Чому Європа повертається до правих ідей?

Олег Баган

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

Вибори 10-го вересня у Швеції, на яких права партія «Шведські демократи» набрала майже 18 % голосів і зайняла 3-є місце, – це, безумовно, дуже яскравий показник правої ідейно-політичної тенденції останнього десятиліття, адже «пробило» саме найстабільнішу, найліберальнішу, найтолерантнішу щодо політики мультикультуралізму країну Європи. Це говорить про серйозні зрушення в свідомості західного суспільства. Однак я б не перебільшував значення цих виборів, як і право-консервативних тенденцій по всій Європі загалом. У чому суть проблеми? Зрозуміло, що дала «тріщину» післявоєнна політика і стратегія Заходу на виховання абсолютно космополітичного, прагматичного, плюралістичного суспільства, а це було генеральною метою лібералів, які тотально перемогли на Заході після 1945 р.

Друга світова війна була, по-суті, колосальною всепланетарною битвою лібералізму з консерватизмом за право визначати пріоритети цивілізаційного розвитку світу, така собі «вирішальна битва гігантів з титанами», за грецькою міфологією. Ліберали перемогли, використавши як гарматне м’ясо велетенський людський ресурс скомунізованої, тобто до межі спримітивізованої, суспільності Російської імперії під назвою «СРСР». Але вони розуміли, що подолані «титани», тобто європейський консерватизм і націоналізм, можуть завжди відродитися в повній силі, бо виростають і живляться органічними (наголошую на цьому слові!) соками народів. Тому в західній ідеології, освітній політиці, пропаганді, політиці була розпрацьована комплексна і дуже ефективна програма руйнації, ціннісно-ідейної дискредитації та запобігання проявам цього можливого відродження правих ідеологій. Ця програма вельми складна і багатопланова, тому, щоб описати її, потрібна окрема розмова. Зараз хіба подам головні тези до її характеристики. Західні суспільства зумисне були втягнуті ліберальними елітами в суцільний практицизм і матеріалізм соціального мислення (а це вбиває Душу нації); була проведена тиха, але наполеглива, робота на суцільну атеїзацію (це позбавляє народи будь-якого ідеалізму); на всіх рівнях науково-освітнього життя людей вчили, що традиція – це погано, що вона нібито гальмує розвиток суспільств, тому в освіті історія, як і загалом гуманітаристика, десь ховається на задній план (це плекало західний нігілізм, квінтесенцією якого є сучасна філософія і культурні теорії постмодернізму, який вчить людину бути тільки егоїстичною твариною, але освіченою; щось подібне зараз здійснюється в українській освіті, яка поквапливо перебудовується за західними моделями – мовляв, наслідуємо передовий фінський досвід: хто довів, що він передовий?); слово і поняття «нація» почало означати на Заході щось дуже погане, такий собі атавізм, і замість націоналістської солідарності була запропонована солідарність прагматично-космополітична, коли люди об’єднуються і взаємодіють тільки заради того, аби зручніше і ще ситіше жити (ліберали купують народи, як сатана пробував купити Христа, спокусою великої ситості, багатства – адже це євангельське застереження є застереженням навіки); звідси йде ліберальна теорія мультикультурності, тобто навмисного змішування народів і культур, таке собі творення «нового Вавилону», щоб постійно і на соціальному рівні прибивати прояви націоналізму (саме тому в Європі й Америці з’явилися ці юрмища африканців, мусульман і азійців, щоб постійно нагадувати західній, колись гордій своїм походженням, людині: «Пригашуйте свої національно-расові емоції, толеруйте їх, цілком інших!»).

Увібгані за допомогою масової пропаганди в мізки мільйонів людей, ці ідеї перетворюють західні суспільства на безвольні, бездіяльні, занурені в меркантилізм, заспокоєні небаченою ситістю і комфортом соціальні місива народів, яких постійно виховують в дусі релятивізму (переконаності, що ніяких істин не існує, що все відносно – це центральна ідеологема лібералізму, яка дозволяє видозмінювати суспільний світ на хаос, яким можуть керувати тільки грощі і гроші ним керують), в дусі пацифізму-гуманізму (це коли Христова заповідь Любові і Добра підмінюється ідеєю всетолерантності, із затиранням гострих граней різниці між Добром і Злом; в Україні цією теорією дуже вправно займається, наприклад, віце-ректор УКУ Мирослав Маринович, який до віртуозності «набив руку» в майстерності підмінювати християнські цінності лібералістичними), в дусі прогресизму, коли головною метою людської цивілізації проголошується вміння накопичувати матеріальні багатства і розвивати передові технології (це засліплює людей, робить їх черствими до духовності і мистецтв, до культури: недавно у Фейсбуку зустрів фото, на якому група дітей в музеї невідривно дивиться у свої смартфони, а поруч на стінах висять прекрасні картини малярів-класиків, але діти цих картин і краси не бачать!).

Отже, західний світ, а тепер цим шляхом іде й Центрально-Східна, колись «соціалістична», Європа, на дуже глибинному рівні вихований по-лібералістичному. Спеціально вживаю слово «лібералістичний» замість «ліберальний», бо це вже не є ліберальна ідеологія ХІХ ст. з її великими ідеями свободи особистості, широких демократичних прав, свободи слова, плюралізму думки, тощо. Це своєрідна ерзацідеологія, з великими домішками соціал-демократизму, неомарксизму, анархізму; їй не йдеться про формування суспільства на твердих ідейних принципах, їй ідеться про спекулювання принципами і за допомогою цього отримання постійної переваги над іншими політичними таборами (бо хто хитрує, той виграє!). Тому західна цивілізація, попри всі свої успіхи і переваги, така фальшива, вона живе за принципом «торгувати можна і з канібалами»: можна одночасно дуже обурюватися, що десь в Ірані чи де-інде обмежили «права людини» одного гомосексуаліста і за це блокувати цю країну на міжнародному рівні і тут же вести переговори із В.Путіним як рівним партнером, який у 1999–2002 рр. убив сотні тисяч чеченців – нічого страшного!

Але тут я мушу ще раз заглибитися в історію, щоб увиразнити бачення явища. Лібералізм наступав і мав великі успіхи в Європі і Північній Америці від кінця ХVІІІ ст. – перемога революції і постання США і перемога Великої французької революції. В останній третині ХІХ ст. демократія опанувала майже всі країни Європи, навіть там, де зберігалися монархії – в Німеччині, Австро-Угорщині, Іспанії – відбувалися демократичні вибори, тривали процеси лібералізації і модернізації суспільств. І тоді вперше Захід опинився перед викликом: стало очевидним, що ліберальна демократія виховує нового плебея, людину всуціль прагматичну, тільки споживацьку, безчесну, що почали занепадати великі ідеали й вартощі Європи: духовний ідеалізм (християнство), шляхетська етика, почуття героїки і національної відповідальності, свідомість єрархії, принципи особистої відповідальності, тощо. Так пола формуватися т. зв. «масовістська цивілізація», епоха мас, в якій сліпою силою історії стає примітивна, споживацька, акультурна людська маса. Першими просигналізували про ці загрози великі філософи Заходу: Е.Гартман, Ф.Ніцше, В.Дильтай, М.Шелер, Ґ.Лебон, Ґ.Моска, В.Парето, Ґ.Фереро, В.Зомбарт, Ґ.Честертон, згодом Х.Ортега-і-Ґасет, О.Шпенґлер, А.Дж.Тойнбі, Ш.Мора (неправильно: Моррас), М.Баре (неправильно: Баррес) та ін. Згадаймо, хоча б ідеї праці О.Шпенглера «Занепад Заходу» чи «Бунт мас» Х.Ортеги-і-Гасета. На їхніх ідеях зародився новий консерватизм і новий націоналізм, в науці вони отримали назви «консервативний революціоналізм» і «вольовий (інтегральний) націоналізм». Почалася критична інтелектуальна реакція на успіхи ліберальної демократії в європейських елітах, згодом почали формуватися різноманітні середовища, які виступали за погамування ліберального нігілізму, охлократизму (коли країнами правлять за допомогою примітивних і отупілих мас) і олігархізму (коли країнами правлять за допомогою великих грошей, як зараз в Україні). Однак цьому контрнаступу європейського консерватизму і націоналізму завадила 1-а Світова війна (вважаю, як і багато істориків, що війна якраз була розв’язана, аби перешкодити поверненню до вирішальних впливів консерваторів і націоналістів, бо хто може пояснити, задля чого велася ця бійня (погинуло понад 20 млн. людей)? Якими були її цілі? Чим мотивувалися, окрім елементарних заздрощів та інтриг, правлячі кола?).

Після війни консерватизм і націоналізм виступили ще з більшою силою: до 1939 р. вони перемогли в більшості європейських держав. Тому фінансово-плутократичні центри лібералів взялися за програму цілковитої дискредитації правих ідеологій і рухів. Для цього вони використали німецький націонал-соціалізм – дуже агресивний, войовничий, мобілізований і категоричний рух. Існує навіть версія, що від самого початку націонал-соціалізм під орудою А.Гітлера був створений і стимульований як відразлива форма правого руху, принаймні на це вказують його неймовірні перші успіхи, наче хтось підштовхував цей рух. Всі праві режими Європи – Б.Мусоліні в Італії, М.Горті в Угорщині, А.Салазара в Португалії, Ф.Франко в Іспанії, Ю.Пілсудського в Польщі, Й.Антонеску в Румунії, тощо – були різновидами консерватизму і націоналізму, перемішаними згідно із специфікаціями своїх країн. Тому помилково об’єднувати їх в рамках якоїсь однієї ідеології «фашизму». Німецький же націонал-соціалізм якраз найменше був зав’язаний на консерватизмі-націоналізмі, це була відверто імперіалістична, диктаторсько-тоталітаристська ідеологія, яка широко використовувала ліві масовістсько-прагматичні і прогресистські ідеї соціалізму (тотальна перебудова суспільства, технологічні здобутки – в епіцентрі, бездумний колективізм, гігантські господарські проекти – автобани, виробничі мегакомплекси, тощо). Про це дуже добре написав у своїй книзі «Європа. Історія» знаменитий Норман Дейвіс, вивівши головні 18 принципів націонал-соціалізму, з яких видно, що це ні не правдивий консерватизм, ні націоналізм (я про це докладніше написав у своїй передмові до 4-го тому «Вибраних творів» Д.Донцова у 10-ти томах; див.: Донцов Д. Вибрані твори у 10-ти тт., Т.6. – Дрогобич; ВФ «Відродження», 2013. – С.5-14, або на сайті: dontsov–nic.org.ua ).

Дві головні ідеї, які успішно використовували нацисти, що убилися в силу в Німеччині, це традиційний і дуже потужний німецький етатизм (культ держави, тверда дисципліна в ній, адже німці від глибин Середньовіччя постійно творили великі імперії) і шовінізм-расизм (німці впродовж тисячоліть жили переважно на незахищених рівнинах (як і росіяни, до слова) і єдиною запорукою витримки в них була послідовна і переконана ненависть до сусідів: згадаймо, які акції масово геноциду упродовж ХІ—ХІV ст. творили німці стосовно західних слов’ян і балтійських народів!).

Тож 2-а Світова війна, яку розв’язав цей надзвичайно агресивний, мілітаристський рух, була використана ліберальними центрами, які натоді впевнено контролювали потоки фінансів, інформації і дипломатії на планеті, для цілковитої дискредитації консерватизму-націоналізму. Про це доволі багато написано в історіографії, але цього нема в шкільних і університетських підручниках з історії (історія завжди була і буде полем і засобом для маніпуляцій людською свідомістю). Хтось невидимий постійно підштовхував німецьку владу в окупованих країнах до ще більших жорстокостей і злочинів, хоч цього й не вимагала поточна політична ситуація, причому часто до безглуздих, демонстративних злочинів і масових убивств. Найвідоміший – Голокост. Навіщо було в 1942 р. (саме тоді було прийнято це рішення) вбивати мільйони євреїв, коли всім після Сталінградської битви ставало ясно, на чиї шальки перекочується перемога у Світовій війні? Що цікаво (мені про це розповідали очевидці цих подій), євреї усвідомлювали, що міжнародні ліберальні плутократичні центри принесли їх у жертву задля майбутньої перемоги над консерватизмом-націоналізмом, і тому масово покірно йшли на страти: картина, коли один кривий німець з автоматом міг вести на страту 1-2 тис.євреїв, а ті навіть не пробували тікати (хоч могли просто затоптати його через свою кількість), була типовою під час Голокосту. Інакше кажучи, націонал-соціалізм зі своєю агресивністю став знаряддям в чужих руках, які через своїх агентів впливу постійно стимулювали нові і нові акції бездумної і шаленої жорстокості, кривавих бань, щоб назавжди скомпрометувати право-консервативну ідеологію (нацистів, зрозуміло, завжди подавали як 100-відсоткових «правих», хоч вони такими, як ми з’ясували, не були). Тепер згадайте, як ціла низка нацистських ультразлочинців – від Мартина Бормана, правої руки Гітлера, до райхскомісара України Е.Коха, який з тупістю кривавого мясника «гамував» наш край і цим стимулював повстанський рух, – була або цілком помилувана після війни, або засуджена на незначні строки, після яких ті щасливо і спокійно дожили до смерті в безпечних місцях. Чому? На це питання офіційна історіографія не дає відповіді.

До слова, про подібні висновки щодо 2-ї Світової війни можна прочитати в нотатниках, щоденниках, есеях нашого славного поета і мислителя Євгена Маланюка, свідка цих подій: він чітко усвідомлював і пояснював, що це була хитра глобальна провокація з метою «втопити націоналізм у крові», але вірив, що націоналізм все-таки відродиться.

Проте сьогодні кожен школяр у Європі і Північній Америці закінчує школу із такою «заокругленою» парадигмою оцінок в голові: «Найбільші злочини в історії людства здійснили нацисти, а нацисти в своїх ідеях керувалися принципами традиціоналізму (як консеватори) і любові до нації (як націоналісти), значить ніколи не треба орієнтуватися в житті і політиці саме на ці принципи». Коло ізоляції західно-християнської цивілізації від консерватизму-націоналізму завершилося.

Тож нинішній прорив правих у Європі, які стають або владними (як в Угорщині і Польщі), або впливовими (у Франції, Австрії, Словаччині, Чехії, тепер у Швеції), силами, є негативною реакцією на це довготривале і руйнівне, як тепер з’ясувалося, домінування лібералізму в європейській політиці. Однак ця тенденція має переважно екстремістський зміст і характер, бо на Заході немає традиції консервативного і націоналістичного руху – вона дискредитована. Тому у проводі цих рухів зявляються, справді, популісти, які підхоплюють популярні гасла, і тому ці люди так легко йдуть на співпрацю з Росією В.Путіна, бо вони думають, що вона також «права» й «антиліберальна»; вони просто не звикли «копати» глибше, тобто думати й аналізувати.

Поки що важко говорити про цілісний світоглядний переворот до консервативно-націоналістичних цінностей на Заході. Передусім нинішній поворот вправо зумовлений очевидним провалом політики мультикультуралізму, коли Європу й Америку наводнюють вже мільйони переселенців з Африки й Азії, великою мірою мусульмани, які дуже насторожено ставляться до західної цивілізації і її цінностей. Тепер виявилося, що іммігранти, проживши на Заході навіть 30-40 років, цілком не хочуть інтегруватися в західні суспільства: вони будують свої храми, створюють школи, культурно-громадські центри, які існують як ізольовані анклави серед західних суспільств.

Ось недавно я зустрів свою колишню колегу, яка живе в центрі Відня; її зять, багата і зі зв’язками людина, твердо заявив: продаємо своє елітне житло і купуємо будинок за 100 км. за Віднем, в селі. Чому? Тому, що їхній квартал у Відні тотально заселений африканцями і мусульманами, через їхню специфічну, часто агресивну поведінку жити у місті некомфортно, навіть страшно. Для жінки це трагедія: вона, пенсіонерка, не хоче жити в чужій країні в ізольованому будинку серед лісу, без міського культурного контексту. І так є масово на Заході: мільйони людей страждають через переселенців; житло дешевшає і знецінюється, де ці іммігранти живуть густіше; часто це обертається матеріальними провалами; в суспільстві постійно відчувається напруження, наростають закриті і відкриті конфлікти, тощо.

Зараз ліберальні політтехнологи і пропагандисти критичну реакцію на наплив іммігрантів називають «популізмом», тобто намаганням деяких середовищ з метою дешевої популярності загострити ситуацію, яка нібито є безхмарною. Це не так. Західна цивілізація, відрікшись від будівних, живих ідей консерватизму і націоналізму, виявилася безсилою і беззахисною перед тим страшним явищем, яке вона сама виплекала – перед агресивним наступом людей третього світу. У західноєвропейців нема ані консервативного почуття відповідальності і порядку, ані націоналістичного волюнтаризму, щоб цю проблему розв’язати. Тому з’являються ультраправі, часто екстремістські партії, які пропонують швидкі рішення. І це починає подобатися виборцеві.

Однак тут треба застерегти про одну складність. Не треба дуже радіти з того, що в Європі, мовляв, почався «право-консервативний ренесанс», «ренесанс правдивих націоналізмів». Так не є. Тут є дві великі проблеми, які перешкоджають цьому.

По-перше, Європа не в змозі морально, духовно, ідеологічно прийняти право-консервативні ідеї і вартощі, бо вона є ґрунтовно поруйнована диким антитрадиціоналізмом, атеїзмом (в європейських елітах просто існує ненависть до християнства), фанатичним космополітизмом і матеріалізмом. Європейці живуть дуже сито і дуже заможно, комфортно і це робить їх пасивними (згадаймо про спокусу Сатани). Тому не варто очікувати, що невдовзі Європа мобілізується, аби перебудувати своє життя. Тим більше, що більшість головних ЗМІ, більшість університетів, наукових, політологічних центрів контролюють ліберали, які, зрозуміло, в разі небезпеки для себе, «виправлять» у потрібний бік мислення і свідомість європейців. Адже на вагу історії покладено занадто дорогий товар – фінансову мережу планети, над якою ліберальний капіталізм працював від ХІХ ст.

По-друге, не може бути «інтернаціоналу націоналізмів», як був комуністичний чи є соціалістичний інтернаціонал. Націоналізм не є програмно-управлінською ідеологією, як інші ідеології – соціал-демократії, лібералізму, християнської демократії. Він є морально-культурною ідеологією з вироблення системи захисту і розвитку національної ідентичності певного етнічного суспільства. Тобто він підбирає собі якісь форми господарювання, регулювання соціальних стосунків, державобудівництва, тощо, залежно від конкретної історичної специфіки буття певної нації. Націоналізм передусім дбає про духовне, культурне, особистісне зростання нації, вважаючи, що матеріальне додасться. Тому ліберали і ліві завжди підступно критикують націоналістів за «відсутність економічної програми». При цьому вони добре знають, але публічно ніколи не говорять про те, що саме завдяки націоналізмові (тобто великій моральній відповідальності суспільств) і завдяки консерватизмові (тобто великій дисциплінованості суспільств) сталися всі «економічні дива» в Європі. Інакше кажучи, націоналізм і консерватизм витворюють в народах ту етику, на основі якої можливі великі господарсько-виробничі успіхи певних країн. Подивіться на карту світу: бідними є ті суспільства, які або цілком не переживали історичних етапів націоналізму, або їм це хтось обривав (найближчий приклад – наша бідна ненька Україна). Найбільше економічне диво світу – Сингапур – побудоване на конфуціансько-даосистській національній етиці Китаю, яка передбачає абсолютну дисципліну соціуму: начальство сказало – народ зробив. Ще інакше кажучи, без національної революції в народі неможлива якісна соціальна революція.

Закономірно, що між різними націоналізмами існує постійна конфліктність, бо націоналістам однієї країни легше домовитися з лібералами чи соціал-демократами сусідньої країни, аніж з такими самими націоналістами, які добре знають, що таке сила в історії і як захищати національні інтереси. Тож міжнародне об’єднання націоналістів здійснити неможливо. Найсвіжіший приклад – Угорщина чи Польща: тепер для всіх очевидно, що з попереднім президентом-посткомуністом у Польщі – А.Квасьнєвським – українцям було говорити легше, аніж із нинішнім президентом-націоналістом – А.Дудою. Тамтешні націоналісти добре розуміють, за рахунок чого вони можуть зміцнювати свої нації – це виховання твердості у принципах, наступальності, бойовитості, категоричності; ліберально-демократична фразеологія їм служить хіба що для маскування своїх дій, для відволікання уваги, втягування інших, зокрема українців, у якісь непотрібні багатослівні дебати; найголовніші у них – вибудовування широких і системних наступальних стратегій на всіх фронтах. Україна, втягуючись у «ліберально-демократичні» дискусії, тобто доводячи, що це конституційно – вчити угорських дітей в Україні української мови, тощо, і не слухаючи власних націоналістів, регулярно програє в цьому протистоянні. Натомість проблеми угорської меншини в Закарпатті, румунської меншини в Буковині, польської політики пам’яті в Галичині і Волині можна швидко розв’язати, якщо включити логіку націоналізму і застосувати принципи його політичної поведінки. Тож яке може бути порозуміння і солідарність між націоналізмами різних країн?