«Дари данайців»: російська мова – від Тимоті Снайдера

Олег Баган

Протягом останнього півріччя в різних інтерв’ю та статтях відомий американський історик, професор Єльського університету, автор знакових книг в українськомовних перекладах «Червоний князь» (2008), «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» (2011), «Перетворення націй: Польща, Україна, Литва, Білорусь» (2012), «Чорна земля: Голокост як історія і застереження» (2017) Тимоті Снайдер регулярно заявляє свою ідею про потребу розвитку в Україні «другого варіанту російської мови». Востаннє велике інтерв’ю із Т. Снайдером показав 12-го і 13-го січня 2020 р. український лібералістичний телеканал «Громадське».

Головні аргументаційні тези професора Снайдера є такими:

• в Росії сформувався авторитарний режим, який абсолютно контролює інформаційний простір в своїй країні, масово використовує медії для своєї фальшивої пропаганди і в такий спосіб російська мова перетворилася на засіб тотальної неправди, стала штучною, втратила оригінальні сенси;

• щоб зарадити цьому, треба створити альтернативний до цього російськомовний медійний простір і впливати на ситуацію в авторитарній Росії;

• це не можуть зробити, наприклад, Сполучені Штати на базі ресурсу радіо «Свобода», в контенті якого вже працює телеканал «Настоящее время» з Праги, бо в Росії, закономірно, є недовіра до американської пропаганди, тому головною платформою для створення російськомовного потужного контенту має стати Україна, справді вільна країна на постсовєтському просторі, ментально і культурно близька до Росії і зрозуміла російському читачеві та глядачеві;

• щоб ефективно розмовляти з російським суспільством і щоб вберегти російськомовну авдиторію від тотальної фальші і профанації, потрібно створити інший варіант російської мови (не лише ЗМІ), мови з інакшими сенсами, стилістично відмінної (докладніше професор Снайдер не пояснює якої саме «іншої», лише наводить приклади Квебеку в Канаді, США, країн Латинської Америки і Бразилії, в яких у свій час були створені свої варіанти, відповідно, французької, англійської, американської і португальської мов).

Тож для того, аби поліпшити ситуацію в російськомовному просторі, Україна мала б подбати про три наступні речі:

• згрупувати науковців і культурників для створення нових словників російської мови, довідників, енциклопедій, в яких був би закодований отой «інший» варіант російської мови як стратегічне «багатство України», оскільки саме в Україні кілька мільйонів людей розмовляє російською мовою і живе в просторі російськомовної культури;

• запросити до України ліберально налаштованих російськомовних письменників, науковців, культурників з Росії, Казахстану, Азербайджану (саме в цих двох останніх країнах ще зберігся потужний пласт російськомовної культури), щоб вони в Україні розвивали альтернативну російську культуру, отой інший варіант російської мови;

• створити в Україні низку російськомовних телеканалів, інтернет-сайтів, газет, журналів, культурних та аналітичних центрів, щоб вони постійно впливали на російське суспільство і розбалансовували його неототалітарну, патріархальну свідомість.

План в професора Снайдера, безумовно, «наполеонівський», масштабний і благородний. Однак він викликає й низку контрзапитань, які ми й спробуємо ширше проінтерпретувати. Мета демократичної трансформації Росії, видозміни її суспільства, схильного до деспотично-рабських форм управління державою, є шляхетною і потрібною. Тож перше запитання: чому це має статися коштом послаблення національної ідентичності суверенної України?

Тепер проаналізуємо проблему докладніше. Можна прийняти тезу, що створення потужної демократичної медійно-культурної платформи в Україні стане впливовим фактором щодо Росії. Але ми цілком не впевнені, що це стане вирішальним фактором для можливої трансформації російського авторитарного режиму. Як надзвичайно потужна імперія, Росія потребує цілого комплексу міжнародних політичних дій, геополітичних тенденцій, торгово-економічних інтенцій, фінансових і медійних впливів, щоб якось розхиталася внутрішня ситуація в ній з плеканням ксенофобії, шовінізму, великодержавництва, вірнопідданства. Ресурси для розгортання таких дій та тенденцій у великих держав Заходу (ідеологію якого й представляє в Україні Т. Снайдер) є, але вони чомусь не поспішають «включати» їх. Чому? Питання риторичне.

Теперішні санкції проти Росії, застосовані після окупації нею Криму, як бачимо, радше нагадують якісь «укуси комара» на тілі «слона», а не серйозну геополітичну стратегію на обмеження можливостей імперії. Самі ж лідери Заходу, особливо президент Франції Е.Макрон та канцлер Німеччини А.Меркель, раз у раз заявляють, що їхньою головною метою є повернення Росії до кола найвпливовіших держав світу, про її особливу «цивілізаційну цінність», усіляко запобігають перед В.Путіним тощо. Не менше симпатії викликає Росія і в провідних політиків Італії, Еспанії, Австрії та інших західних держав, де раз у раз проявляються її потужні впливи, зв’язки на найвищому рівні, авантюрно-провокаторські можливості тощо.

Так виходить, що «великий друг України», проф. Снайдер, прагне зробити з неї звичайного «цапа-відбувайла»: от, мовляв, хай Україна ув’яжеться у фронтальне протистояння з Росією та ще й на ґрунті її цінностей та моделей спілкування (російська мова і свідомість як платформа!), а там побачимо, що з того вийде.

Друге проблемне запитання: що означає «інший варіант російської мови»?

Проф. Снайдер, навівши приклади Квебеку, США, Латинської Америки та Бразилії, в яких, справді, виникли інші варіанти французької, англійської, еспанської та португальської мов, далі «зістрибнув» із теми, не пояснивши, що ці відмінні варіанти мов там створювалися під впливом об’єктивних чинників, яких зараз в Україні немає. А саме: 1) всі ці країни були за океаном, на величезній віддалі від своїх культурних і політичних метрополій, Франції, Великої Британії, Еспанії і Португалії, їхні жителі поступово почали забувати живі літературні мови цих країн і творили свої моделі мовлення; 2) в усіх цих країнах відбувалося змішування колоністів із людністю тубільців, мова яких почала впливати на мовлення колонізаторів, принаймні на рівні вимови і підсвідомої образності, відтак класичні французька, англійська, іспанська і португальська зазнали змін; 3) в усіх цих країнах було дуже багато переселенців із різних країн Європи, Африки й Азії, які, зрозуміло, впливали на вироблення нового варіанту головних, офіційних названих мов; 4) існує одна велика закономірність в розвитку усіх мов, добре описана в мовознавстві: нові географічні, соціальні, культурні, ментальні умови неодмінно витворюють нові діалектичні особливості в кожній мові, хоч би якою сильною інституційно і культурно вона була, тому це закономірно, що в Квебеку, США, Латинській Америці і Бразилії виникли свої варіанти французької, англійської, іспанської і португальської мов на цих нових основах.

В Україні подібних умов цілком нема. Навпаки, через надзвичайно протяжний кордон із Росією (приблизно 1500 км!), через масове розселення росіян в Україні, через історичну, культурну і медійну зближеність із Росією в Україні виникли такі, на жаль, умови, що простір нашої країни сприймається як продовження єдиного російського імперського і постімперського простору. Тому створити новий варіант російської мови за таких умов буде дуже складно, майже неможливо. А ще будь-яке посилення російської мови в Україні неодмінно призведе до загального посилення російської мови в світі, до ще одного потужного витка розвитку російської мови і культури, а з ними – й логічного російського імперіалізму.

Тож проф. Снайдер явно лукавить, вдаючи, що цього всього він не розуміє, вперто нав’язуючи Україні якесь непосильне завдання: створити другий варіант російської мови. Навіщо він Україні? Питання теж риторичне.

Третє проблемне запитання щодо візії проф. Снайдера: чи не загрожуватиме ідентичності України перетворення її на колоніальну базу з продукування нової російської культури, такого собі ще одного «плацдарму руського міра»?

Очевидно, що створення в Україні нових російськомовних наукових центрів, видавництв, телеканалів, інших медій тощо відразу перетворить їх на додаткові засоби русифікації нашої країни. До того ж треба розуміти й специфіку російської, завжди імперської і шовіністичної, ментальності. Ідея проф. Снайдера про те, що в Україну переїдуть самі «демократичні», «шляхетні», «духовно виховані російські письменники і публіцисти» є певною ілюзією. Загальна культурна свідомість і психологія російського суспільства є такими, що майже в усіх випадках, наполегливо і вперто перетворюють навіть дуже високих інтелектуалів, витончених художників слова, мудрих філософів на типових пропагаторів російського імперіалізму і російської культурної зверхності. Це прекрасно показала американська дослідниця польського походження (коріння має значення!) Єва Томпсон у студії «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» (український переклад – 2006 р. ). Вона довела, що навіть такі великі письменники й гуманісти, як І. Турґенєв, Л. Толстой, А. Ґерцен та ін. латентно, іноді більше чи менше, але підтримували загальну стратегію російської офіційної пропаганди на асиміляцію підкорених народів, викривлення історичної правди, проповіді російської надуманої вищості. Тож хто б не зібрався в Україні з російських творчих інтелектуалів, поволі вони в більшості перетворяться на звичайних російських імперіалістів, тому що таким є запит більшої частини російського суспільства сьогодні: воно хоче бачити на ідейній і культурній вершині своєї національної піраміди тільки пропагаторів російської винятковості, гаданої переваги, «світової могутності Росії». Так само є й з російськими політиками: вони визнають демократичні права сусідніх народів тільки в період свого перебування в опозиції; як тільки вони приходять до влади – все змінюється. Згадаймо хоча б кількарічної давності інтерв’ю українським ЗМІ нинішнього завзятого опозиціонера до режиму В. Путіна Алєксєя Навального: щодо України, то він відразу заговорив про «два братні народи», про «історичну нашу близькість», «слов’янську спорідненість» тощо. А що він скаже, як прийде до влади?!

І четверте критичне запитання до проф. Снайдера: звідки в нього взялася така переконаність, що новостворені в Україні російськомовні медії і політологічні центри будуть вірно й послідовно служити ідеї демократії?

В сучасній історії Росії є безліч фактів, які підтверджують лише зворотнє: всі російські середовища рано чи пізно отримують тенденцію до повернення великодержавницької та ксенофобської риторики. Це підтверджують і майже всі російськомовні медії в теперішній Україні, які постійно перетворюються в різних формах і видах на різноманітні варіанти «п’ятої колони» проти української ідентичності і державності. Цілком нормально буде, якщо новостворені російськомовні ЗМІ з часом запрацюють в протилежному напрямку; ми цілком не здивуємося, якщо вони невдовзі головним своїм ворогом виявлять «клятий український націоналізм».

Однак головною проблемою, якої не розуміє Т. Снайдер, і тому виглядає таким наївним і утопійним у своїх планах, є навіть не проблема латентності російського імперіалізму та ментального деспотизму. Головною проблемою для України є цивілізаційне розділення у стосунках з Росією. Проф. Снайдер, очевидно, думає, що, навпаки, Україна за допомогою «нової російської мови» має ще міцніше злитися в одну цивілізацію з Росією.

Трагедією України є те, що історично наша держава виникла якраз на межі цивілізаційних розколів у Європі. Видатний український історик і консервативний мислитель, галичанин Степан Томашівський (1875—1930) проводив межу між Середньою і Східною Європою по географічній лінії від Ризької затоки до Азовського моря. Тобто географічно більшість території України належить до Середньої Європи (С. Томашівський вираховував, що віддаль від лінії Ризька затока – Азов до Східних Альп приблизно дорівнює віддалі від Східних Альп до крайніх точок Атлантичного узбережжя на континенті, в якій розташувалася Західна Європа; а Східна Європа – це російський простір від Верхнього Дніпра до Уралу). Ідеологічно і культурно це виявлялося в тому, що українські еліти ще від Середньовіччя ментально тяжіли до середньоєвропейського простору, апогеєм чого стала Галицька-Волинська держава у ХІІІ – ХIV ст., яка, на жаль, надто швидко занепала. Цивілізаційно і культурно Україна ніяк не могла унормуватися як середньоєвропейська нація і ментальність, бо на неї у відкритій степовій східній зоні деструктивно тиснула Євразія (всі ці руйнівні удари від часів Хозарії до СРСР). Відтак повноцінно середньоєвропейськими державами не змогли стати ані Давня Русь (ІХ — ХІV ст. ), ані Велике князівство Литовське, яке перебрало її місію (ХІV — ХVІ ст. ). І в ньому полягав весь трагізм української історії: українська нація ніяк не могла стабілізувати процеси витворення органічної середньоєвропейської культури і ментальності, розгорнути широкий духовно-цивілізаційний полілог з іншими середньоєвропейськими народами, зміцнитися геополітично, щоб стабілізувати процеси формування сильної нації.

Польща, яка прийшла на більшу частину України після Люблінської унії 1669 р., постала як дуже окциденталізована нація і культура (принаймні на рівні її еліт), пройнята ренесансним духом індивідуалізму, прагматизму і матеріалізму. Саме цей дух «ненажерства» і «сатанинства» проклинав у своїх вогненних інвективах пристрасний і фанатичний Іван Вишенський (бл. 1550 – 1621), розпалюючи цим ненависть в українців до всього західного. Це й зумовило великий конфлікт між двома націями у кін. ХVІ — 1-й пол. ХVІІ ст. (т. зв. Козацькі війни). Тобто причини гострого протистояння між поляками й українцями у той час були не соціальні (між «багатими і бідними»), не етнічні (між «західними і східними слов’янами»), і навіть не релігійні (між «католиками і православними»), а ментально-цивілізаційні, оскільки українське суспільство натоді ще залишалося середньовічним і середньоєвропейським за етикою і світоглядом, настороженим і до всього західного (надміру модернізованого) і ренесансного (надміру світського). Річ Посполита тому не стала органічною середньоєвропейською державою і цивілізацією, бо в ній відбувалися занадто стрімкі процеси окциденталізації. Цим і скористалася закостеніла в фанатичному православ’ї, деспотична, патріархально-етатистська Московія, яка зуміла підсилити до неймовірного рівня ненависті антипольські (антизахідні, антиренесансні) настрої в Україні. Трагедія полягала в тому, що Московія, щорічно наступаючи на українські землі після 1657 р., змітаючи окцидентальні цивілізаційні впливи, одночасно, ще глибше викорінювала й середньоєвропейські українські культурно-ціннісні та ментально-цивілізаційні засади й особливості. Плоди її демонічно-руїнницької праці ми пожинаємо до сьогодні у вигляді існування в українському суспільстві величезної маси малоросів і сутнісних неєвропейців.

Отже, понадчасовим завданням для України є повернути собі органічні одзнаки середньоєвропейської цивілізації в культурі, національній свідомості, у сфері духовності (ідея Унійної Церкви), соціальної поведінки, ментальності і це стане найнадійнішим заборолом для нашої нації перед деструктивними впливами Росії як цивілізації євразійської за своїми глибинними сутностями. Російська мова, російська культура і самосвідомість в цьому контексті суть головними провідниками цих російських ментальних і цивілізаційних впливів.

Т. Снайдер, як виходить, розглядає Україну в одній цивілізаційній ніші разом з Росією, оскільки вважає, що саме Україна як мовно, культурно й історично близька їй країна може ефективно впливати на російську самосвідомість. Ми не схильні підозрювати проф. Снайдера в якійсь агентурній, провокаторській, деструктивній навмисній діяльності, як це може здатися з наведених прикладів його відверто неконструктивного мислення. Гадаємо, тут головною причиною є академічне й ідеологічне виховання шановного автора. Ясно, що вивчаючи історію Середньої і Східної Європи, слов’янські мови, п. Снайдер широко й активно використовував російські наукові джерела. А в тих джерелах все бачення і трактування історії Середньо-Східної Європи, й України в її контексті, подано за російськими історіософськими, культурологічними, націософськими «лекалами», з яких виходить, що українці – це східнослов’янський народ, дуже близький ментально, культурно та ціннісно (цивілізаційно) до росіян, як і його мова; що існує єдина велика «православно-східнослов’янська цивілізація», в якій російська мова, безумовно, відігравала й відіграє особливу, майже сакральну, функцію і etc. Усе це проф. Снайдер засвоїв дуже ґрунтовно ще від студентських часів, думаємо, з усім цим зжився дуже міцно і, закономірно, мислить у категоріях з цього інтелектуального поля.

Друга причина – міцні ліберальні переконання Т. Снайдера, які підказують йому у своїх книгах, наприклад, називати членів ОУН і вояків УПА «кровожадними вбивцями», «спільниками фашистів» і «запеклими антисемітами-погромниками». Як кожен ідеологічний догматик, він головною метою бачить поширення своїх ідей, тому мета демократичної трансформації Росії виставляється ним як теж «сакральна» і така, що перекриває всі інші цілі й завдання у просторі тієї ж Середньо-Східної Європи, а ширше – всієї Євразії. Якщо заради реалізації цієї мети доведеться піддати більшій русифікації Україну, зруйнувати її цивілізаційні особливості – то це дрібниця! Головне ж – зруйнувати авторитарний режим В.Путіна! Прекрасний план – правда?!

Глибинний сенс давньогрецького міфу про «дари данайців» полягає у тому, що кожен народ повинен бути обережним і уважним щодо подарунків від сусідів-чужинців, бо навіть тоді, коли ці чужинці й нібито добре та щиро ставляться до того народу, в глибині своєї душі вони залишаються байдужими до його історичної долі. Про це пророчо трактує у своїй «Касандрі» неперевершена Леся Українка. Тож поважаймо мудрість давніх греків і своїх класиків!