20-ть РОКІВ ЯК ЗАМОВК АНАТОЛІЯ СОЛОВ’ЯНЕНКА - ГОЛОС ВСІЄЇ ЕПОХИ | Український погляд

«Жодна нація за всю історію не має такої кількості пісень, яку створив український народ. І немає таких всесвітньо таланивитих рідкісних й планетарних виконавців, які свою мистецьку скрижаль у віках закладають у всесвітню мистецьку мораль.»

Анатолій Борисович Солов’яненко мав магічне вокальне обдарування, і сьогодні, слухаючи його записи, вчиться нове покоління оперних артистів. Від Японії до Канади, і навіть в Австралії – практично всюди можна зустріти прихильників його таланту, його виконавського мистецтва і зовсім заслужено світові мистці називають Солов’яненка – світовим голосом епохи. Навряд чи сім’я звичайних українських шахтарів, в якій він народився, припускала, що йому аплодуватиме міланська “Ла Скала” або нью-йоркський “Метрополітен-опера”. Свята українська земля Донецька є Батьківщиною Івана Дзюби та десяток-соток провідних і заслужених діячів України. Зараз московські фашисти заливають кров’ю, величезні простори цієї землі, нистять там невинних земляків Солов’яненка, вбивають дітей, людей похилого віку жінок, руйнують культурні цінності, запроваджують систему вбивств за сценарією дикою путінською і заявляють, що хочуть повернути імперію на зразок сталінського періоду. Зтероризований народ і жертви тортур і вбивств чекають на черговий Норемберський процес на катах, що докунували звірства під наказами Путіна, який провадить людство на грань катастрофи. Повертаючи до нашої теми, пригадаймо, що А. Солов’яненко народився 25 вересня 1932 року в Донецьку в сім’ї українського шахтаря. Музика для Анатолія була з ранніх років життя – незмінний супутни зі всіма її радощами і печалями. З наймолодшого віку Анатоль знаходився в атмосфері пісні – української, яка мала головний вплив на його інтелектуальний і музичний розвиток. Ціла сім’я Солов’яненків була співочою. Унікальним тембром голосу вирізнявся батько (шахтар із дідів-прадідів) – у нього був драматичний тенор. Батько та мати в молодості виступали в аматорських виставах опер «Наталка Полтавка» І. Котляревського та «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Змалку Анатолій брав участь у художній самодіяльності, співав дискантом. Коли хлопець поділився з рідними своїми мріями про кар’єру співака, голова родини сказав: «Спершу оволодій професією, а потім співай».Тому Анатолій вступив на Донецький політехнічний інститут, який успішно закінчив у 1954 р. і був залишений в інситуті.
Будучи в аспірантурі, він викладав студентам нарисну геометрію і брав активну участь у художній самодіяльності. Його виступи поступенно стали викликати велике зацікавлення серед знавців співочого мистецтва. Його запросили вивчати професійний спів. Першим професійним педагогом Анатолія був О. Коробейченко. У 1962 р. його запропонували стажування в Київському театрі опери і балету ім. Т. Шевченка, а згодом – до міланського театру «Ла Скала», де протягом 1963-65 рр. він працював з відомим педагогом Дж. Барра та Е. П’яцца. 22 листопада 1963 р. А. Солов’яненко успішно дебютував на київській оперній сцені партію Горцога в опері «Ріголетто» Дж. Верді. У 1965 р. він став солістом столичної опери. А перший великий міжнародний успіх випав йому в 1964 р. коли співак посів друге місце на пісенному телефестивалі «Неополь проти всіх» (Італія). Вельми компетентне жюрі, до якого входили видатні українські співаки, затамувавши подих слухаючи А. Солов’яненка. Він упевнено і професійно виконав твори, що належать до світового тенорового репертуару – арію Радамеса з “Аїди” Дж.Верді і аріозо Каніо з опери Леонкавалло “Блазні”, підкоривши всіх присутніх манерою виконання і голосом, незрівнянною легкістю верхніх нот. Його відразу ж хотіли запросити на посаду співака передові опери світу. Відомо, що Анатолій переміг у конкурсі, який забезпечив йому право стажуватися у всесвітньо відомому оперному театрі «Ла Скала», де його наставником був маестро Барра.Перебуваючи в Італії, співак три роки відточував свою співочу майстерність, культуру виконання і розкривав своєрідність голосу — ліричного тенора. Він удосконалював культуру виконання, розвивав смак, розкривав яскравість і своєрідність голосу, який все більше й більше кристалізувався як ліричний тенор. Партії Герцога (“Ріголетто” Дж.Верди) і Едгара (“Лючія ді Ламмермур” Г.Доніцетті) незабаром стали коронними в репертуарі українського співака. Він виконував їх в Києві і під час гастролей на сценах інших радянських і зарубіжних театрів. Так, з його Едгаром познайомилися слухачі Німеччини під час гастролей Київської опери у Вісбадене, а з Герцогом – публіка нью-йоркської “Метрополітен-опера”.
Коли артисти показали спектакль на гастролях в Іспанії, в одному з видань з’явився матеріал «Шахтарський герцог». Цей сценічний образ став візитівкою співака в усьому світі. 1975 року Солов’яненку було присвоєне найвище в колишньому Радянському Союзі звання — Народного артиста СРСР. Анатолій Солов’яненко став першим радянським тенором, котрий отримав запрошення співати в цьому провідному театрі США. Протягом сезону 1977-1978 рр. він брав участь в дванадцяти спектаклях “Метрополітен-опера”, з великим успіхом виконавши також партії в операх “Кавалер троянд” Р.Штрауса і “Сільська честь” П.Маськаньї. Життя Анатолія Солов’яненка, справді народного, улюбленого народом співака, було сповнене безперервної й напруженої праці над вдосконаленням голосу. Щоб досягти успіху, він зрікався простих радостей життя задля того, щоб у хвилини найвищого злету свого таланту досягати вершин виконавської майстерності. Він інколи казав: «Я раб свого голосу», — час від часу повторював Анатолій Борисович. Насправді «рабство» було служінням. «Чому я так часто співаю безплатно або за мізерну платню? Тому що знаю: на мої концерти приходять прості люди, які неспроможні заплатити за квиток багато, у них немає таких грошей, але вони люблять це мистецтво, і, гадаю, завдячуючи їм, воно житиме», — казав Герцог. Солов’яненко співав у найкращих театрах світу. Він був одним з небагатьох українських співаків, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу. Пригадаймо невмирущі слова, які сказав у 1845 році німецький поет Фридрих Боденштедт у народознавчій книзі “Поетична Україна” він правдиво і авторитетно заявив: «У жодній країні дерево народної поезії не зродило таких величавих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. Який захопливий подих туги, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак на чужині! Яка ніжність у парі з мужньою силою пронизує його любовні пісні… Справді, народ, що міг співати такі пісні і любуватися ними, не міг стояти на низькому ступені освіти. Цікаво, що українська народна поезія дуже подібна іноді своєю формою до поезії найбільш освічених народів Західної Європи…». Всвітлі повищого Солов’яненко був для України культурною трансмісією, яка осяювала світлом культурри. Відомо, що в різних часах видатні зарубіжні композитори, письменники, поети намагалися пізнавати виток української народної пісні. Такі світові велетні композитори, як Бах, Брамс, Вебер, Гайдн, Глинка, Дворжак, Ліст, Моцарт, Чайковський, Шопен, Шуберт та інші збагачували свої феноменальні твори українською культурою.
На тлі вище сказаного слід ствердити, що українська пісня була і є пашпортом України. За її допомогою світ пізнає наше мунуле і сучасне. Зрешто всі пісні (як героїчні, так і ліричні), овіяні ореолом їхніх творців, передають силу і незламність українського духу й соборності нашої Вітчизни. В тому колосальна заслуга композиторів різних епох і стилів та майстерно талановитих виконавців. Хористи і бадуристи О. Кошиця і Гр. Китастого відкрили усю велич “музичних скарбів” українського народу в діаспорі. Як описують численні часописи, це “великої ціни Божі дари”. Наші концерти немов величаві “мистецькі бенкети” їх люблять і чужинці і свої. Вони Україну називають ,,раєм пісень”… Творчість українських композиторів М. Лисенка та десяток інших, а в тому нашого ювілята А. Солов’яненка схвально описують іноземні діячі науки та культури, зокрема, німцькі, англійські, французькі та італійські та інші. Що стосується перспектив розвитку культури українського народу, то Луначарський, який виріс в Україні, який знав і любив українську культуру, стверджував: «Україна одна з передових країн світу, якої майбутнісь пісні піднимається на все вищі і вищі мистецькі висоти.» Солов’яненко досконало виконував репертуар на рідній мові і бездоганно і майстерно передав його в любій мові світу. Він вільно володів італійською, французькою, англійською та іншими мовами. Його вимогливі італійські слухачі визнали переможцем у конкурсі «Неаполь проти всіх», віддавши перевагу йому перед славетним італійським співаком Клаудіо Вілл Особливо майстерно виконував він арію Надира в опері Бізе «Шукачі перлин». В ній чудові природні дані голосу Солов’яненка за тембром і характером навдивовижу точно збіглися з виконавськими канонами цієї партії. Вражаюче натхненно й лірично виконував Солов’яненко славнозвісний романс «У сяйві місяця її побачив я…», коли м’який, ніжний голос співака наче линув у наповненому місячним світлом просторі. Серед найскладніших партій його тенорового репертуару — партія Маріо Каварадоссі в опері Пуччіні «Тоска». Її співали Енріко Карузо, Беньяміно Джільї, Маріо Ланца, Леонід Собінов, Маріо Дель Монако. Для багатьох виконавців світу образ Каварадоссі був каменем спотикання в співацькій кар’є-рі. Але у виконанні Солов’яненка ця складна партія звучала легко, просвітлено й лірично проникливо.З великим успіхом Солов’яненко виступав у партії класичній в українській опері: «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» М. Лисенка та «Князь Ігор» О. Бородіна, «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, «Борис Годунов» М. Мусоргського, «Садко» М. Римського-Корсакова. Особливо дорога для артиста була партія Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм». «У ній багато простору для голосу, — говорив Солов’яненко, — все дуже вокальне, все легко співається. Тут органічно сплетені лірика і драматизм. А скільки людяності, справді народної краси!». Солов’яненко в партії Андрія видобуває із свого голосу світлі неповторні барви, національну кантилену, що так вдало поєднується з романтичним настроєм героя. Все, що наполегливо шукав Солов’яненко в українській народній пісні та українському романсі, — задушевність, ліричну простоту і природність, щирість почуттів, — він переніс у партію Андрія, і вона засяяла до того незнаними гранями завдяки талантові співака. Важливе місце в репертуарі Солов’яненка посідали пісні та романси на вірші Т.Г. Шевченка. Співакові були близькими пристрасна й глибоко людяна поезія Кобзаря, проникнута народним глибоко-душевним мелосом.
Тому вражаюче-драматично і водночас піднесено-лірично звучали в інтерпретації Солов’яненка «Огні горять, музика грає» або «Чого мені тяжко, чого мені нудно?». Співак переконливо відтворює драматургійний задум романсів, весь підкоряється рухові мелодії й поступово розвиває і мисдтецько, утверджує в кульмінаційному завершенні відчуття безмежної туги і болю: З невимовними почутями він виконує слова: «Засни, моє серце, навіки засни,Невкрите, розбите —а люд навісний Нехай скаженіє…Закрий, серце, очі. Цей романс М. Лисенка на слова Т. Шевченка немов відображав внутрішні переживання самого актора, його тугу за високим мистецтвом, за рідним Київським оперним театром, якому він віддав десятки років свого життя, а потім змушений був залишити через несумісність його високих вимог до мистецтва і комерційних планів тогочасного керівництва Київської опери. Але тут же пригадуються слова Бетховена про те, що справжній митець позбавлений марнославства, він вельми добре розумів, що мистецтво безмежне, він неясно відчуває відстань, що відділяє його від мети, і, може, тоді, коли люди захоплюються ним, митець страждає через те, що не досяг вершини, звідки випромінює сяйво великий геній, подібно до далекого сонця на небі. Вигляд, мова і спів Солов’яненка унікальна і неповторна, вона десь ген в сяйві далекого сонця. Він по своїй природі оксамитово-лагідний, ніжний з лиця слово — дотепне, бистре й образне, сплетене з краплин мудрспливає мудрість, він знає ціну виконання і ціну сприймання пісні. Ось як висловлюється він трохи жартома про перший приїзд до Італії: «Дома гадав, що вже взяв бога за бороду в знанні італійської, надійно підкований граматикою — можна буде й до неаполітанок залицятися, а потрапив у Мілан, і наче онімів: хочу щось сказати, а не можу». Та найбільше чарували італійців виконувані пісні Солов’яненка. Його голос — ніжний, мов шовк, і перламутрово-прозорий, як день бабиного літа, — пробуджує в душі травневі грози і спокій серпневих ночей, жагу кохання.
Солов’яненко своїми «Повій вітре» та «Дивлюсь я на небо». І хочеться йти до вершин, куди кличе пісня, іти, добром карбуючи стежки своєї ходи на землі. У фондах архіву зберігається понад 20 записів романсів у виконанні майстерно співаком. На особливу увагу заслуговують понад 100 творів українського бельканто з репертуару співака: “Чорнії брови, карії очі” , “Ніч яка місячна’’, “Дивлюсь я на небо”, “Там, де Ятрань круто в’ється” , “Повій, вітре, на Вкраїну” , “Стоїть гора високая”, ‘’Ой ти дівчино з горіха зерня’’ та ін. Ці пісні він виконував з неперевершеним інтерпретатором яких він був найкращим майсром в світі. В Італії йому признали найвищу відзнаку держави – орден Командора Італійської Республіки. У репертуарі співака було багато творів українського бельканто, що добре давався італійській манері виконання Солов’яненка, а зокрема: «Ніч яка місячна», «Дивлюсь я на небо», «Там, де Ятрань круто в’ється», «Повій, вітре, на Вкраїну» та інші вже згадані. У Солов’яненка була своя, певно, з глибин народної творчості почерпнута, особливо зібрана, спокійна, рівна пісня, насичена великим почуттям, емоціональним трепетом, суголосним з глибоко народною творчістю кобзарів. Співак вражений манерою виконання українських народних пісень, видатний азербайджанський співак Рашид Бейбутов писав: «У концерті співав дзвінкоголосий Анатолій Солов’яненко, у якого саме прізвище — знак долі. Справді, немов для солов’я, для цього артиста немає меж діапазону. Неначе граючись, бере неймовірно високі ноти, легко і просто розсипає звуки сліпучим каскадом. І все це не просто для того, щоб переконати в щедрості своїх вокальних можливостей, а щоб створити образ української народної пісні «Місяць на небі», такий ясний і правдивий, що вслухуючись у виконання пісні, слухача переносить у вир високого мистецтва, що безмежно захоплює і насолоджує. Все в родині укладалося благополучно та в останні дні було помітне. Анатолій як завжди був бадьорим , як розповідала дружива Анатолія Світланата.
Він ділився своїми враженнями з останніх виступів та розказував які в плані слідуючі у нього виступи. Навіть 29 липня 1999 року він прокинувся у прекрасному настрої, якого я у нього давно не спосерігала. Жартував, сміявся, приготував сніданок і раптом заквапився поїхати на дачу. Хоч ми планували туди вирушити разом наступного дня. Не захотів, щоб я його відвезла. Добирався на автобусі. Стояла виснажлива спека. Він ходив на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що приляже відпочити до обіду — і все… За діагнозом медиків, чоловік помер від обширного інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів… Помер Анатолій Солов’яненко 29 липня 1999 року. В останню путь великого тенора прийшли проводити тисячі людей, труну виносили під грім оплесків. Анатолія Солов’яненка поховали в селищі Козин (Київська область), недалеко від заміського будинку співака. У грудні 1999 року ім’я Анатолія Солов’яненка присвоєно Донецькому державному академічному театру опери та балету. 31 травня 2002 року біля цього театру йому встановлено пам’ятник. Указом Президента України № 615/2008 від 3 липня 2008 року за значний особистий внесок у розвиток української культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та з нагоди 140-річчя від дня заснування Національного академічного театру опери та балету України імені Т.Г. Шевченка народному артисту України Анатолію Борисовичу Солов’яненко посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. На сьогодні Анатолію Солов’яненку поставлено три пам’ятники: в Козині (Київська обл.) на могилі співака, в Києві (вул. Інститутська) біля будинку, де він мешкав, — на самій будівлі встановлено меморіальну дошку (чудові роботи відомого скульптора Миколи Рапая), а в Донецьку перед Оперним театром встановлено монумент Анатолію Борисовичу в образі Герцога з «Ріголетто» (автори пам’ятника — скульптор Олександр Скорих і архітектор Віталій Вязовський. В 2012 році, до ювілею (80 років з дня народження А.Соловяненка) видано фотоальбом і монографію музикознавця Алли Терещенко «Співак і доля». Вічна йому пам’ять!

Ярослав Стех