Депутати ВР України і мова

Йосиф Сірка

Гадаю, що у світі нема аналогів до поведінки декотрих депутатів у ВР України, коли йдеться про державну мову. Відомо, що в демократичних суспільствах, де країна складається з кількох національностей, тобто, коли країна федеративна, як, наприклад, Швейцарія, Бельгія, Канада, які добре відомі українським депутатам, у парламенті користуються мовами, визнаними державними. Інша справа з Російською Федерацією – тут успадкували ще совєтську систему, щодо мови, і мови національних республік у Думі не дозволені.
Це лише до прикладу українофобам у ВР України, які засліплені ненавистю до всього українського. Найкращим прикладом нерозуміння закону про державну мову є висловлювання молодого реґіонала М.Левченка, який потрапив у ВР, але Закону про державну мову не дотримується і проголошує, що й не буде дотримуватися, бо, мовляв, буде говорити тою мовою, якою говорить до своїх виборців.
В інтерв’ю пана Левченка, яке було проведене відомим журналістом М.Найємом на сторінках „Української правди” (Микола Левченко: „Свобода” – це пережиток минулого, відрижка початку 20 ст., УП, 25.1.13), молодий депутат заявив: „Я нікому не зобов’язаний говорити з трибуни Верховної Ради якоюсь конкретною мовою. Я повинен говорити мовою моїх виборців.” Можете собі уявити таке проголошення у Державній Думі РФ? Я б хотів побачити реакцію російських депутатів, коли б у Думі виступали татарською, даґестанською, чеченською, чи якоюсь іншою мовою федеративних республік!
Справа в тому, що пан Левченко переплутав трибуну перед своїми виборцями і трибуну законодавчого органу країни – Верховної Ради України. Україна не федеративна і в Основному Законі сказано чітко, що державною мовою є українська. Отже, до виборців пан Левченко може звертатися хоч китайською, чи якось мовою африканських, або індіянських племен, а у ВР України Закон його зобов’язує виступати українською. Інша справа, що досі безкарно порушують цей закон не тільки депутати від ПР та КПУ, але й інші тзв. демократи, що не зуміли за 21 років вивчити державну мову, або, які просто нехтують Законом про державний статус української мови.
Молодий депутат заплутався не тільки щодо вживання державної мови, але й у звинуваченні „Свободи” щодо націоналізму, мовляв той вже давно „перевівся” і належить до 20-х рр. минулого століття. Читачам залишиться загадкою, звідки пан Левченко черпає свої знання, бо саме зараз національний рух керує насамперед Европою, чого свідченням і є існування ЕС, як союзу незалежних національних держав – окремо взятим загрожувала б небезпека з-боку агресивних країн, які ще не позбулися імперських звичок. Сильний націоналістичний рух у Франції, прагнення незалежності Каталонії, проблеми в Бельгії, прагнення канадських квебекців – є яскравим прикладом того, що націоналізм не належить до 20-х рр. минулого століття, але є дуже актуальним з початком ХХІ-ого ст.!
Справа цілковито не в тому, що „Свобода” націоналістична, але в тому, що зрусифікований Левченко вихований на ненависті до українського і не може змиритись з тим, що рідною мовою його може бути російська, але державною є українська!
Чому б українським парламентаріям не повчитись у ще досить молодої держави Ізраїль, яка зуміла запровадити у себе іврит, яким мало хто розмовляв і сьогодні у Кнесеті іншої мови не чути. Доречно буде згадати, що в Ізраїлі живе, відносно до загальної кількості населення, більше російськомовних (яким ніхто не забороняє казати, що російська їхня рідна), ніж російськомовних в Україні по відношенню до титульної нації! Але саме тут велика різниця між російськомовними в Ізраїлі та російськомовними в Україні. В Ізраїлі існує одна державна мова і ніхто не забороняє людям вживати вдома мову, яку хочуть. В Україні отакі колесніченки, бондаренки, левченки не здатні зрозуміти, що таке бути громадянином країни і що таке бути політиком. Тобто, нездатність і неохота вивчити мову країни, в якій ти не тільки живеш, але й хочеш бути політиком, переходить у вперту тупість – не рахуватися з Основним Законом, який є обов’язковим для всіх!
Тут слід звернути увагу й на той факт, що коли Москва так вперто хоче затягнути Україну у нове ярмо під назвою Митний союз, то навіть сам Левченко визнає, що Україна незалежна держава. «Но я живу в Украине. И у нас есть границы, есть органы власти, валюта, язык, наши граждане и наши национальные интересы. И если я вижу, что со стороны чиновников, которые управляют Российской Федерацией, нарушаются наши национальные интересы, мне это не нравится. И для меня не важно, о каком гражданине Украины идет речь – грузине, еврее, жителе Галиции, Донбасса или Юга Украины. Я не уступлю его интересы в обмен на компромисс с гражданами другого государства. Какое бы это государство ни было, это будет преступление”.
Може читач помітить, що Левченко перераховує громадян України за національністю, але чомусь українців Галичини, Донбаса, Півдня України називає лише „жителями”, притім саме вони становлять понад 77% населення країни. До чого може українофобство допровадити!
З іншого боку, пан Левченко таки визнає українську мову, бо можна було сподіватись, що він скаже „есть два языка”. Це дає надію, що молодий депутат може з часом зрозуміє, що мова для нього одинока державна, якщо він хоче залишитись політиком в Україні.
Скільки разів партія Левченка вже намагалася українцям накинути проблему мови не тому, що хтось із-за української мови терпить, але тому, що таким чином можна відвернути увагу від проблем, які наростають в Україні. Непрофесійні міністри (на зразок Д.Табачника), дії яких запроторюють українську науку у совєтські часи, податкову систему „творят” так, щоб задусити середній бізнес, а уможливити вивести капітал у офшорні фірми на Кіпрі, чи на якихось екзотичних островах; медичну опіку зведено до того, що коли у хворого нема грошей, то краще помирати. Зростання витрат на прожиття і зменшення заробітку, або заборгованість у виплаті бюджетників та свавілля вибіркової юстиції є лише підтвердженням того, що влада не зацікавлена у дотриманні Конституції.
Конституція повинна бути дороговказом не тільки для населення, але й для політиків усіх ранґів, але партія влади, за підтримки комуністів докладає зусиль, щоб в Україні боялись не справедливого суду, але несправедливої влади! Інакше не можна пояснити антиконституційні дії, які ПР вже не раз демонструвала у ВР України. Президент з одного боку робить заяви, що боротиметься з тоталітарними ідеологіями, а наступного дня його партія просуває через ВР закони, та людей на важливі державні посади (голова НБ, віце-прем’єр і т. ін.) лише завдяки представникам тоталітарної ідеолоґії, яку КПУ не тільки захищає, але й застосовувала понад 70 років в Україні.
Справжні професіонали, на яких тримається країна – лікарі, вчителі, інженери, фахівці різноманітних професій трудяться за місячну платню, яка не завжди дорівнює платні депутата ВР України за один день – 2039 гривень! А що вже казати про дрібніших службовців, про пенсіонерів, які б і тисячці раділи!
Отож, не у мові причина, що влада порушує Конституцію, що депутати систематично і безкарно зневажають Основний Закон, що судді можуть виправдати вбивцю, якщо він член родини, чи пов’язаний якимись родинними коренями з людиною, що належить до партії влади, або тзв. „більшості”.
Знущання над Луценком та Тимошенко є яскравим доказом того, що в Україні панує не леґальність та справедливість, про які щодня можна чути, але помста „небезпечним” опозиціонерам. Перетворення ВР України на клуб любителів російської мови зі щоденним порушенням Закону про державний статус української мови, та на орхестр, якому дириґує ділок без музичної освіти та який замість музичних інстументів орудує „законотворчими картками”, є лише яскравим доказом примітивної тактики звертати увагу на те, від чого досі не потерпів жоден російськомовний громадянин України. А коли вже перекласти на пряму мову, то наскільки „пакращала” життя російськомовним після прийняття Закону про мови?!
Звичайно, що люди вже зрозуміли гру пануючих, але зрозуміти ще не означає змінити, а щоб змінити, то слід подати знак, що ви не тільки розумієте, але й не будете чекати, поки позбудетесь сили і волі. Коли б у 1931 році лише одна третя із тих понад 10 мільйонів жерт Голодомору 1932-33 рр. вчасно стали на захист своїх прав, то Україна сьогодні б інакше виглядала. Тоді ще ніхто для українців не вигадував законів про „реґіональні” мови, бо українська в той час не підлягала сумніву. Але ж про це добе знають не тільки представники тоталітарного режиму КПУ, як провладна партія сьогодні, але й ті, що намагаються відновити в Україні дух страху через суди, через податкові залякування, через рейдерство, через капітал, який нагромаджується у обмеженого кола „власть імущіх”.
Зрештою погляньте на „демократичні” вибори Громадської ради при КМДА, де „беркут” та міція були вирішальними чинниками „демократичного вибору” ради і то в країні, де свободівцям закидають фашизм через мову, а самі послуговуються методами, якими могли похвалитися хіба нацисти!

31.1.13