що тривале, зумовлене ув’язненням, занурення у власне “я” негативно відбилося на її психіці. А з цим і мудрій людині важко впоратися. Отож, ота теперішня самовпевненість Юлії Тимошенко викликає в мене побоювання, що в такому стані легко можна скотитися до диктаторських тенденцій. Прикро разять передвиборні матеріали Тимошенко: “Тільки Тимошенко..”, “тільки Тимошенко…” Щиро побажала б їй стриматися від політичних амбіцій, а зосередитись на власному здоров’ї.
Натомість велику повагу викликає в мене врівноваженість і аналітичне мислення Анатолія Гриценка. Не можу подумки не погоджуватися з ним, коли картає діяльність (а часто бездіяльність) теперішньої влади, хоча бажаю тій владі успіхів.
На відміну від Юлії Тимошенко передвиборні матеріали й заяви Гриценка є конкретними і важко їм щось заперечити. До того ж справджуються деякі його попередження й застереження… Гриценко мало критикує своїх конкурентів, а акцентує на тому, що необхідно робити.
Дехто каже, що не варто мати президентом військовика. Але ж у наш, фактично воєнний час, можливо, саме таких людей треба Україні. Наразі терпить Україна від помилок головнокомандувача-пацифіста! А Гриценко має не лише високу військову освіту, здобуту в Україні, а й вищі військові студії, здобуті в США. І не чути, щоб він був зв’язаний олігархами, не бачимо його тяги до розкошування, на яку хворіє більшість політичної еліти.
Подив і захоплення викликає тепер діяльність Олега Ляшка. Справді народний самородок із високим відчуттям справедливості, супер мобільний і працездатний! Досить лише згадати, як саме він врятував Верховну Раду від підбуреного до штурму натовпу. Короткі, але вельми конкретні й мудрі його аргументи вмить охолодили масу гарячих голів! Проте його запальна вдача й гарячковість не є тими рисами, які потрібні президенту України. Ляшко – незамінимий у Верховній Раді і мав би очолювати якусь радикальну фракцію у майбутньому парламенті.
Ще багато інших кандидатів маємо, але годі всім приділяти увагу і важко зрозуміти, навіщо деякі балотуються. На щастя, зняли свої кандидатури Наталія Королевська (рафінована брехня й лицемірство в гарній обгортці) та Олег Царьов (войовничий україножер без обгортки).
Знову “без надії сподівається” Олег Тягнибок. Він і його сила сповідують правильні національні ідеї, але не вміють об’єднувати людей, які думають по-іншому. І не завжди дотримуються законів моралі, обстоюючи праведні справи, що не так давно продемонстрували перед світом члени партії “Свобода”. Члени партії з такою чудовою назвою мали б, як ніхто, розуміти, що не можна злом боротися зі злом, бо тим лише зло помножується.
Дивує, що подався в президенти, колишній львівський, не дуже успішний, мер, але гарний поет і щирий патріот. Навіщо? Можливо, щоб відродити й піднести Народний Рух України? Зрештою, це його справа, бажаю йому успіхів у корисних справах. А у виборчих перегонах нехай би віддав комусь достойному свої голоси.
Наприкінці хочу звернути увагу, що коли роздумують над критеріями підходу до виборів взагалі, найчастіше чути про два визначальні критерії. Одні вважають визначальним професійність, інші – порядність. Я – за останнє. Адже немало ми мали прикладів, що багато здібних професіоналів використовували свої вміння для власних інтересів, часто шкодячи при цьому інтересам загальнонародним. Коли ж людина по-справжньому порядна, вона буде чесною й справедливою і ніколи не візьметься за справу, в якій мало тямить чи мало може.
Отож ще трохи думаємо…
Я ж сподіваюся остаточно визначитися в останній день, у суботу, під час прощі до Зарваниці, яку жертвуємо за долю України. Вже не раз траплялося отримувати велике просвітління якраз під час прощ до Святих Місць.
