місячний козацький календар
6 січня християни відзначають Богоявлення. Також це свято відоме під народними назвами Водохреще та Йордан, окрім того його називають грецьким Теофанія чи Епіфанія. Інше важливе значення свята для українців – це “третій празник” – себто завершення циклу різдвяно-новорічних свят, так званих “від Романа до Йордана”. Слово “Водохреща” на позначення календарної назви свята вперше зустрічається у 1148 року в Літописі Руському: “У той же час Ростислав [Мстиславич] Смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода-Сіверського в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день”. Згідно з християнською традицією, головна подія Водохреща – водосвяття на річці або озері. В етнографічних записах другої половини ХІХ століття згадано, що напередодні свята на водоймах вирізали ополонку у формі хреста. Також з льоду вирубували хрест. Часто його обливали буряковим квасом, і він ставав яскраво-червоним. Іноді хрест обкладали ялинковими гілочками.
Водохреща на Січі
Козаки відзначали Водохрещу, салютуючи з гармат, які були виставлені з віконниць високої дзвіниці в внутрішньому коші Нової Січі, писав академік Дмитро Яворницький у першому томі «Історії запорозьких козаків». Детальний опис ритуалу зберігся в опублікованих у 1842 році спогадах 104річного запорожця Микити Коржа, який народився в козацькому місті Новий Кодак (розташовувалось на території сучасного обласного центру – міста Дніпро), що було центром Кодацької планки вольностей Війська Запорозького. Як згадував Микита Леонтійович, дійство Водосвяття розпочиналося на центральній січовій площі біля Покровської церкви, коло якої шикувались, знявши шапки, козаки з усіх куренів із прапорами, в парадному одязі та при зброї, включно з артилерією. Козацьке військо (на свято прибували також козаки, що мешкали не в Січі, а в зимівниках) заповнювало вщент усю площу та чекало завершення літургії. Коли по завершенні служби настоятель із хрестом, а за ним ієромонахи, тримаючи Євангеліє та ікони, сяючи гарно оздобленим вбранням, виходили з церкви, за ними з прапорами та гарматами вишиковувалося козацьке військо, до якого по дорозі приєднувалися місцеві мешканці, і вся велелюдна процесія рушала до Дніпра. Біля річки військо знову вишиковувалося та всі присутні слухали службу. Перше занурення хреста в воду вітали потужними пострілами із гармат та всієї наявної зброї, від чого земля здригалася, а глядачі на кілька хвилин зникали за хмарою диму. Після третього занурення хреста всі стріляли, скільки душа бажала, після чого церемонія завершувалась.
Коли святі отці були ще з запорожців…
Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як колись запорожці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф Яків Новицький у 1876 році, у козацькому селі Лоцманська Кам’янка (розташоване в Соборному районі сучасного міста Дніпро) від лоцмана Йосипа Омельченка. (Лоцманами називали людей, що мали особливе ставлення до води, адже допомагали проводити людей та вантажі через небезпечні Дніпрові пороги). «Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть. Як тілько попи начнуть хрест вмачати в воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Камянці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців».
Традиції на теренах «вольностей»
«Не можу сказати певно – чи всюди в Малоросії, чи лише на згарищах колишніх запорозьких вольностей, у Катеринославській губернії, у день Хрещення, 6 січня, проводяться селянські кінні змагання…» – розповідав у 1891 році на сторінках журналу «Київська старовина» дослідник фольклору та етнографії Катеринославщини Іван Манжура.
Господарі запрягали коней в брички та сани, куди садовили і своїх, і сусідських дітлахів, «бо так годиться», та вирушали до річки, де вже була приготовлена хрестоподібної форми ополонка з крижаним хрестом яскраво-малинового (від бурякового квасу) кольору в узголів’ї. На сільському вигоні на розгарячених степових конях, від яких здіймається пара, вже гарцюють вершники. Представники кожної слободи дотримувалися власної «моди»: в одному хуторі парубки вбиралися в попелясті шапки та зелені паси, в іншому – у чорні шапки, червоні паси та сині чумарки тощо.
Над вигоном стоїть гомін, мовби на ярмарку. Глядачі спостерігають, як змагаються два затятих вершники – відомий табунщик та циган. По дорозі до них доєднуються десятки інших учасників, нагадуючи козацький загін. Але проскакавши щодуху дві-три версти та загубивши дорогою значну частину суперників, найшвидші зупиняються, радяться, визначаючи переможця, та гордовито повертаються на старе місце.
Зачувши церковні дзвони, вершники знімають шапки, хрестяться й урочисто вирушають до ополонки та малинового хреста. Вишикувавшись уздовж ополонки в кілька рядів, після першого занурення хреста учасники змагання дозволяють коням пити, а, напоївши, поступаються місцем тим, хто позаду. З іншого боку ополонки чути постріли – то стрільці намагаються поцілити з рушниць у чорта, вигнаного з води силою хреста. А молодь, діставши з-за пазух, випускає в небо сотні білих голубів, які уособлюють Святого духа.
Підготувала Ірина Рева,
співробітниця Українського інституту національної пам’яті https://uinp.gov.ua/informaciyni–materialy/statti/vodohreshcha–regionalnyy–vymir–dnipra?fbclid=IwY2xjawPJ1WhleHRuA2FlbQIxMABicmlkETEzQnMydlNNMXBtU3hyT21Ic3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHm8GvxMPUCQt_rSaFO1Au1UrS6MXRlsE4bbUeuz0WdPIIDB2zYDLVifMEYnV_aem_RB4uPnM53vO8xQYt7CQbDQ
Ілюстрація: календар місячний, настінний. 18 ст. Належав старому козаку, мешканцю Межигірського монастиря. Експонат Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького
