Чия мова – того й держава | Український погляд

Валерій Степаненко

Колись давно, ще в школі, прочитав «Війна і мир» Льва Толстого. Програмний твір. Звернув увагу, що дворяни в розмовах постійно збивалися на французьку, яка була для них рідною (це було для мене відкриттям). Французька перекладалася у посиланнях внизу. Виявляється, що першою мовою Пушкіна теж була французька. А він вважається ледь не основоположником московської мови.

Щось подібне мало місце і в творах Генрика Сенкевича (лише замість французької була латина). Прочитав усі його твори польською. На той час вже пристойно нею володів (опанував самотужки). Сенкевич був першим лауреатом Нобелівської премії з літератури. Вразило те, що в його творах латина навіть не перекладалася.

У кінці совка працював 4 сезони позаштатно в «Інтуристі» гідом-перекладачем з групами польських туристів. Запитав у «пілота» (так у поляків називають старшого групи) чи всі поляки знають так добре латину, що розуміють її у творах Сенкевича без перекладу. Той сказав, що такого не може бути. Спеціально з’їздив тоді додому і привіз один з трьох томів «Потопу» Сенкевича. Навіть поспорили на $10. То тоді було в еквіваленті більше, ніж середня місячна зарплата в УРСР. Підключили польського арбітра. Я виграв. Але ті десять баксів так і не отримав. Це єдиний випадок, коли я можу сказати щось погане про польських туристів.

Московські дворяни почали масово переходити з французької мови на тоді ще геть не зрілу московську після загарбання Москви Наполеоном. Вважалося не патріотичним розмовляти мовою загарбника.

Був якось на судовому засіданні у справі побиття Мустафи Наєма (in absentia). Адвокатом був його брат Масі Наєм, який послуговувався пристойною українською мовою. В такі моменти особливо прикро за хохломалоросів, які зреклися (чи їх зрекли) мови предків. Адже чия мова, того й держава.

Як на мене, то інтелігентні люди в Україні мали б теж масово переходити на українську, адже розмовляти навіть у побуті мовою загарбника не комільфо.

Потрібно в Україні також просувати державну мову методом ”soft pressing”. Насамперед вважати не лояльним до держави спілкування чиновників в державних установах між собою не державною мовою. Навіть у реструмах. Вони повинні усвідомлювати собі, що кар’єру робитимуть у першу чергу ті, з них, хто поводить себе всюди лояльно до держави. Адже мова є одним з атрибутів держави. Не лояльність до державної мови є виявом зневаги до держави. Часто можна почути, що навіть судді і прокурори, не кажучи вже про рядових державних чиновників, спілкуються між собою в робочий час мовою ворога. Це неприйнятно.

Вчителі в школах та викладачі у ВНЗ на перервах також мають послуговуватися лише мовою викладання в освітньому закладі. Це ж стосується різного роду курсів, факультативів, спортивних секцій тощо. Такою десь має бути не регламентована правовими нормами мовна політика держави. Приватне спілкування будь-якою мовою, прийнятною для сторін, а спілкування у публічному просторі лише державною.

Совіти теж нав‘язували московську без прямого фізичного примусу. Але моральний примус був колосальним. Щоб послуговуватися українською у публічному просторі потрібно було витрачати багато нервів і додаткової енергії, постійно переборювати стреси. Знаю це по собі. Сам з-під Києва. У Києві з 17 років. Скрізь за межами роботи послуговувався виключно українською. Коли десь продавчині «не розуміли», то переходив на англійську, а потім повторював українською. Тоді вже розуміли, а інколи навіть самі переходили на українську. Думали, певне, що представник діаспори. То було жахливо. Спеціально для таких ситуацій вдосконалював англійську. На роботі, під тиском обставин, поступово був змушений перейти на московську. Дійшло навіть до усних розмов зі співробітником КҐБ, який мене тупо залякував. Хоч був цінним працівником, навіть переможцем соцзмагання ОбчЦентру, де тоді працював. Щоправда після 1985 року (початок «пєрєстройкі») тиск на українську мову поступово зменшувався.

Давав якось телеграму на Укрпошті в межах України, а її під час прийому намагалися перекласти. Заповнював у Ощадбанку платіжний ордер, а працівниця банку вимагала заповнити його московською мовою. Звісно, я цього не зробив. Викликав якось по телефону швидку малолітній доньці, а оператор 03 вимагала перейти на російську. Після відмови, розмову перервала. Писав з цього приводу скаргу Валентині Шевченко, голові так зв. ВР УРСР. Під доньку спеціально створили українську групу ще в яслах. Поруч було три садочки, але жодного українського. Писав скаргу міністру освіти Фоменку. Але то вже був час «перестройки». Ситуація почала поступово змінюватися. Войовничого хамства щодо української мови у публічному просторі ставало менше.

Завжди і всюди як міг боровся за мову. Тому що глибоко переконаний в тому, що Україна може бути лише українськомовною або її не буде взагалі. «Какая разніца» то найбільші вороги України. Вважаю, що національність людини визначається не мовою її батьків, а мовою її дітей. Зрікся мови – зрадив народ!

Стаття 6 Закону про використання української мови як державної вимагає володіння нею всіма громадянами України.

Вставлю своїх 5 копійок в дискусію щодо інтервʼю Ірини Фаріон Яніні Соколовій стосовно мовного питання. Зокрема, це стосується використання української мови бійцями полку «Азов» і звинувачення мовознавиці ледь не в провокації. З якого це часу вимога дотримуватися законів є провокацією? Адже є Конституція, Закон про використання української мови як державної, а також армійські Статути, які стверджують, що єдиною мовою армії є державна українська мова. А ще древні казали «DURA LEX SED LEX» (закон суворий, але це закон). Всі притомні громадяни України — очманілі відпочивають — мали б лише підтримувати пані Ірину. Нічого образливого в її інтервʼю не було. Лише твердження, що москвомовні громадяни України не є українцями. Навіть у визначенні нації тов. Сталіна мова стоїть на першому місці. Президент Чехії Масарик перед II СВ, менше як за чверть століття, зробив цілковито онімеччену Прагу чеськомовною. Тоді в чеському публічному просторі широко поширювалася думка, що чехами є лише ті громадяни країни, які послуговуються чеською мовою. І це дало результат. Бо бла-бла-блакати можна століттями, а результату не буде. Також вважаю, що українцями є лише україномовні громадяни України. Всі решта не є українцями, а є громадянами України різного, у т.ч. і українського, походження. І не треба намагатися «наводить тєнь на плєтєнь». Ірина Фаріон лише вербалізує проблему. А це мали б постійно робити, принаймні, всі державні теле- і радіоканали.

Зараз листопад 2023 року. Йде жорстока війна. Якщо мовну ситуацію в Україні не вдасться переломити вже в короткостроковій перспективі, то майбутнє держави з гордою назвою Україна буде оповите мороком і непевністю.

Валерій Степаненко, магістр ділового адміністрування.