Арктичні путінічні маневри
Москва звикла вирішувати свої внутрішні проблеми коштом народів, яким не пощастило мати такого сусіда. Чи то економічні – грабунком, чи то соціально-політичні – відволікаючи власних громадян жупелами зовнішніх недругів (германців, американців, грузинів, естонців), або ж навіть влаштовуючи, при потребі, «маленькі успішні війни» (локальні військові конфлікти). Особливо цими методами захопився Путін, влаштувавши другу чеченську війну задля зміцнення свого першого президенства.
Тепер, коли він знову офіційну забрав собі президентську табуретку, потрібно терміново поставити на місце (в далекий, глухий кут) дещо посмілілу опозицію, продемонструвати населенню силу і міць непереможної, сталевої путінської влади. Кавказькі війни вже набридли, та й влаштовувати чергову танкову «зачистку» Чечні тоді, коли вже палає Дагестан та Інгушетія, тліють Кабардино-Балкарія і Карачаєво-Черкесія, а смаленим пахне вже й з Татарстану, і на Уралі – не розумно. Ще більшою дурістю є вчергове затіювати лайку з Японією стосовно Курильських островів. Стримані та врівноважені японці агресивності не демонструють, просто спокійно вичікують, поки закони демографії неминуче відкриють для них не тільки Курили, але й весь Далекий Схід – «життєвий простір» для мирної колонізації (на пару з китайцями). Та й японська армія – це не чеченські ополченці чи грузинські резервісти. Коли що – влаштують і нову Цусіму для Тихоокеанського флоту, і новий Порт-Артур, але вже десь поблизу Байкалу. Лаятися на адресу естонських (латвійських, литовських) фашистів? Масштаби не ті, і територіальних суперечок начебто й нема, а відверто втручатися у внутрішні справи («рускоязиких ущемляють!») – то й від цілого НАТО можна почути запитання: «Агов, ви куди забрели?». Доведеться з гордо піднятою головою повертатися до Кремля, а ось електорат – не зрозуміє. З Україною взагалі все так заплутано…
У пошуках зовнішньополітичного «громовідводу» Путін спрямував свій погляд на північ. Отож, у березні 2011 року в Росії було оголошено про формування Арктичної бригади на основі 200-ї окремої мотострілецької бригади, що базується в Печензі (Мурманська область), за 10 кілометрів від російсько-норвезького кордону. Спочатку планувалося завершити реорганізацію до кінця 2011 року. Мабуть, щоб встигнути зімітувати якісь геополітичні загрози чи захист російських національних інтересів. Саме напередодні президентських виборів. Але, на щастя для пінгвінів, чиє плем’я мало б своїми скромними зусиллями зміцнювати рейтинг вертикалі влади, арктичні маневри відклали. Зокрема й через надмірну активність російської опозиції (не до полярних «потішних» полків, коли на Болотній площі сотні тисяч людей демонструють вкрай недружелюбне ставлення і до влади, і до самого Путіна – особливо). Тому в лютому головнокомандувач Сухопутними військами РФ генерал-полковник Олександр Постніков повідомив, що першу мотострілецьку арктичну бригаду сформують в 2015 році. Тоді, коли в розпорядження військових повинна надійти перспективна спеціальна техніка для роботи в Арктиці. Якраз і нові вибори Держдуми, принагідно, виграються.
Кажуть, що добрий учень повинен перевершити свого вчителя. Водночас, дуже часто діти талановитих батьків викликають в кращому випадку співчуття. Путін, який тепер активно реанімує образ Сталіна як «Великого росіянина», надто поверхнево вивчав його спадщину (окрім методів боротьби з опозицією).
Сталін був, попри все, чоловіком розумним. Спробувавши в 1939 році «підрівняти» радянський кордон на півночі, поклавши близько 150 тисяч солдатів у Зимовій війні з Фінляндією, він зробив правильний висновок. А саме: російська армія може юрбою мобілізованих мужиків затопити Європу. Однак на півночі, де проти тебе воює не тільки противник, але й клімат, краще без потреби не ризикувати. Що й підтвердили події війни 1941-44 років, коли фіни миттєво повернули собі анексовані території і далі спокійно відганяли радянських воїнів від власних позицій. І навіть коли в 1944 році Сталін посміливішав та вдруге ризикнув розправитися з Фінляндією – зупинили радянські танки, від яких ті ж самі німці тоді по цілому Східному фронту тікали майже автоматично. Звичайно, мірятися силами з СРСР (ще й за підтримки його тоді зі сторони Англії та США) Фінляндія довго не могла, довелося знову укладати мир. Але Сталін не поспішив гнати свої дивізії вглиб фінської території, визволяти фінських трудящих від міжнародного капіталу та псевдодемократії. Тому що там, серед лісів та боліт, політично нетолерантні фінські трудящі, мисливці та оленярі могли не одну з цих дивізій поховати, як це вже було на Карельському перешийку. Тому, за умовами мирної угоди, змусив Фінляндію не тільки демобілізувати свою армію до рівня мирного часу, але й цією, мінімальною «мирною» армією вигнати з власної території німецькі війська, які все ще там перебували.
Фіни взялися до справи, адже вона була в їхніх ж інтересах: «ваньки» країну не окупували, а з «гансами» вже також можна було попрощатися, засиділися у гостях. Генерал Ялмар Сиіласвуо, який попередньо добряче бив радянські війська під час Зимової війни 1939-1940 рр., тепер командував операціями у цій, так званій Лапландській війні. Німці намагалися втриматися у Північній Фінляндії, щоб захистити нікелеві шахти близько Петсамо (зараз селище Печенга, в Мурманській області). Там виробляли 80% нікелю для потреб німецької промисловості. Але фіни змусили вермахт відступити до Норвегії, шахти зайняли радянські війська. Всього у Лапландскій війні фінські втрати становили 774 вбитих, 262 пропали безвісти і 2904 були поранені. Втрати вермахту склали близько 4000 солдатів і офіцерів.
Спострегігаючи тепер за підготовкою Путіна до розігрування «арктичної карти», дещо занепокоїлися норвежці. Адже з Фінляндією після всіх цих війн в Москві обрали політику мирного добросусідства. А от з Норвегією періодично виникають суперечки за окремі, надзвичайно багаті ресурсами території. 23 березня тамтешнє міністерство оборони випустило новий довгостроковий план для оборонного сектора, особлива увага в якому приділяється підвищеним оперативним можливостям і посиленню армії та місцевої оборони. Міністр оборони Еспен Барт Ейде заявив, що, зокрема, поставлено завдання зайняти лідируючі позиції в світі в питаннях дій в арктичних умовах. Тому заплановано формування власного «Арктичного батальйону» на базі 2-го батальйону гарнізону Скйолд (Skjold), губернія Трумсе. Цей мотопіхотний батальйон входить до складу бригади «Норд», єдиної бригади норвезької армії. Попри оборонні функції, його бійці брали участь в операціях НАТО в Афганістані. Батальйон ділиться на чотири роти, три з яких – роти важкої піхоти, оснащені БТР «Patria Pasi» і М113, а четверта – рота бойової підтримки, що включає розвідувальний, мінометний і медичний взводи.
«Арктичний батальйон» буде оснащений снігоходами, всюдиходами та іншими легкими засобами транспорту, маневреними і прохідними. Служити в батальйоні будуть як строковики, так і контрактники. В армії має стати більше професіоналів, але й і від служби за призовом відмовлятися не будуть. Два інших мотопіхотних підрозділи бригади «Норд» – бронетанковий батальйон і батальйон «Телемарк» – залишаться в своєму нинішньому вигляді, буде тільки збільшена частка професійного персоналу.
Норвегія не сприймає серйозно «арктичні маневри» Путіна. По-перше, в цих суворих краях перемолоти скільки завгодно московських «чудо-богатирів» для норвежців – не проблема, і досвід є (тамтешні добровольці поряд зі шведськими вже допомагали фінами раніше захищатися від чергових «визволителів»). Крім того, позаду них – НАТО. Та з іншого боку, цілковита непрогнозованість Путіна, який потрохи просувається до статусу «віковий маразм», змушує зберігати пильність. Адже, окрім багаторічного винищення власних громадян на Північному Кавказі, кинув таки свої танки на незалежну Грузію в 2008 році. Хто знає, що може ще примаритися підстаркуватому чекісту. А для того, щоб спокійно почуватися хоч перед російською «арктичною бригадою», хоч цілим «заполярним корпусом», одного батальйону цілком достатньо. Полювати на ведмедів цілими полками якось не личить.
Юлій Хвещук
