ДО 100-річчя ВІД ДНЯ СМЕРТІ ЕТНОГРАФА-ФОЛЬКЛОРИСТА о. МИХАЙЛА ЗУБРИЦЬКОГО
«Віра і розум, як два крила людського духу, що підносять до істини». Св.Іван Павло ІІ
З нагоди роковин о. Михайла Зубрівського варто пригадати, що у львівському видавництві ,,Літопис’’ у жовтні минулого року вийшла друком книга в якій подається головні праці о.Михайла Зубрицького. Книга цікава тим, що вона допомагає у формуванню світоглядної, політичної, державницької позиції М. Зубрицького. З цього приводу появилися цінні резензій заміщені в різних часописах. Михайло Зубрицький народився 22 жовтня 1856 р. в с.Кіндратів, тепер Турківський район на Львівщині в родині дрібного шляхтича Івана Зубрицького гербу Помян, та його дружини Анастасії з дому Нановської гербу Сас, був він 9-ю дитиною в сім’ї. Батьки займалися сільським господарством. Одружилися вони 1831 р. Перше шкільне навчання Михайло почав 1866 р. в Турці, потім вчився два роки у Розборі, та восени 1868 p. починає вчитись у третьому класі початкової школи м. Дрогобичі. З 1870 р. Михайло Зубрицький став ученем Дрогобицької гімназії. У Дрогобичі познайомився зі своїм ровесником Іваном Франком. Ця дружба тривала протягом усього дальшого життя. Також підтримував він гарні взаємини з етнографом і літературознавцем Володимиром Гнатюком. Михайло подібно до багатьох представників свого покоління, він поглинав в праці руських чи малоруських авторів без огляду на їхню культурну чи політичну програму. Читав Шевченка, Квітку-Основяненка, та праці Марка Вовчка та багатьох інших.Це уважне прочитування книг зродило у Зубрицького зацікавлення ро дослідницької творчості. Він описав поїздку додому на гімназійних канікулах, і розповів про побут у братів Свищів у Кропивнику Новому, де він мав змогу читати культурний додаток польського часопису Gazeta Narodowa, а також видання українофільського народницького товариства Просвіта і русофільського товариства імени Качковського (Автобіографія, с. 12). На п’ятому році ґімназії (1875) Зубрицький почав громадити книжки, придбав собі львівське видання творів Шевченка 1867 року. Крім цього, він почав читати часопис Правда – друкований орган галицьких народовців, що став виходити 1867 року. Цей часопис вперше йому дав Олександр Здерковський у шостому класі ґімназії (Автобіографія, с. 16). Зубрицький у свої писаннях стверджував, що Здерковський на той час вже був українцем, тоді як він себе окреслював “великоруським” (Автобіографія, с. 16). Він описав себе як особу, яка перебувала на роздоріжжі національної ідентичности. Зцілили у нього почуття слова Михайла Грушевського, які клали чіткий наголос на тому, що Шевченко є «святим прапором нашої національної одності, одним з найвизначніших символів української спільності, одноцільності України й українського життя…», і ці слова стали провіднин напрямком життя і запали глибоко і неповоротно в душу М. Зубрицького.
На двадцятому році життя, а саме 1876 року, Зубрицького забрали до війська, але в коротці його відпустили за проханням батька допомагати в господарстві. Михайло мріяв студіювати філософію, а батько наполягав, щоб пішов він на семінарію на священика. Він виїхав до Львова, де поглибив знайомство з Іваном Франком, познайомився також з Іваном Белеєм, згодом редактором Діла, письменником Володимиром Левицьким (псевдо Василь Лукич), Антіном Дольницьким та іншими. Під їхнім впливом дальше кристалізував свої національні переконання. Врешті рішається вступити на духовну семінарію. В цьому періоді церква і духовенство відгравали ключову позицію в усвідопмленню суспільства. Михайло навчався у Львівській та Перемиській духовних семінаріях. Скінчивши останній рік навчання у Перемишлі, 27 вересня 1883 року він одружився з Ольгою Борисевич, сестрою знайомого з семінарії Володимира Борисевича і донькою отця Івана Борисевича, пароха Кривок над Сяном і декана Порохницького деканату.Невдовзі після весілля його призначено сотрудником при парафії отця Антонія Назаревича, діда дружини. Від 17 вересня 1883 до 25 квітня 1914 року Зубрицький мешкав на цій парафії у Мшанці, і 1889 року після смерти о. Назаревича, став її парохом. Вже тоді за переконаннями о.Зубрицький був національно-народницького світогляду, сформованого у семінарії та на творчості Шевченка. Він свої переконання поступенно став впроваджувати у свому середовищі. Запровадив він на своїй парафії читальню ,,Просвіти’’, кооператив, а серед парафіян втілював свою модель української ідентичности. Також на парафіян мали впливи і його наукові зацікавлення. Він збирав народню матеріальну і духовну культуру. Записував пісні фольклор, всяку документальну та усну історію Мшанця. Організував зустрічі з парохіянами на підставі яких він намагався підойняти їхню культуру і щоденний побут. Отець твердив, що любов до Батьківщини починається з лелеки на стрісі, калини у саду, легкого дотику до рушника на іконі. Живе вона в перших маминих казках, мудрих словах тата, хвацькій приказці дідуся, написаному до своєю мовою. Мудрість наша – говорив – в прислів’ях,приказок і в пісні.
Село Мшанець було своєрідною скарбницею на бойківщині.Тут слід підкреслити, що на початку XX століття тим селом цікавився Іван Франко, Зенон Кузеля, Федор Вовк, Володимир Гнатюк та інші українські інтелектуали, письменники, науковці і етнографи, які сприяли освітній діяльності о. М. Зубрицькому. Мшанець належав до тих місцевостей на бойківщині, де було велике джерело нерозпрацьованої духовної культури. Відома знаменита ікона Страшного Суду із Мшанця потрапила до музею НТШ у Львові, землеробські знаряддя і моделі хат – до музеїв Базеля, Відня і Львова, а одна із місцевих колядок після публікації у київському часописі Киевская старина, стала об’єктом наукових суперечок між Іваном Франком, Михайлом Драгомановим та А. Н. Веселовським. Про пісні і обряди села Володимир Гнатюк помістив довідку у великих етнографічних збірках. Іван Франко стверджував, що оповіді про Федя Цмая та Антося Сисина (Барлицького), що їх записав отець Зубрицький, можна було вважати прикладами народної прози, подібної до середньовічної італійської Libro di Novelle e di belparlar gentile і новел Франко Сакетті. Понад тисячному населенню Мшанця, розташованого біля підніжжя Маґури (1000 метрів висоти) за 22 кілометри від Старого Самбора і 12 кілометрів від Лютовиськ, особливо М. Зубрицький надихнув новим подихом життя мешкамців і спопуляризував їхні історичні досягнення та цілого довкілля фолкльорно-етнографічні здобутки на цілу Україну. В бойківському селі Мшанець (нині Старосамбірський район Львівської області), Субрицький перепрацював упродовж 30 років. 1892 року домігся відкриття у селі читальні ,,Просвіти’’ (нині тут Музей). Саме тут о. Михайло Зубрицький пiшов у вир життя, яке зробило його знаним в усiй Українi. Тут він звернув увагу на самобутнiсть мови й одягу, побуту й працi, а пiзнiше побачив, що десь одягаються iнакше, iнакше вимовляють слова, мають iншi знаряддя працi, iнший уклад життя. Саме вмiння придивитись, зауважити i порiвняти зробити наукові висновки уможливило, що о.Зубрицький був прийнятий на дiйсного члена Наукового товариства iм. Шевченка у Львовi. Підготовляючи цю статтю я прослідкував надзвичайно багато цінних матерялів і дійшов до висновку, що о. М. Зубрицький це ціла академія наук, в якій досліджувано релігійознавство, історію, етнографію, фольклористику, пісенність та його багатогранна спадщинна налічує понад 325 публікацій, мимоволі виникає подив: як можна було стільки зробити одній людині.
Праця о. Зубрицького, його досліди, бібліотека стали великою народною цінністю не тільки для бойківщини, але і для довкілля про матеріальну культуру минулого. Тут мимоволі насуваються рефлексії з життя і праці о. Михайла Зубрицького, це прекрасний і гідний приклад для тисяч українських інтелігентів, які перебувають у подібних умовах, тобто вік вікують у селах, не знаючи, до чого, крім суто фахових обов’язків, пов’язаних з учительською, священичею чи працею в охороні здоров’я, о. Зубрицький для всіх являється великим прикладом до понаслідування. А крім того у о. М. Зубрицького була сім’я. Донька Зеновія народилася 27 жовтня 1884 року, Анастасія – 10 червня 1886 року. Син Володимир прийшов на світ 27 січня 1888, а Петро – 29 червня 1889 року. У 1890 році упокоїлася дитина, що навіть не дожила до хрестин, а 1893 – син Роман, що помер у віці декількох днів. Зубрицький був зразково діяльним священиком і прикладним батьком та при тому діяльним дослідником і громадським діячем. У 1894 та 1898 роках він безуспішно балотувався до Галицького Сойму. Часто відвідував Львов, Перемишель, Старосамбірщину, Турківщину різні місточка і села в яких займався дослідами і провадив освітню працю серед населення. У 1914 р. Зубрицький переїхав на парафію у Берегах Долишніх, ставши там деканом. Після початку Першої світової війни і арешту 7 вересня 1914 року його мали доправити до Талєргофу, австрійського табору інтернованих, але йому вдалося уникнити через виїзд до Словенії, де він пробув до весни 1916 року. За час перебування там, він встановив зв’язки із словенськими науковцями, зокрема Леопольдом Ленардом. Повернувшися на парафію, він був задіяний у встановленні української держави в листопаді 1918 року. Польська влада його затримала та жорстоко з ним поводилась. Незважаючи на великий обсяг праць і діяльності о. М.Зубрицького, так склалося, що довго не було грунтовної праці про вченого, ані аналізу його творчої спадщини та громадсько-культурної діяльністі. Не маємо й бібліографічного покажчика друкованих і рукописних праць, а також літератури про цього видатного й активного співробітника історично-філософічної секції НТШ, дійсним членом якого він став 20 липня 1904 р.
Його твори були, розсіяні по десятках різних джерел:«Житті і слові», «Зорі», «Записках НТШ». У жовтні минулого року нарешті з’явився том, в якому зібрані наукові праці о. Зубрицького. Цей важливий збірник вийшов друком у львівському видавництві «Літопис» за редакцією Франка Сисина, директора Центру українських досліджень Канадського інституту українських студій альбертського університету (Канада). Творам о. М. Зубрицького є впроваджуюча розлога змістовна стаття, яка розкриває дещо призабуту високо освічен у і працьовиту постать, можна сказати ,яка залишила по собі титанічну у багатьох ділянках працю і мало відому нашим сучасникам. Проф. Ф. Сисин дає харакеристику авторові, аналізує добу, в якій жив і творив священик. Його мандри і околичносто в яких він формулював свою національну свідомість. А також подає про інтелектуальні дискусії між о. М. Зубрицьким та Іваном Франком. Словом «Він вивчав світ, який прагнув змінити», – так упорядник у передмові схарактеризував місію і значення такої праці. Наукові праці М. Зубрицького радо використовувано — раніше і тепер — чимало вчених. Між ними Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, філарет Колесса, а в наш час — З. Болтарович, В. Зінич, М. Кравець, О. Куницький, К. Матейко, С. Мишанич, С. Павлюк, А. Поріцький, Ф. Стеблій, М. Шалата та інші. Важливішим з них значну увагу присвятив Р. Кирчів у монографії «Етнографічне дослідження Бойківщини» Він відзначив їх велику наукову вартість також у колективному історико-етнографічному дослідженні «Бойківщина». Праця проф.Ф.Сисина допоможе переконливо уточнити, а часто навіть уперше повідомити нашому сучасникові особистий архів, частину якого завдяки дивовижно щасливим випадкам зберіг син ученого Володимир. Справа така, що папери дослідника були три рази порозкидані під час обшуків і арештів. У 1914 р. це зробила австрійська поліція, а 1918-го — польська. Втретє так учинили працівники НКВС, ув’язнюючи вже Володимира Зубрицького, як згодом виявилося, помилково, бо арештували його замість іншої людини. Та завжди знаходилися добрі люди, звичайні селяни, які ретельно визбирували кожен клаптик паперу, дбайливо складали, на потреби майбутньої української науки.Зубрицький мав не тільки освіту душпастиря, він мав академічний вишкіл історика, що поважав документальну спадщину минулого і понад усе прагнув її зберегти й опублікувати для майбутніх поколінь. Водночас він був продуктом українофільського руху, що був відзеркалений у романтичному захопленні народом і його тодішніми письменниками, які намагалися своєю творчістю зберегти цінні джерела, які мали і мають не проминаючу цінність. Передусім він був народником і вважав, що стиль старовинного життя, складається на високу вартість майбутнього. Іван Франко сказав, що саме Зубрицький проник у начебто в нудні розмови сільських людей і видобув із них розуміння їхніх мотивів унікальні таланти. Повагу, що її Зубрицький відчував до сільських мешканців, часто неписьменних, подивляючи їхню логіку в щоденному житті, розум це діягноз проникливого лікара,що повертає життя хворим.
В тому велика цінність о. М. Зубрицького, якої ми ще до кінця її глибин не впізнали. Його цікавило все, що впливало на духовність, політичну та економічну діяльність наших селян. Він був переконаний у тому, що спадок простого люду треба записувати і вивчати, навіть якщо в ньому були складники, які він не вважав позитивними. Тим більше, він вважав, що спадок зникає, і це посилило його прагнення зберегти цей спадок. Нарешті, він хотів надихнути інших людей у селах наслідувати його діяльність – ця надія значною мірою не справдилася. Крім цього, Зубрицький усвідомлював, що священичий стан створює певні перешкоди його збиральницьким старанням, і писав до Івана Франка, що надіявся на прибуття до Мшанця когось на кшталт Володимира Гнатюка, кому селяне більше відкрито говорили, оскільки його парафіяни не хотіли розповідати йому непристойних подобиць. Твори Зубрицького були публіковані так, як вони з’являлися у видавництвах. Том перший містить статті з наукових часописів Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, Літературно-Науковий Вістник та певною мірою наукових видань Житє і слово, Зоря. Тут також друкуються праці із збірок і томів наукових товариств, особливо на етнографічні теми. Навіть таке групування не є безпроблемним, оскільки Зубрицький не шкодував ділитися зібраним власноруч фольклорним та етнографічним матеріалом і відсилав його Іванові Франкові, Володимирові Гнатюку та Франтішекові Ржегоржу. Копії документів він надсилав також Франкові та Михайлові Грушевському. Обоє науковців користувалися ними у своїх працях і публікували їх. Том, про який ідеться нам, обмежується тими працями, що їх Зубрицький опублікував під власним іменем. Сорок праць, крім оповіді Зубрицького про своє дитинство та юнацтво, що опубліковано в цьому томі, можна згрупувати у п’ять великих категорій: археографічні праці щодо документів XVII – середини XIX століття, обговорення історичних подій, описи матеріальної культури, колекції матеріалів щодо усної культури та традицій, а насамкінець, описи діяльности щоденного існуючого життя.
Зубрицький на щастя завжди ретельно пояснює предмет свого опису, тож навіть ті читачі, що не знають латини, польської чи німецької мови – або ж мають клопоти з галицькою українською мовою кінця XIX століття (не кажучи вже про бойківський діалект) знайдуть потрібні роз’яснення у творах Зубрицького. Звичайно великою археографічною працею Зубрицького були його “Матеріяли до історії галицького села”, де він грунтовно показав архівні матеряли та пов’язав їх з своїми дослідами. Не будемо вдаватися в деталі, алі слід підкреслити високу цінність, яка збереглася в публікаціях. Він також описав “книгу громади” з кінця XVIII – початку XIX століття, що збереглася у нащадка Андрія Стецьковича, Мшанецького писаря, який скопіював майже всі документи в неї (док. 90). Джерела, що їх Зубрицький зберіг для нас, показують, що здавна документи користувалися шаною та авторитетом, навіть у громаді, майже всі члени якої підписувалися хрестиком. Зубрицький віднаходив сільські традиції значної давнини. Він писав про оригінальну грамоту Короля Яна Собєського Миколаєві (Николаєві) Воловському від 1676 року, що дозволяла тому відступити частину війтівства місцевим шляхтичам з родин Віцьовських, Стецьковичів, Петриковичів та Гузеловичів. Документ було знайдено серед майна нащадків одного з них, Луця Стецьковича (коментар до док. 6, цей документ підтверджує існування подібної грамоти Короля Міхала Вишневецького від 8 серпня 1671 року, док. 4). Старший дяк (1807-1893) розповідав Зубрицькому, що три останні родини заплатили Воловському вісімдесят червоних, аби той зник із села. В розмірах статтіи не спосіб детально обговорити усіх подробиць в никлівого дослідника, який кожен деталь вкладав до своїх описів.Він використовував усні джерела і традицій збирання і підтвердження інформації щодо Мшанця мало своє коріння у тому, як у селі традиційно перевіряли достовірність фактів. Збираючи документи, Зубрицький продемонстрував перетворення Мшанця із стратифікованого сільського суспільства в польсько-литовській Речі Посполитій на більш однорідне селянське суспільство у габсбурзькій Галичині початку XX століття. На практиці Зубрицький сам виявився рушієм цієї зміни. Він повідомив нам, про численні історичні факти взаємин між національностями, які замешкували на тому терені і які міста відгравали ключову роль в тодішніх часах. У своїй археографічній діяльності Зубрицький не обмежився лише документами щодо Мшанця, адже у мшанецькій плебанії були документи з регіону, а також із адміністративних органів на кшталт Перемиської епархії. Ще 1888 року він надрукував листа отця Івана Ломницького, посла конституційної імперської ради в Кремзьєр (Кромережі), а також інформацію про листування між Михайлом Максимовичем і Денисом Зубрицьким у Зорі. Він також видав дані щодо помічних днів, тобто трудової повинности, що її селяни мусили виконати за оплату після скасування кріпацтва.
Документальні публікації отця Зубрицького часто супроводжувалися обговоренням важливих історичних подій – наприклад військових дій у Речі Посполитій 1772 року, або ж 1848 року. В одному випадку він писав про реакцію на набір Австрією рекрутів для Маґентської кампанії 1859 року в розповіді греко-католицького священика про зустріч у синагозі. Хоча Зубрицький присвятив переважну частину свого доробку Мшанцеві, проте він написав й історію свого рідного села Кіндратова, у якій опублікував важливі документи з власного дому. Зібрання народного побуту, вірувань і приказок Зубрицького значною мірою складалася із транскрипцій зібраних оповідей з коментарями. Опис народного календаря і значення практик ритуальних днів був одним із найповніших в українській етнографічній науці. Дослідження похоронних звичаїв, що містило рисунки домовин, представило слова і ритуали одного з найважливіших подій життєвого циклу у розумінні селян. Розвідка про імена і прізвиська охопила справжні імена, що застосовувалися у селі, де давні прізвища залишалися, як правило, у документах, тоді як у повсякденному житті переважали прізвиська. Крім цього, Михайло Зубрицький записав першу віршовану фацецію в українській традиції. Він також звернув увагу на тогочасну сільську економіку і побут, збираючи статистику про засіви, худобу та маєтковий стан кожного з ґазд. Пишучи про залишки “великої родини” у Мшанці, отець Зубрицький долучився до гострої дискусії про соціальні утворення у селах. Підбиваючи загальні підсумки, слід навести оцінку Івана Франка, щодо дослідів Зубрицького, де він пише: “З новіших наших етнографів найближче підійшов до сеї теми отець М. Зубрицький. Як сільський священик у однім із етнографічного і з культурно-історичного погляду дуже цікавім закутку нашого краю, історик і етнограф, а при тім сам син селянської сім’ї, він почуває потребу вникнути якнайглибше в душу народу і передати нам, відбитим культурною течією далеко набік від того народу, його духове і моральне обличчя в можливо повній і автентичній формі. Він перший у нас звернув увагу на ті зерна культурної історії та народної психології, що котяться день у день у тих сірих безконечних селянських розмовах, і пробував виловлювати з них причинки для своїх наукових тем. Отець Зубрицький, чоловік настільки широко освічений, що не боявся позірних дигресій від теми, але коли йому вдалося чути тямущого оповідача, записував і такі оповідання про особисті пригоди чи то самого оповідача, становлять дуже тонкий розвинений талант досльідника”.
Серед 325 публікацій Зубрицького всі кожен опис викликає подив зібраний і оформлений дослідником. Отець Михайло Зубрицький був незвичайною унікальною індивідуальністю. Він як освічений душпастер мав відвагу протиставлятися тим поглядам, які суперечили здоровому глуздові у розвиткові рівноправних взаємин між людьми. Праці о.Зубрицького активізували широкий загал нашого народу. У Відні в літку 1911 р. відбулися наради президій польського та українського парляментарних Клюбів, щоб якомога шукати виходу виборчої реформи. Під осінь цього ж року відбулася маніфестація на честь митр. А. Шептицького з нагоди його повороту до здоров’я після важкої недуги. Митр. А. Шептицький пітримував о.М.Зубрицького і твердив, що праця для народу, це наше спільне завдання. В тих важких часах стали діяти ,,Соколи’’ і ,,Січі’’ тодішній діяч Іван Боберський підкреслював, такі душпастері, як М. Зубрицький, це наша гордість. Праці о. Зубрицького мали колосальне значення, вони мобілізували так діячів, як і простолюддя відстоювати свою національну гідність. При тому парох порушував усі аспекти життя народу в усіх його ділянках. Він писав про міфи й вірування, похоронну обрядовість, склав народний календар, описав одяг і взуття, зафіксував імена, назви та прізвища своїх парафіян. Панщина, конфедерати, рекрутчина, «тісні роки», парцеляція – перо о. Зубрицького охопило також широке коло питань історичної та літературно-побутової тематики. Чи не першим в українській етнографії о. Зубрицький детально описав торгівлю бойків вівцями, завдяки якій вони здійснювали посередництво між Гуцульщиною, Покуттям та Лемківщиною. Справа виглядала так, що «таньше» купивши овець на сході, бойки продавали їх лемкам дорожче. Окрім уродженців західної Бойківщини, надзвичайну вагу твори М. Зубрицького можуть мати для вихідців із Сянніччини, зокрема з села Вислік-Долішній. Адже панотець у багатьох своїх працях згадує про контакти між людьми з Мшанця та Вислока, зокрема у торгівлі вівцями та тютюном. Також дослідник записав кілька перлин народної творчості (серед них на особливу увагу заслуговує великопісна співанка «Зійшла зьвізда на край світа», численні колядки, народні пісні і перекази. Тематика Зубрицького охоплює від Сяніччини, Бойківщини, Лемківщини до Надсяння. Був він тонким знавцем і мав дар передавати спостережене.
За словами Ф. Сисина, серед парафіян о. Зубрицький пропаґував модель української тотожності. Він запрошував до співпраці зокрема; Івана Франка, Зенона Кузелю, Володимира Гнатюка, Федіра Вовка та інших. Вже в старшому віці мав слабкий зір, він самотужки опрацьовував родинні архіви, вивчав старі документи, записував народні оповіді. Все це для нього, як для народника, мало непересічну цінність. Його титанічна праця здобула визнання 1905 р., коли він, єдиний з-поміж сільських священиків, став дійсним членом НТШ у Львові. Спадщина мшанецького пароха величезна і її цінність непроминаюча. За словами сина Володимира Михайла Зубрицького, батько повернувся зі Словенії восени 1916 р. від тоді жив у Берегах-Долішніх. Там застали його події, пов’язані з утворенням 1 листопада 1918 р. Західно-Української Народної Республіки. М. Зубрицький, який своєю практичною, публіцистичною і науковою працею старався наближати час відновлення української державності, не міг стояти осторонь великих історичних подій, що відбувалися в тодішній Галичині та у Наддніпрянщині. За свідченням сина Володимира, на початку того ж року Михайло Зубрицький «в Ліську перебрав владу в староства, відправив велику Службу Божу і виголосив палку патріотичну проповідь в в Ліську та Устриках з нагоди встановлення Української влади». Дня 6.11.1918 р. відбулися в Ліську збори відпоручників громад, там установили повітовим комісаром о. Василя Мисика, пароха Ванькови, який прийняв присягу від керівних органів, що прирекли вірно служити Україні. M. Зубрицький цікавився також подіями в сусідніх повітах, сприяв утвердженню в них української влади. «10.11.1918 р. відправили священики торжественну Службу Божу в церкві в Устріках, проповідав о. Петро Чавс з Чорної і війти зложили приречення перед паном Свистуном, судією, якого установлено комісаром на Устріцький повіт». Та зараз після приходу польських окупаційних військ, тобто 25 листопада 1918 p., Зубрицького було заарештовано. Кілька днів притримали його разом з іншими в неопалюваних вагонах у Старяві, Хирові, Перемишлі, а там уже легіонери передали арештованих польській жандармерії.
Польські варвари через свій жалюгідний імперіялізм особливо зневажливо ставилися до священиків під час допитів. В кінці З0 листопада 1918 p.,о. М. Зубрицького відпустили. До дому о. М. Зубрицький з трудами добитися аж на п’ятий день. Невдача із спробою відновити українську державність в Галичині пережив він вкрай болюче, це мало негативний вплив на його здоров’я. Він свято вірив в переможний успіх відродження суверенної України. Дальше за словами сина Володимира; «Батько хворий приїхав з мамою до Устрік на станцію. Там був якийсь лікар з Перемишля. Оглянув разом із устріцьким лікарем тата і сказали мамі, щоб верталася додому, бо батько до Перемишля не доїде. Така ситуація вже була: казали, що й поїзда скоро не буде. Сіли на фіру й верталися додому. На нещастя, коли вертали, все-таки поїзд над’їхав (а говорили, що не буде) до Перемишля. Батька це дуже схвилювало. Він ліг і під вечір помер». Його життя зупинилося 8 квітня 1919 р.в в Берегах Долішніх, похований на місцевому кладовищі. Навіть під час похорону польські легіонери кілька разів заходили до церкви, дуже докладно оглядали всіх, аби пересвідчитися, чи нема між ними котрогось із синів, що за прикладом батька брали діяльну участь в українському визвольному русі. Хочеться у цьому місці згадати, що реакційне польське підпілля АК в 1943-1947 рр. замордувало 83 українських священиків на Закерзонню, а о. Василя Шевчука’’ (1903-1948) капеляна УПА в Ряшові закатували за псевдосудовим вироком (книга,Укр. священики Закерзоння –Хроніка подій’’ А. Путько-Стех).Не забували про них нові «окупанти» галичан і пізніше, які провадили терористичну діяльність на захоплених українських землях. Відійшов з життя великий богослов, вчений і безмежний патріот України – о. Михайло Зубрицький – хай пам’яті про нього в народі зберігається вічно. У Берегах-Долішніх ще в 90-х рр. ХХ ст. пам’ять про о. М. Зубрицького меморіальним знаком ушанували гурток ОУП в Устриках-Долішніх, громадськість Старосамбірщини та товариство «Устрики» з м. Миколаєва на Львівщині. На могилі викарбувані слова: «о. Михайло Зубрицький, батько української етнографії». Вічна йому пам’ять!
Ярослав Стех
«Віра і розум, як два крила людського духу, що підносять до істини». Св.Іван Павло ІІ
З нагоди роковин о. Михайла Зубрівського варто пригадати, що у львівському видавництві ,,Літопис’’ у жовтні минулого року вийшла друком книга в якій подається головні праці о.Михайла Зубрицького. Книга цікава тим, що вона допомагає у формуванню світоглядної, політичної, державницької позиції М. Зубрицького. З цього приводу появилися цінні резензій заміщені в різних часописах. Михайло Зубрицький народився 22 жовтня 1856 р. в с.Кіндратів, тепер Турківський район на Львівщині в родині дрібного шляхтича Івана Зубрицького гербу Помян, та його дружини Анастасії з дому Нановської гербу Сас, був він 9-ю дитиною в сім’ї. Батьки займалися сільським господарством. Одружилися вони 1831 р. Перше шкільне навчання Михайло почав 1866 р. в Турці, потім вчився два роки у Розборі, та восени 1868 p. починає вчитись у третьому класі початкової школи м. Дрогобичі. З 1870 р. Михайло Зубрицький став ученем Дрогобицької гімназії. У Дрогобичі познайомився зі своїм ровесником Іваном Франком. Ця дружба тривала протягом усього дальшого життя. Також підтримував він гарні взаємини з етнографом і літературознавцем Володимиром Гнатюком. Михайло подібно до багатьох представників свого покоління, він поглинав в праці руських чи малоруських авторів без огляду на їхню культурну чи політичну програму. Читав Шевченка, Квітку-Основяненка, та праці Марка Вовчка та багатьох інших.Це уважне прочитування книг зродило у Зубрицького зацікавлення ро дослідницької творчості. Він описав поїздку додому на гімназійних канікулах, і розповів про побут у братів Свищів у Кропивнику Новому, де він мав змогу читати культурний додаток польського часопису Gazeta Narodowa, а також видання українофільського народницького товариства Просвіта і русофільського товариства імени Качковського (Автобіографія, с. 12). На п’ятому році ґімназії (1875) Зубрицький почав громадити книжки, придбав собі львівське видання творів Шевченка 1867 року. Крім цього, він почав читати часопис Правда – друкований орган галицьких народовців, що став виходити 1867 року. Цей часопис вперше йому дав Олександр Здерковський у шостому класі ґімназії (Автобіографія, с. 16). Зубрицький у свої писаннях стверджував, що Здерковський на той час вже був українцем, тоді як він себе окреслював “великоруським” (Автобіографія, с. 16). Він описав себе як особу, яка перебувала на роздоріжжі національної ідентичности. Зцілили у нього почуття слова Михайла Грушевського, які клали чіткий наголос на тому, що Шевченко є «святим прапором нашої національної одності, одним з найвизначніших символів української спільності, одноцільності України й українського життя…», і ці слова стали провіднин напрямком життя і запали глибоко і неповоротно в душу М. Зубрицького.
На двадцятому році життя, а саме 1876 року, Зубрицького забрали до війська, але в коротці його відпустили за проханням батька допомагати в господарстві. Михайло мріяв студіювати філософію, а батько наполягав, щоб пішов він на семінарію на священика. Він виїхав до Львова, де поглибив знайомство з Іваном Франком, познайомився також з Іваном Белеєм, згодом редактором Діла, письменником Володимиром Левицьким (псевдо Василь Лукич), Антіном Дольницьким та іншими. Під їхнім впливом дальше кристалізував свої національні переконання. Врешті рішається вступити на духовну семінарію. В цьому періоді церква і духовенство відгравали ключову позицію в усвідопмленню суспільства. Михайло навчався у Львівській та Перемиській духовних семінаріях. Скінчивши останній рік навчання у Перемишлі, 27 вересня 1883 року він одружився з Ольгою Борисевич, сестрою знайомого з семінарії Володимира Борисевича і донькою отця Івана Борисевича, пароха Кривок над Сяном і декана Порохницького деканату.Невдовзі після весілля його призначено сотрудником при парафії отця Антонія Назаревича, діда дружини. Від 17 вересня 1883 до 25 квітня 1914 року Зубрицький мешкав на цій парафії у Мшанці, і 1889 року після смерти о. Назаревича, став її парохом. Вже тоді за переконаннями о.Зубрицький був національно-народницького світогляду, сформованого у семінарії та на творчості Шевченка. Він свої переконання поступенно став впроваджувати у свому середовищі. Запровадив він на своїй парафії читальню ,,Просвіти’’, кооператив, а серед парафіян втілював свою модель української ідентичности. Також на парафіян мали впливи і його наукові зацікавлення. Він збирав народню матеріальну і духовну культуру. Записував пісні фольклор, всяку документальну та усну історію Мшанця. Організував зустрічі з парохіянами на підставі яких він намагався підойняти їхню культуру і щоденний побут. Отець твердив, що любов до Батьківщини починається з лелеки на стрісі, калини у саду, легкого дотику до рушника на іконі. Живе вона в перших маминих казках, мудрих словах тата, хвацькій приказці дідуся, написаному до своєю мовою. Мудрість наша – говорив – в прислів’ях,приказок і в пісні.
Село Мшанець було своєрідною скарбницею на бойківщині.Тут слід підкреслити, що на початку XX століття тим селом цікавився Іван Франко, Зенон Кузеля, Федор Вовк, Володимир Гнатюк та інші українські інтелектуали, письменники, науковці і етнографи, які сприяли освітній діяльності о. М. Зубрицькому. Мшанець належав до тих місцевостей на бойківщині, де було велике джерело нерозпрацьованої духовної культури. Відома знаменита ікона Страшного Суду із Мшанця потрапила до музею НТШ у Львові, землеробські знаряддя і моделі хат – до музеїв Базеля, Відня і Львова, а одна із місцевих колядок після публікації у київському часописі Киевская старина, стала об’єктом наукових суперечок між Іваном Франком, Михайлом Драгомановим та А. Н. Веселовським. Про пісні і обряди села Володимир Гнатюк помістив довідку у великих етнографічних збірках. Іван Франко стверджував, що оповіді про Федя Цмая та Антося Сисина (Барлицького), що їх записав отець Зубрицький, можна було вважати прикладами народної прози, подібної до середньовічної італійської Libro di Novelle e di belparlar gentile і новел Франко Сакетті. Понад тисячному населенню Мшанця, розташованого біля підніжжя Маґури (1000 метрів висоти) за 22 кілометри від Старого Самбора і 12 кілометрів від Лютовиськ, особливо М. Зубрицький надихнув новим подихом життя мешкамців і спопуляризував їхні історичні досягнення та цілого довкілля фолкльорно-етнографічні здобутки на цілу Україну. В бойківському селі Мшанець (нині Старосамбірський район Львівської області), Субрицький перепрацював упродовж 30 років. 1892 року домігся відкриття у селі читальні ,,Просвіти’’ (нині тут Музей). Саме тут о. Михайло Зубрицький пiшов у вир життя, яке зробило його знаним в усiй Українi. Тут він звернув увагу на самобутнiсть мови й одягу, побуту й працi, а пiзнiше побачив, що десь одягаються iнакше, iнакше вимовляють слова, мають iншi знаряддя працi, iнший уклад життя. Саме вмiння придивитись, зауважити i порiвняти зробити наукові висновки уможливило, що о.Зубрицький був прийнятий на дiйсного члена Наукового товариства iм. Шевченка у Львовi. Підготовляючи цю статтю я прослідкував надзвичайно багато цінних матерялів і дійшов до висновку, що о. М. Зубрицький це ціла академія наук, в якій досліджувано релігійознавство, історію, етнографію, фольклористику, пісенність та його багатогранна спадщинна налічує понад 325 публікацій, мимоволі виникає подив: як можна було стільки зробити одній людині.
Праця о. Зубрицького, його досліди, бібліотека стали великою народною цінністю не тільки для бойківщини, але і для довкілля про матеріальну культуру минулого. Тут мимоволі насуваються рефлексії з життя і праці о. Михайла Зубрицького, це прекрасний і гідний приклад для тисяч українських інтелігентів, які перебувають у подібних умовах, тобто вік вікують у селах, не знаючи, до чого, крім суто фахових обов’язків, пов’язаних з учительською, священичею чи працею в охороні здоров’я, о. Зубрицький для всіх являється великим прикладом до понаслідування. А крім того у о. М. Зубрицького була сім’я. Донька Зеновія народилася 27 жовтня 1884 року, Анастасія – 10 червня 1886 року. Син Володимир прийшов на світ 27 січня 1888, а Петро – 29 червня 1889 року. У 1890 році упокоїлася дитина, що навіть не дожила до хрестин, а 1893 – син Роман, що помер у віці декількох днів. Зубрицький був зразково діяльним священиком і прикладним батьком та при тому діяльним дослідником і громадським діячем. У 1894 та 1898 роках він безуспішно балотувався до Галицького Сойму. Часто відвідував Львов, Перемишель, Старосамбірщину, Турківщину різні місточка і села в яких займався дослідами і провадив освітню працю серед населення. У 1914 р. Зубрицький переїхав на парафію у Берегах Долишніх, ставши там деканом. Після початку Першої світової війни і арешту 7 вересня 1914 року його мали доправити до Талєргофу, австрійського табору інтернованих, але йому вдалося уникнити через виїзд до Словенії, де він пробув до весни 1916 року. За час перебування там, він встановив зв’язки із словенськими науковцями, зокрема Леопольдом Ленардом. Повернувшися на парафію, він був задіяний у встановленні української держави в листопаді 1918 року. Польська влада його затримала та жорстоко з ним поводилась. Незважаючи на великий обсяг праць і діяльності о. М.Зубрицького, так склалося, що довго не було грунтовної праці про вченого, ані аналізу його творчої спадщини та громадсько-культурної діяльністі. Не маємо й бібліографічного покажчика друкованих і рукописних праць, а також літератури про цього видатного й активного співробітника історично-філософічної секції НТШ, дійсним членом якого він став 20 липня 1904 р.
Його твори були, розсіяні по десятках різних джерел:«Житті і слові», «Зорі», «Записках НТШ». У жовтні минулого року нарешті з’явився том, в якому зібрані наукові праці о. Зубрицького. Цей важливий збірник вийшов друком у львівському видавництві «Літопис» за редакцією Франка Сисина, директора Центру українських досліджень Канадського інституту українських студій альбертського університету (Канада). Творам о. М. Зубрицького є впроваджуюча розлога змістовна стаття, яка розкриває дещо призабуту високо освічен у і працьовиту постать, можна сказати ,яка залишила по собі титанічну у багатьох ділянках працю і мало відому нашим сучасникам. Проф. Ф. Сисин дає харакеристику авторові, аналізує добу, в якій жив і творив священик. Його мандри і околичносто в яких він формулював свою національну свідомість. А також подає про інтелектуальні дискусії між о. М. Зубрицьким та Іваном Франком. Словом «Він вивчав світ, який прагнув змінити», – так упорядник у передмові схарактеризував місію і значення такої праці. Наукові праці М. Зубрицького радо використовувано — раніше і тепер — чимало вчених. Між ними Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, філарет Колесса, а в наш час — З. Болтарович, В. Зінич, М. Кравець, О. Куницький, К. Матейко, С. Мишанич, С. Павлюк, А. Поріцький, Ф. Стеблій, М. Шалата та інші. Важливішим з них значну увагу присвятив Р. Кирчів у монографії «Етнографічне дослідження Бойківщини» Він відзначив їх велику наукову вартість також у колективному історико-етнографічному дослідженні «Бойківщина». Праця проф.Ф.Сисина допоможе переконливо уточнити, а часто навіть уперше повідомити нашому сучасникові особистий архів, частину якого завдяки дивовижно щасливим випадкам зберіг син ученого Володимир. Справа така, що папери дослідника були три рази порозкидані під час обшуків і арештів. У 1914 р. це зробила австрійська поліція, а 1918-го — польська. Втретє так учинили працівники НКВС, ув’язнюючи вже Володимира Зубрицького, як згодом виявилося, помилково, бо арештували його замість іншої людини. Та завжди знаходилися добрі люди, звичайні селяни, які ретельно визбирували кожен клаптик паперу, дбайливо складали, на потреби майбутньої української науки.Зубрицький мав не тільки освіту душпастиря, він мав академічний вишкіл історика, що поважав документальну спадщину минулого і понад усе прагнув її зберегти й опублікувати для майбутніх поколінь. Водночас він був продуктом українофільського руху, що був відзеркалений у романтичному захопленні народом і його тодішніми письменниками, які намагалися своєю творчістю зберегти цінні джерела, які мали і мають не проминаючу цінність. Передусім він був народником і вважав, що стиль старовинного життя, складається на високу вартість майбутнього. Іван Франко сказав, що саме Зубрицький проник у начебто в нудні розмови сільських людей і видобув із них розуміння їхніх мотивів унікальні таланти. Повагу, що її Зубрицький відчував до сільських мешканців, часто неписьменних, подивляючи їхню логіку в щоденному житті, розум це діягноз проникливого лікара,що повертає життя хворим.
В тому велика цінність о. М. Зубрицького, якої ми ще до кінця її глибин не впізнали. Його цікавило все, що впливало на духовність, політичну та економічну діяльність наших селян. Він був переконаний у тому, що спадок простого люду треба записувати і вивчати, навіть якщо в ньому були складники, які він не вважав позитивними. Тим більше, він вважав, що спадок зникає, і це посилило його прагнення зберегти цей спадок. Нарешті, він хотів надихнути інших людей у селах наслідувати його діяльність – ця надія значною мірою не справдилася. Крім цього, Зубрицький усвідомлював, що священичий стан створює певні перешкоди його збиральницьким старанням, і писав до Івана Франка, що надіявся на прибуття до Мшанця когось на кшталт Володимира Гнатюка, кому селяне більше відкрито говорили, оскільки його парафіяни не хотіли розповідати йому непристойних подобиць. Твори Зубрицького були публіковані так, як вони з’являлися у видавництвах. Том перший містить статті з наукових часописів Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, Літературно-Науковий Вістник та певною мірою наукових видань Житє і слово, Зоря. Тут також друкуються праці із збірок і томів наукових товариств, особливо на етнографічні теми. Навіть таке групування не є безпроблемним, оскільки Зубрицький не шкодував ділитися зібраним власноруч фольклорним та етнографічним матеріалом і відсилав його Іванові Франкові, Володимирові Гнатюку та Франтішекові Ржегоржу. Копії документів він надсилав також Франкові та Михайлові Грушевському. Обоє науковців користувалися ними у своїх працях і публікували їх. Том, про який ідеться нам, обмежується тими працями, що їх Зубрицький опублікував під власним іменем. Сорок праць, крім оповіді Зубрицького про своє дитинство та юнацтво, що опубліковано в цьому томі, можна згрупувати у п’ять великих категорій: археографічні праці щодо документів XVII – середини XIX століття, обговорення історичних подій, описи матеріальної культури, колекції матеріалів щодо усної культури та традицій, а насамкінець, описи діяльности щоденного існуючого життя.
Зубрицький на щастя завжди ретельно пояснює предмет свого опису, тож навіть ті читачі, що не знають латини, польської чи німецької мови – або ж мають клопоти з галицькою українською мовою кінця XIX століття (не кажучи вже про бойківський діалект) знайдуть потрібні роз’яснення у творах Зубрицького. Звичайно великою археографічною працею Зубрицького були його “Матеріяли до історії галицького села”, де він грунтовно показав архівні матеряли та пов’язав їх з своїми дослідами. Не будемо вдаватися в деталі, алі слід підкреслити високу цінність, яка збереглася в публікаціях. Він також описав “книгу громади” з кінця XVIII – початку XIX століття, що збереглася у нащадка Андрія Стецьковича, Мшанецького писаря, який скопіював майже всі документи в неї (док. 90). Джерела, що їх Зубрицький зберіг для нас, показують, що здавна документи користувалися шаною та авторитетом, навіть у громаді, майже всі члени якої підписувалися хрестиком. Зубрицький віднаходив сільські традиції значної давнини. Він писав про оригінальну грамоту Короля Яна Собєського Миколаєві (Николаєві) Воловському від 1676 року, що дозволяла тому відступити частину війтівства місцевим шляхтичам з родин Віцьовських, Стецьковичів, Петриковичів та Гузеловичів. Документ було знайдено серед майна нащадків одного з них, Луця Стецьковича (коментар до док. 6, цей документ підтверджує існування подібної грамоти Короля Міхала Вишневецького від 8 серпня 1671 року, док. 4). Старший дяк (1807-1893) розповідав Зубрицькому, що три останні родини заплатили Воловському вісімдесят червоних, аби той зник із села. В розмірах статтіи не спосіб детально обговорити усіх подробиць в никлівого дослідника, який кожен деталь вкладав до своїх описів.Він використовував усні джерела і традицій збирання і підтвердження інформації щодо Мшанця мало своє коріння у тому, як у селі традиційно перевіряли достовірність фактів. Збираючи документи, Зубрицький продемонстрував перетворення Мшанця із стратифікованого сільського суспільства в польсько-литовській Речі Посполитій на більш однорідне селянське суспільство у габсбурзькій Галичині початку XX століття. На практиці Зубрицький сам виявився рушієм цієї зміни. Він повідомив нам, про численні історичні факти взаємин між національностями, які замешкували на тому терені і які міста відгравали ключову роль в тодішніх часах. У своїй археографічній діяльності Зубрицький не обмежився лише документами щодо Мшанця, адже у мшанецькій плебанії були документи з регіону, а також із адміністративних органів на кшталт Перемиської епархії. Ще 1888 року він надрукував листа отця Івана Ломницького, посла конституційної імперської ради в Кремзьєр (Кромережі), а також інформацію про листування між Михайлом Максимовичем і Денисом Зубрицьким у Зорі. Він також видав дані щодо помічних днів, тобто трудової повинности, що її селяни мусили виконати за оплату після скасування кріпацтва.
Документальні публікації отця Зубрицького часто супроводжувалися обговоренням важливих історичних подій – наприклад військових дій у Речі Посполитій 1772 року, або ж 1848 року. В одному випадку він писав про реакцію на набір Австрією рекрутів для Маґентської кампанії 1859 року в розповіді греко-католицького священика про зустріч у синагозі. Хоча Зубрицький присвятив переважну частину свого доробку Мшанцеві, проте він написав й історію свого рідного села Кіндратова, у якій опублікував важливі документи з власного дому. Зібрання народного побуту, вірувань і приказок Зубрицького значною мірою складалася із транскрипцій зібраних оповідей з коментарями. Опис народного календаря і значення практик ритуальних днів був одним із найповніших в українській етнографічній науці. Дослідження похоронних звичаїв, що містило рисунки домовин, представило слова і ритуали одного з найважливіших подій життєвого циклу у розумінні селян. Розвідка про імена і прізвиська охопила справжні імена, що застосовувалися у селі, де давні прізвища залишалися, як правило, у документах, тоді як у повсякденному житті переважали прізвиська. Крім цього, Михайло Зубрицький записав першу віршовану фацецію в українській традиції. Він також звернув увагу на тогочасну сільську економіку і побут, збираючи статистику про засіви, худобу та маєтковий стан кожного з ґазд. Пишучи про залишки “великої родини” у Мшанці, отець Зубрицький долучився до гострої дискусії про соціальні утворення у селах. Підбиваючи загальні підсумки, слід навести оцінку Івана Франка, щодо дослідів Зубрицького, де він пише: “З новіших наших етнографів найближче підійшов до сеї теми отець М. Зубрицький. Як сільський священик у однім із етнографічного і з культурно-історичного погляду дуже цікавім закутку нашого краю, історик і етнограф, а при тім сам син селянської сім’ї, він почуває потребу вникнути якнайглибше в душу народу і передати нам, відбитим культурною течією далеко набік від того народу, його духове і моральне обличчя в можливо повній і автентичній формі. Він перший у нас звернув увагу на ті зерна культурної історії та народної психології, що котяться день у день у тих сірих безконечних селянських розмовах, і пробував виловлювати з них причинки для своїх наукових тем. Отець Зубрицький, чоловік настільки широко освічений, що не боявся позірних дигресій від теми, але коли йому вдалося чути тямущого оповідача, записував і такі оповідання про особисті пригоди чи то самого оповідача, становлять дуже тонкий розвинений талант досльідника”.
Серед 325 публікацій Зубрицького всі кожен опис викликає подив зібраний і оформлений дослідником. Отець Михайло Зубрицький був незвичайною унікальною індивідуальністю. Він як освічений душпастер мав відвагу протиставлятися тим поглядам, які суперечили здоровому глуздові у розвиткові рівноправних взаємин між людьми. Праці о.Зубрицького активізували широкий загал нашого народу. У Відні в літку 1911 р. відбулися наради президій польського та українського парляментарних Клюбів, щоб якомога шукати виходу виборчої реформи. Під осінь цього ж року відбулася маніфестація на честь митр. А. Шептицького з нагоди його повороту до здоров’я після важкої недуги. Митр. А. Шептицький пітримував о.М.Зубрицького і твердив, що праця для народу, це наше спільне завдання. В тих важких часах стали діяти ,,Соколи’’ і ,,Січі’’ тодішній діяч Іван Боберський підкреслював, такі душпастері, як М. Зубрицький, це наша гордість. Праці о. Зубрицького мали колосальне значення, вони мобілізували так діячів, як і простолюддя відстоювати свою національну гідність. При тому парох порушував усі аспекти життя народу в усіх його ділянках. Він писав про міфи й вірування, похоронну обрядовість, склав народний календар, описав одяг і взуття, зафіксував імена, назви та прізвища своїх парафіян. Панщина, конфедерати, рекрутчина, «тісні роки», парцеляція – перо о. Зубрицького охопило також широке коло питань історичної та літературно-побутової тематики. Чи не першим в українській етнографії о. Зубрицький детально описав торгівлю бойків вівцями, завдяки якій вони здійснювали посередництво між Гуцульщиною, Покуттям та Лемківщиною. Справа виглядала так, що «таньше» купивши овець на сході, бойки продавали їх лемкам дорожче. Окрім уродженців західної Бойківщини, надзвичайну вагу твори М. Зубрицького можуть мати для вихідців із Сянніччини, зокрема з села Вислік-Долішній. Адже панотець у багатьох своїх працях згадує про контакти між людьми з Мшанця та Вислока, зокрема у торгівлі вівцями та тютюном. Також дослідник записав кілька перлин народної творчості (серед них на особливу увагу заслуговує великопісна співанка «Зійшла зьвізда на край світа», численні колядки, народні пісні і перекази. Тематика Зубрицького охоплює від Сяніччини, Бойківщини, Лемківщини до Надсяння. Був він тонким знавцем і мав дар передавати спостережене.
За словами Ф. Сисина, серед парафіян о. Зубрицький пропаґував модель української тотожності. Він запрошував до співпраці зокрема; Івана Франка, Зенона Кузелю, Володимира Гнатюка, Федіра Вовка та інших. Вже в старшому віці мав слабкий зір, він самотужки опрацьовував родинні архіви, вивчав старі документи, записував народні оповіді. Все це для нього, як для народника, мало непересічну цінність. Його титанічна праця здобула визнання 1905 р., коли він, єдиний з-поміж сільських священиків, став дійсним членом НТШ у Львові. Спадщина мшанецького пароха величезна і її цінність непроминаюча. За словами сина Володимира Михайла Зубрицького, батько повернувся зі Словенії восени 1916 р. від тоді жив у Берегах-Долішніх. Там застали його події, пов’язані з утворенням 1 листопада 1918 р. Західно-Української Народної Республіки. М. Зубрицький, який своєю практичною, публіцистичною і науковою працею старався наближати час відновлення української державності, не міг стояти осторонь великих історичних подій, що відбувалися в тодішній Галичині та у Наддніпрянщині. За свідченням сина Володимира, на початку того ж року Михайло Зубрицький «в Ліську перебрав владу в староства, відправив велику Службу Божу і виголосив палку патріотичну проповідь в в Ліську та Устриках з нагоди встановлення Української влади». Дня 6.11.1918 р. відбулися в Ліську збори відпоручників громад, там установили повітовим комісаром о. Василя Мисика, пароха Ванькови, який прийняв присягу від керівних органів, що прирекли вірно служити Україні. M. Зубрицький цікавився також подіями в сусідніх повітах, сприяв утвердженню в них української влади. «10.11.1918 р. відправили священики торжественну Службу Божу в церкві в Устріках, проповідав о. Петро Чавс з Чорної і війти зложили приречення перед паном Свистуном, судією, якого установлено комісаром на Устріцький повіт». Та зараз після приходу польських окупаційних військ, тобто 25 листопада 1918 p., Зубрицького було заарештовано. Кілька днів притримали його разом з іншими в неопалюваних вагонах у Старяві, Хирові, Перемишлі, а там уже легіонери передали арештованих польській жандармерії.
Польські варвари через свій жалюгідний імперіялізм особливо зневажливо ставилися до священиків під час допитів. В кінці З0 листопада 1918 p.,о. М. Зубрицького відпустили. До дому о. М. Зубрицький з трудами добитися аж на п’ятий день. Невдача із спробою відновити українську державність в Галичині пережив він вкрай болюче, це мало негативний вплив на його здоров’я. Він свято вірив в переможний успіх відродження суверенної України. Дальше за словами сина Володимира; «Батько хворий приїхав з мамою до Устрік на станцію. Там був якийсь лікар з Перемишля. Оглянув разом із устріцьким лікарем тата і сказали мамі, щоб верталася додому, бо батько до Перемишля не доїде. Така ситуація вже була: казали, що й поїзда скоро не буде. Сіли на фіру й верталися додому. На нещастя, коли вертали, все-таки поїзд над’їхав (а говорили, що не буде) до Перемишля. Батька це дуже схвилювало. Він ліг і під вечір помер». Його життя зупинилося 8 квітня 1919 р.в в Берегах Долішніх, похований на місцевому кладовищі. Навіть під час похорону польські легіонери кілька разів заходили до церкви, дуже докладно оглядали всіх, аби пересвідчитися, чи нема між ними котрогось із синів, що за прикладом батька брали діяльну участь в українському визвольному русі. Хочеться у цьому місці згадати, що реакційне польське підпілля АК в 1943-1947 рр. замордувало 83 українських священиків на Закерзонню, а о. Василя Шевчука’’ (1903-1948) капеляна УПА в Ряшові закатували за псевдосудовим вироком (книга,Укр. священики Закерзоння –Хроніка подій’’ А. Путько-Стех).Не забували про них нові «окупанти» галичан і пізніше, які провадили терористичну діяльність на захоплених українських землях. Відійшов з життя великий богослов, вчений і безмежний патріот України – о. Михайло Зубрицький – хай пам’яті про нього в народі зберігається вічно. У Берегах-Долішніх ще в 90-х рр. ХХ ст. пам’ять про о. М. Зубрицького меморіальним знаком ушанували гурток ОУП в Устриках-Долішніх, громадськість Старосамбірщини та товариство «Устрики» з м. Миколаєва на Львівщині. На могилі викарбувані слова: «о. Михайло Зубрицький, батько української етнографії». Вічна йому пам’ять!
Ярослав Стех
