Для чого опозиції дострокові вибори?
Які б кінцеві результати виборів 15 грудня на 5 «проблемних» округах не оприлюднила Центральна виборча комісія, заздалегідь виникає закономірне запитання: а для чого зараз лунають вимоги опозиції про дострокові парламентські та президентські вибори, якщо вона, опозиція, примудряється програвати навіть локальні виборчі кампанії? Де можна було справді сконцентрувати спільні зусилля і на тлі всенародного піднесення на Майдані отримати п’ять додаткових мандатів у Верховній Раді (які, щоправда, жодного впливу на зміну ситуації там не справили б, навіть за умови, як би хтось з представників «Батьківщини» традиційно не подався б одразу у «позафракційні»).
Комплект порушень виборчого законодавства виявився напрочуд стандартним: підкуп виборців (за даними Комітету виборців України, в значно більших масштабах, ніж на попередніх виборах), присутність в приміщеннях виборчих дільниць сторонніх осіб та недотримання таємниці голосування, фотографування виборцем виборчого бюлетеню, видавання членами ДВК бюлетенів без пред’явлення громадянами паспортів, підвезення громадян, «каруселі». Були й оригінальні методи. Працівники черкаської міліції так прагнули «ощасливити» парламент появою там від 194-ого округу славнозвісного Михайла Поплавського, що за півгодини до завершення голосування автомобілі ДАІ заблокували єдиний виїзд зі штабу опозиційного кандидата Булатецького, звідки на дільниці саме мали виїхати спостерігачі та преса. Рівно в 20 годині виїзд розблокували, але ж, згідно закону, спостерігачі мали право потрапити на виборчі дільниці лише до 20 години – до завершення голосування. Таким чином, вважає опозиція, влада заблокувала можливість перевірки підрахунку голосів щонайменше на третині дільниць на окрузі. Питання – а що, члени ДВК від опозиції без спостерігачів занепали духом і просто підписували підсунуті сфальсифіковані протоколи? Або ж інше: якими міркуваннями керувався сам Булатецький, знервовано заявивши в Інтернеті: «Закликаю всіх своїх членів комісій та спотерігачів від опозиційних партій відмовитися надалі брати участь у запропонованому фальсифікаторами сценарії. Нехай під брехливим протоколом не буде нашого підпису». Це що ж, його представники, замість слідкувати за підрахунком, в цей час переглядали соціальні мережі в очікуванні вказівок? І повинні були полегшено зітхнути і з гордо піднятими головами розійтися по домах, здавши «поле бою» без бою? Здається, кандидат неуважно слухав слова з пісні того ж Славка Вакарчука «Я не здамся без бою!». Відповідно, навіщо такі потенційні капітулянти у парламенті – щоб, зневірившись, здаватися в обійми ПР?
На що ж розраховувала опозиція, про що думала напередодні 15 грудня? Важко сказати.
За словами заступника голови ЦВК Андрія Магери, станом на вечір неділі ЦВК отримала 26 скарг про порушення, з яких 22 (!)були повернуті без розгляду, так як були оформлені неналежним чином, і тільки одна направлена в Генеральну прокуратуру. Невже опозиція в «євроейфорії» розмріялася, що зможе легесенько перемогти, і навіть не спромоглася забезпечити на 5 округів хоч би по одному юристу – фахівцю з виборчого законодавства?! Щоб навіть бюрократи з ЦВК не мали б до чого причепитися. Справді, працювати головою, з документами, набагато складніше, ніж горлати з трибуни, а потім заявляти про «зради», «фальсифікації» та «переслідування».
Просто смішно чути про фальсифікування виборів у Києві в 223-ому окрузі через масову концентрацію вже міфологізованих «пєтушків» (точніше, «тітушків») під ДВК. А де ж ті багатотисячні загони протестувальників, яких лідери опозиції постійно водять столицею? Де ті молоді люди, які знайшли сили зруйнувати ідол вождя світового пролетаріату, проте поступилися якимось «пєтушкам»? І чи взагалі потрібно було «Свободі» займатися руйнуванням пам’ятника в Києві саме тепер, коли там балотувався саме їхній представник? Чи партійні аналітики вирішили, що це додасть голосів? Додало б, якби Левченко балотувався десь у Львові або Тернополі. Але там «ленінів» вже давно немає, і навіть без втручання «Свободи».
Або ж взяти ситуацію в 94-ому окрузі на Київщині. Невже, вперто виставляючи там втікача з України Романюка, Яценюк розраховував, що влада допустить його балотування, а виборці проголосують, щоб дозволити йому нарешті повернутися з вимушеної еміграції? По-перше, влада Романюка прогнозовано з виборів зняла. По-друге, таку жалість виборців вже експлуатували в 2002 році на Львівщині, коли в Городоцькому окрузі обирали політв’язня Андрія Шкіля, щоб той і сам звільнився, і побратимам-унсовцям вийти з ув’язнення допоміг. Люди проголосували, Шкіль перебрався з камери до парламенту і більше не згадував ні про округ, ні про побратимів. Навряд чи в 2013 році ця схема спрацювала б вдруге. Тому чи не мудріше було б, виходячи з об’єктивних обставин відсутності Романюка та загрози його усунення з перегонів, віддати цей округ колегам по опозиції – УДАР-ові. Позиції якого на Київщині дуже сильні. І Кличко, на відміну від Яценюка, знайшов би справді прохідну кандидатуру, і у питанні відстоювання результатів виборів він виглядає набагато серйозніше за Арсенія Петровича. Але ж ні. Проваливши округ заздалегідь, формально підтримали кандидата від «радикального» Ляшка. Тобто, подарували регіоналові Бадаєву. І далі тільки й мови, як про фальсифікації на його користь зі сторони влади. А що ж чекала опозиція?! Що влада на колінах приповзе, мандат в зубах принесе? За перемогу треба боротися. Особливо наполегливо тоді, коли проти тебе – таке організоване злочинне угруповання як ПР.
А тепер повернімося до першого питання: для чого опозиції дострокові парламентські та президентські вибори? Щоб аналогічно програти і потім все пояснювати і пояснювати з трибун – чому так? З такою організацією роботи подібний результат просто неминучий, як видно всього лиш по п’яти округах. Та й зрештою, як вони собі це уявляють? Дострокові президентські вибори може організувати Верховна Рада через процедуру імпічменту, а парламентські – президент, через розпуск Верховної Ради. Це ж як, Янукович і Рибак мають взаємно один одного делегітимізувати (перед цим ще відправивши у відставкуАзарова), тому що так сказала опозиція?! Це вже навіть не смішно.
Боротьба з ПР – це війна. Війна за національну ідентичність, честь та гідність українців. Опозиція це усвідомлює, однак вважає цю війну боротьбою за майбутні посади та впливи. Ось чому головне не спільно перемогти, а не дозволити суперникові з іншої опозиційної сили виявитися міцнішим.
В 2002 році на парламентських опозиція здобула успіх, а в 2004 році на президентських перемогла через те, що амбіції лідерів вдалося хоч на якийсь короткий період нейтралізувати і добровільно-примусово зігнати більшість партійних «отар» в одну чітко вибудувану, дисципліновану та керовану силу, політичну армію. Вона була дуже далека від досконалості, але була принаймні єдина. І змогла перемогти. Отаманщина 2012 року з усіма принизливими командами українцям на кшталт «Вставай!» («Сиди!», «Іди!», «Лежи!»), прихованою та публічною міжотаманською боротьбою за голоси виборців (в якій особливо вправлявся «визначний» банкір, а за сумісництвом політик і головний постачальник «тушівки» до Верховної Ради Яценюк), принесла сумний результат. Дострокові вибори в сьогоднішніх умовах – це ще один крах опозиції. Можливо, партотамани розраховують, що розчаровані в Януковичуолігархи профінансують оновлення їхніх вицвілих штандартів та бравий прихід до влади. Але ж не варто вважати когось дурнішим за себе. Принаймні, це некоректно.
Те, що потрібно сьогодні українцям, і те, що зобов’язана виконати опозиція – це негайне визначення єдиного кандидата на президентські вибори, формування широкої коаліції на його підтримку, вертикалі штабів та ведення чітко керованої виборчої кампанії. Все це якраз можна встигнути зробити на 2014 рік. Завдання громадськості – примусити опозицію перемогти режим. Саме примусити. Бо з її сьогоднішніми звичками та традиціями регіоналам важко знайти для себе кращого суперника на вибори. Особливо – дострокові.
Юлій Хвещук
