2. БРАЗИЛІЙСЬКА УКРАЇНА: Каскавел
Бразилійська Україна… В цьому, на початках незвичному поєднанні двох діаметрально відмінних світів, є все ж щось, що вкладається у логіку нашого українського світосприйняття. І те, що ці світи ані географічно, ані кліматично, ані історично чи ментально, ані ще хтозна, що ще можна понавишукувати не співрозмірні між собою зовсім не є перешкодою сприймати їх як щось близьке, сусідське, як одне ціле. Особливо по кількох днях перебування в українській стихії бразилійського штату Парана раптом втрачається відчуття реальності і щораз, то міцніше утверджуєшся у думці, що Бразилія – це так близько, це наче сусідня із Львівською область, відділена лишень невеличким перевалом, немов між ними не 12 тисяч, а всього яких 12 десятків кілометрів.
Це дивачне навіювання, можливо зростає із непростого буття нашого українського народу. Століттями лиха доля щедро, не шкодуючи «нашого цвіту» розкидала його «по всьому світу». Тож і опинилась українська нація у парадоксальній ситуації, коли, за різними оцінками, на еміграції українців виявляється більше ніж в самій Україні. Тому-то де б не довелось мандрувати чи до поблизької Польщі, чи то в далеку Бразилію, але як тільки потрапляєш в українське середовище, то в скорому часі сама собою втрачається реальність і складається враження, що поза сумнівом й надалі продовжуєш перебувати в Україні.
Не винятком у цій українотворчій ілюзії є місто Каскавел. Якщо не звертати в бік з прокладеного маршруту і обмежитись відвідуванням лише українських об’єктів, то так воно і видається, що Україна повсюди, що ти з України так і не виїздив. Як згадувалось раніше на кожній українській території присутні два символи – хрест і тризуб. У Каскавелі тризуб примістили на вхідній брамі до храму у вигляді трьох церковних куполів – більшого посередині і двох менших з боків. Сам храм має трохи незвичну, навіть дивакувату форму, запозичену частково з цивільних будівель, частково, можливо від інших народів, які у великому числі колонізували Латинську Америку. І тільки тризуб й церковні бані засвідчують про те, що це таки українська церква.
Як зовні так і всередині храм є доволі простий, але своє головне призначення збирати та утримувати в єдиній громаді українців він виконує сповна. А все решта, то справа наживна. Та й зрештою чи коректно очікувати більшого в умовах поселення на чужині малої, порівняно з розмірами Бразилії, громадки українців. На момент відвідин цей храм мав всього лише 10 років, ми ж, в Україні, свої святині зводили століттями, і навіть після цього не можемо похвалитись, що цей процес завершили бодай в основних рисах.
В Каскавелі є ще одна цікавинка – це освітній заклад, який об’єднує в собі ясла, садок і школу. Як нині популярно говорити «три в одному». Але ще цікавіше, що керівництво подібними закладами часто довіряють українським Сестрам Служебницям, які знакомито справляються з цією працею. Але найважливіше, що діти від малку зростають і навчаються з Христом, в християнському середовищі. Зрештою світлини красномовніше свідчать про все це. І як на цьому тлі прикро чути, що в Україні з українських шкіл тихцем намагаються вигнати бодай факультативні заняття з «Християнської етики».
(Далі буде)
