Через тиждень Путін обиратиметься
Наближення виборів президента Росії привертає увагу українського суспільства. Причин тут чимало. По-перше, східний сусід за своїми розмірами – не Словаччина чи Молдова, а за агресивністю стосовно України – далеко, скажімо, не Румунія або Угорщина. По-друге, замість ззовні ліберального Медвєдєва на місце господаря Кремля повертається безкомпромісний реставратор «Великої Росії» у євразійському форматі – Путін. По-третє, сучасний режим Януковича, попри власну жадобу абсолютної влади та певні економічні протиріччя з Москвою, все ж ментально тяжіє до неї, що тільки поглиблює існуючі для України загрози.
Практично ніхто не сумнівається, що перемогу здобуде саме «національний лідер» Путін. Ще з часів Бориса Єльцина в Росії діє традиція, коли на президентських виборах для офіційного кандидата намагаються підібрати правильних, «офіційних» опонентів. Починаючи з 2000 року, коли Путін вперше став президентом, його конкуренти переважно належать до так званої «конструктивної» (формальної) опозиції. Це комуніст Зюганов і шовініст Жириновський. Щоразу вони балотуються і програють. Виняток ‒ обидва відмовилися навіть від формальної участі у виборах в 2004 році, коли популярність Путіна перевищила 70%. Адже їхня, вже традиційна поразка, але з мізерною кількістю голосів, могла поховати подальшу надію зберігати статус «офіційних». Кремль почав би шукати інших, поважніших. А так, тоді роль конкурента формально отримав Сергій Миронов, який відкрито підтримував кандидатуру свого противника. Коли ж у 2008 році термін Путіна завершувався, цей опозиціонер послужливо запропонував внести поправку до конституції, щоб його друг залишився при владі ще на чотири роки.
Цього разу виборцям в якості кандидатів запропоновано всіх трьох. Запропоновано – тобто, допущено. Бо, наприклад, лідер ліберальної партії «Яблуко», незалежний від Кремля Григорій Явлінський кандидатом так і не став. Центральна виборча комісія відмовила йому в реєстрації, заявивши, що він підробив чверть із 2 мільйонів зібраних на свою підтримку підписів. У результаті залишилося тріо в особах Зюганова, Жириновського і Миронова, які й повинні поділити наступні місця після запрограмованого на перемогу Путіна. Здавалося б, класично зрежисована кампанія (до речі, зі сторони Путіна нею офіційно керує відомий кінорежисер Станіслав Говорухін). Єдиною її інтригою стало балотування Михайла Прохорова. 46-річний Прохоров ‒ наймолодший з усіх кандидатів, не належить до жодної політичної партії, ніколи не займав посад у владі, а його статок оцінюється у 18 мільярдів доларів (до речі, у випадку перемоги він пообіцяв роздати 17 із них).
У Росії переконані – допущений, отже – ще один погоджений і дозволений конкурент Путіна. Для різноманітності. А мотиви для балотування – чи то він прагне важливу посаду в уряді, щоб лобіювати свої інтереси, чи то просто хоче опинитися у фаворі в Кремля та отримати ще більше нікелевих і золотих копалень, що становлять основу його багатства. Ставши своєрідною альтернативою до набридлих Зюганова та Жириновського, Прохоров за рівнем симпатій виборців перебуває слідом за ними, обігнавши сірого та невиразного Миронова.
Називати цифри російських соціологічних досліджень – зайве, вони разюче коливаються залежно від того, хто саме замовляв дане опитування – влада чи той або інший опозиційний кандидат. Проте соціологи погоджуються, що можливий другий тур. Адже навіть за офіційними рейтингами, Путін не набирає в першому понад 50%. Питання хіба в тому, чи зможе обігнати Зюганова і вийти туди Жириновський. У кожному разі, другий тур все одно стає формальним поєдинком, коли російський виборець буде поставлений перед простим вибором: ти за стабільність та велич Росії (за Путіна), чи за повернення віджилого комунізму (варіант – агресивного шовінізму)? Результат – Путін.
Зовсім інакшим виявився би другий тур, якби там опинився Прохоров. Тут агітація проти «поганого олігарха» вже б не спрацювала. І навіть якби Зюганова з Жириновським змусили відпрацювати все попередньо отримане ними з Кремля, переконати своїх виборців проголосувати за Путіна вони б не змогли. Або й не ризикнули б. Адже при «рускому бунті» розправляються не лише з «ворами-боярами», але й «слугами-ворішками». На жаль, Прохоров все ж таки надто програє за рейтингом обом, і пройти у другий тур шансів у нього немає. Якщо не трапиться якесь чудо.
Що відбудеться після 4 березня, коли росіяни, а особливо ‒ мешканці вже добряче роздратованої Москви дізнаються, що знову масово «підтримали» Путіна? В грудні 2011 року на парламентських виборах, вперше з моменту приходу Путіна до влади половина російських виборців проголосувала за опозиційні партії. Інформація про масові фальсифікації на користь правлячої «Єдиної Росії» вивела на вулиці десятки тисяч росіян. Вони поступово позбуваються страху перед владою, який плекався століттями і був глибоко закорінений у російську ментальність. Зюганов та Жириновський за звичкою ще побоюються називати Путіна «вором». Але, попри Валерію Новодворську, так його вже публічно називають десятки тисяч тих, хто демонстративно носить білі стрічки – колір російського протесту, так званої «Білої революції». Хочеться вірити, що російському народові вистачить сили волі, щоб незабаром струсонути зі себе офіцера ФСБ. Але відбудеться це ще не 4 березня.
Поки що Росії бракує нових лідерів. Люди вже не вірять ні спорохнявілим комуністам, ні різнобарвним націонал-шовіністам. І голосують за будь-кого, лише би проти Путіна. Йдуть тисячами на вулиці, але не за Зюгановим чи Мироновим – а проти того ж таки Путіна. Та перемога прийде лише згодом, коли на чолі народного протесту стануть авторитетні лідери, в яких повірить російський народ. І піде не тільки проти, але й за ними. Можливо, таким лідером стане Олексій Навальний, який зі звичайного дописувача в Інтернеті вмить перетворився на одного з організаторів російського протесту. Чи хтось інший, хто зараз ще просто носить білу стрічку і ширить в Інтернеті їдкі коментарі на адресу Путіна. Це буде ще не завтра, але вже скоро.
Сьогодні для українців в цілому байдуже, хто стане президентом Росії. І Путін, і його формальні конкуренти однаково дивляться на Україну, як на територію, котра в результаті певного історичного непорозуміння в 1991 році тимчасово відійшла від Росії і лежить собі, нічийна. Імперський вірус живе в російському державному організмі, не зважаючи на те, яка політична сила править в Кремлі. І всі вони – діти цього організму, який лише видозмінює свою форму – царську, радянську, євразійську. Немає різниці, хто і як саме буде намагатися повернути Україну до «Руского міра»: підступно – Путін, примітивно – Зюганов, агресивно – Жириновський. По-рейдерськи – Прохоров чи ліберально – Миронов. Всі вони – вороги українців, бо всі бачать нас лише елементом чи то консервативнішої, чи то ліберальнішої Великої Росії.
Тимчасовий, оптимальний для українців варіант розвитку подій в Росії – це перманентний серйозний конфлікт влади та опозиції. Настільки серйозний, що в Кремля бракуватиме сил, щоб розпорошувати їх на відволікаючі суспільну увагу «прикордонні конфлікти» за грузинським сценарієм. Настільки, що росіяни вже не будуть слухняно «консолідуватися довкола вертикалі влади» перед уявними загрозами зі сторони підступних американців, естонських фашистів або ж чеченських сепаратистів.
А у перспективі – це народження з глибин російського народу нового націоналістичного руху, зі стійким ідеологічним імунітетом від хвороби шовінізму. Котрий встановить в Росії нову владу, попередньо прищепивши її від імперського сказу. Якій вистачить мудрості, щоб не повторювати надалі ні злочинів, ні помилок своїх колишніх царів та вождів у ставленні і до власного, і до сусідніх народів. Лише тоді українці та грузини, латиші і чеченці житимуть самостійно й незалежно від волі Кремля.
Юлій Хвещук
