170 років тому:
6.11(25.10).1855 – у с. Сонцівка на Харківщині у шляхетсько-козацькій сім’ї народився Дмитро Яворницький, історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, антрополог, музеєзнавець-теоретик, архівіст, археограф, дослідник і популяризатор кобзарства, письменник, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929). Вчений, що відкрив власному народу історію Запоріжжя і козацтва, змінив усталені стереотипи та спростував чужинецькі фальсифікації феномену козацької доби, вибудував нездоланні запобіжники майбутнім намаганням недоброзичливців перелицювати чи замовчати це явище української та світової історії.
Навчався у Харківському університеті (1877-1881); вже на другому курсі зацікавився історією українського козацтва. По завершенні навчання залишений при університеті для підготовки до професорського звання. Член наукового Історико-філологічного товариства при Харківському університеті (1883), член-кореспондент Московського археологічного товариства (1885), дійсний член Імператорського Російського археологічного товариства (1886). За дослідження історії козацтва 1884 звинувачений в «сепаратизмі» і звільнений з університету, через що змушений переїхати до Петербурга (1885-1892). В столиці імперії опублікував 56 статей і 7 монографій, в тому й 1-й том тритомної монографії «История запорожских казаков» (1892; наступні томи 1895 і 1897). У Петербурзі активно включився в життя української громади, зокрема потоваришував з художником Іллею Ріпиним (в московській транскрипції Рєпін) наслідком чого художник створив свій шедевр «Запорожці пишуть листа…». Перебував під наглядом поліції та врешті 1891 звільнений з педагогічної праці за «тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии» і під видом відрядження висланий до Середньої Азії. За дослідження історії народів Азії бухарський емір нагородив орденом Бухарської золотої зірки ІІІ ступеня. 1895 у Варшаві отримав звання магістра російської історії. З 1896 приват-доцент історико-філологічного факультету Московського університету, активний член Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги нужденним українцям, що навчались в Московії. Уже в той час його прозвали «Козацьким Батьком». 1902 повернувся до Катеринослава на посаду директора історико-краєзнавчого музею ім. О. Поля, який очолював понад 30 років і довів чисельність фондів до 80 тисяч експонатів. Відразу по переїзді до Катеринослава ініціював перейменування назв вулиць та площ міста іменами українських і козацьких діячів, вважається автором (1918) топоніма Січеслав, який ще чекає увічнення у назві теперішнього міста Дніпро. Один з фундаторів катеринославського товариства «Просвіта» (1905). 1906 ініціював видання газети-тижневика «Запорожжє», яка відразу ж була заборонена за виразно національний характер. З 1917 керівник Катеринославського комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва України; в непевні революційні часи вдень і вночі особисто охороняв музейну колекцію. З липня 1918 став одним із перших професорів Катеринославського університету на кафедрі історії України, яку по смерті вченого ліквідували та донині не відновили. У 1920 видав 1-й том «Словника української мови», якому присвятив 40 років праці та вважав «найкоштовнішим своїм скарбом». Наступні два томи не було видано через брак паперу, рукописи по смерти були передані до Києва, де безслідно зникли. Багато праці доклав до становлення на початку 1920-х на Катеринославщині архівної справи, керував комплексною науково-дослідною експедицією на Дніпробуді (1927-1932). Не брав участі у політичному житті проте все ж був на обліку в ДПУ, а 1933 звинувачений в «буржуазному націоналізмі», музей оголошено «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди», а сам вчений звільнений з роботи та до кінця життя залишався безробітним. 1937 у сфальсифікованій справі «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля» зарахований до керівництва підпільної організації проте, можливо з огляду на вік, а можливо на велетенський авторитет вченого, не заарештований. Помер у м. Дніпропетровськ, нині Дніпро (в майбутньому Січеслав) 1940.
«Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини». Д. Яворницький.
