Великі свята Різдва Христового, а також зустріч Нового Року– це не тільки релігійні відзначення, але також час глибоких особистих рефлексій та, можливо, надій. Під цим кутом я сприймаю цьогорічні відзначення. Для людини, яка, фактично, живе українськими подіями– це особливий та довгий час робити підсумки минулого та надумати сподівання майбутнього. Ми святкуємо не одні свята, а два рази по кожному і наш святковий настрій продовжується майже місяць часу, тобто від 24 грудня аж по 19 січня. Напевно прийшов час, щоби наші церкви домовились про одночасне святкування, я би радив найбільш відмінне від Москви, але це не тема моєї сьогоднішньої надії.
Між підсумками: навіть для оптиміста не є можливим вважати останній рік добрим для нашого народу , а тим більше для нашої державності. Економічний стан( якщо це ще було можливо!) погіршився не зважаючи на міжнародну допомогу та значне зниження цін на енергетичні ресурси, котрих на нашій землі сьогодні обмаль. Сьогодні ціна долара в українських гривнях поважно зросла від того, що було у цей час минулого року, а ВВП в Україні за останній рік впав стрімголов. Стан з територіальною цілісністю України фактично є заморожений, одначе гірший ніж в цей час минулого року бо стан замороження не є на нашу користь, Мінські домовленості виявилися безрезультатними, наші друзі у переговорах виявилися не щирими, між державами Європейського союзу з кожним днем проникають все більші тенденції припинити санкції проти Росії.
Нещодавно прийшла ще одна невтішна звістка, що Міністр закордонних справ України таки призначив “синка” одіозного батька представником України при ООН в той час, коли Україна збирається посідати місце у Раді Безпеки цієї організації.
Україну недавно відвідав Віце-президент США, підтвердив політичну підтримку територіальної цілісності, але сказав мало у площині як цю цілісність захистити чи відвоювати, полаяв трохи за корупцію, але виявилось ( за поданням Ню Йорк Таймс), що його власний син теж є учасником в енергетичних колах України де наскрізь пахне корупцією. Це треба розуміти у контексті, що, до речі, між найбільшими проблемами допомоги західних допоміжних інституцій бідним державам є те, що така допомога не доходить туди куди треба, а збагачує олігархів та, що західні фірми, котрі контрактують з біднішими країнами, часто виплачують хабарі, щоби виграти контракти.
Засмучує мене також те, що в Україні не розвивається належно ні українська мова, ні українська культура. Мова не буде розвиватися до того часу поки сама влада тільки вдаватиме свою українськість, але не відчуватиме її духовно, тобто українська мова не стане підсвідомою мовою, мовою денного і родинного користування. Українська культура не розвиватиметься до того часу поки нею не опікуватиметься держава для посилення росту чи впливу на суспільство, а зокрема на меценатів, щоби вони займалися цим ділом надаючи для цього відповідні державні пільги. Для орієнтації стану, сьогодні достатньо зупинитися тільки коло кіоску в Києві та побачити скільки російськомовних, а скільки україномовних видань продається. Єдиному україномовному літературному періодику у Харкові, інтелектуальній столиці України, Березілю грозить закриття через брак фондів, а славна газета Літературна Україна живе від числа до числа. Українське кіно майже зовсім сьогодні не продуктивне.
Як кажуть, всього не допильнуєш, тому в цей час надій дозволю собі подати свої пропозиції щодо двох таких складних і занедбаних питань: стратегії міжнародних відносин і розвитку культури. Мабуть, це просто збіг обставин, але в обох випадках очолюють ці дві референтури люди не професійні,( коли додати ще президента до стратегії міжнародних відносин, то виглядає, що у площині міжнародних відносин самі неофіти). Обидва міністри дуже розумні, але у своїх галузях. Один промисловець конфекціон-ер, а другий фізик. Мабуть, тому Україна погодилася на нормандський варіант переговорів щодо війни, де поруч за столом переговорів з Україною три “нейтральні” партнери-медіатори: Німеччина, Франція і Росія, всі троє не великі друзі України, а остання просто віковічний ворог та окупант. В наслідку, питання Криму, крім риторики, сьогодні виглядає замороженим фактом, а Донецьк і Луганськ замороженим конфліктом.
Подібно виглядають справи у галузі культури: де міністр “філософ”, який, фактично, не мав ніколи та сьогодні не має нічого спільного з культурою, але займає дві урядові посади, а також працює ще і приватно.
Моя сьогоднішня надія є на те, що новий представник України при ООН, професійний дипломат, хоча русофіл, покаже з першого дня, що мої закиди у його сторону безпідставні. Моя надія є на те, що Президент прийде до розуму, сам признає, що він неофіт у формуванні стратегії закордонної політики, звільнить “розумного” та покличе для цього прозахідних професійних дипломатів (а вони в Україні є, хоч небагато), стримає процес переговорів та прийняття змін до Конституції України поки російські війська знаходяться на території України, заангажує до нового процесу переговорів правдивих друзів України: США, Велику Британію, тощо, звільнить також ” філософа” перевантаженого портфелями та особистими обов’язками та призначить на його місце, можливо, навіть двох людей які мають відношення до культури та цікавляться гуманітарними справами.
З цією надію можна готуватися до святкування, славити новонародженого Спасителя та щиро бажати добра українському народові. Без надії важко сподіватися кращого 2016 року і прийдеться знову писати те саме, або ще сумніше у цей час наступного року, правда, вже з меншою надією, бо стратили цілий рік, а заморожений стан ще більш заморозився.
10 грудня 2015р. Аскольд Лозинський
