(за матеріалами наукової доповіді на конференції «Політичні процеси сучасності: глобальний та регіональний виміри»)
Націоналізм є надзвичайно багатоаспектним і поліморфним явищем. Настільки, що науковці сходяться в тому, що не існує одного рафінованого націоналізму й натомість їх є стільки, скільки й самих націй. І кожен із них є надзвичайно своєрідним та залежним від комплексу тих умов, в яких існує і розвивається кожна конкретна нація і які формують її ідентичність.
Однак всі націоналізми в єдину сукупність єднають три категорії: нація, що є центральною категорією його ідеології; захист інтересів нації, який лежить в основі його програми; національна держава, що вбачається як найкращий інструмент такого захисту і є політичним ідеалом націоналізму.
Доктрина націоналізму базується на тріаді його завдань, які за британським дослідником Ентоні Смітом спрощено і лаконічно можна означити як ідентичність, єдність та державність. Тобто, кожен націоналізм переймається захистом національної ідентичності, досягненням і збереженням національної єдності й тої чи іншої форми національного врядування.
При дослідженні феномену українського націоналізму сформувалося декілька наукових парадигм: націоцентрична, колоніалістська й світоглядно-негативістська.
Націоцентрична позитивно характеризує роль українського націоналізму в національно-визвольній боротьбі та його конструктивний потенціал в розбудову національної Української держави.
Колоніалістська притаманна науковим школам країн, що свого часу виступали в ролі колонізаторів українських земель – московській, польській, угорській, румунській. Очевидно, що кожна із них має причину негативно оцінювати український націоналізм крізь призму своїх національних інтересів.
Світоглядно-негативістська оцінює кожен націоналізм, в т. ч. й український, крізь призму ідеологічної системи, що є полярною з ідеологією націоналізму, або ж конкурентною їй. Такою, наприклад, є глобально домінанта (принаймні в західній цивілізації) світоглядна системи лібералізму.
Досліджуючи вплив московсько-української війни на трансформацію українського націоналізму й намагаючись змоделювати його характеристики в повоєнний період, відштовхуюсь від своїх попередніх напрацювань, викладених в дисертаційному дослідженні та ряді статей, опрацьованих на його розвиток.
Їх суть полягає в тому, що проголошення незалежності України й зміна статусу української нації з бездержавного на державний зумовила його трансформацію з визвольно-революційного й деструктивного щодо колонізаційних режимів в конструктивно-державницький.
При цьому головною ознакою державницького націоналізму вважаю його програмну сфокусованість на розбудові Української держави. В умовах її трансформації з квазідержави в реальну національну державу, що, на мою думку, тривало протягом 1991-2014 рр., він продовжувався залишатися позасистемним, тобто перебував поза межами державної політики, й навіть був опозиційним тоді, коли вона повністю або частково була шкідливою для нації та її інтересів
Війна за Незалежність (а саме так я пропоную означувати сучасну московсько-українську війну) вчергове суттєво змінила суспільні умови існування українського націоналізму. В умовах її перебігу, а особливо після широкомасштабного вторгнення 2022-го, розпочався черговий етап трансформації українського націоналізму – тепер вже з державницького у державний.
Головною ознакою державного націоналізму вважаю такий його стан, коли доктрина націоналізму або ж окремі її елементи залучаються до системи державної політики. В такому разі вже сама держава чи окремі її структурні частини, а не тільки націоналістичні партії та громадські організації, стає носієм націоналізму. При цьому самозрозуміло, що вони й залишаються дієвими в політичному полі і є носіями доктрини націоналізму.
Найкращим прикладом державного націоналізму є західні націоналізми (за класифікацією Ганса Кона). Адже в суспільствах Західної Європи держава від самого початку виконувала описані Ентоні Смітом функції націоналізму: захисту національної ідентичності, досягнення національної єдності й збереження національного характеру державності.
Саме після широкомасштабного московського вторгнення в лютому 2022-го Українська держава почала демонструвати потребу в мобілізуючому потенціалі націоналізму та в його спроможності захищати національну ідентичність і вибудовувати ті межі, що відрізняють її від ворожої московської. Й саме тоді окремі елементи націоналістичної історії, традиції і доктрини несподівано масово заполонили український публічний простір, в т. ч. й уст офіційних речників Української держави.
Аналізуючи перебіг московсько-української війни, можливі умови її завершення, чи тимчасового припинення «гарячої» фази, й ті зовнішні та внутрішні виклики, що постануть після цього, в рамках націоцентричної парадигми українського націоналізму можна змоделювати його факультативні ознаки.
Щодо зовнішніх викликів, то очевидно, що він і надалі зберігатиме антиколоніальну спрямованість. Складний і сповнений неоднозначностей процес становлення Української національної держави та її дистанціювання від московської метрополії був і залишається базовою підставою для цього й позиціонує його антимосковську спрямованість. Московська агресія проти України тільки посилила її.
До того ж потенційна загроза тимчасових територіальних втрат може сформувати абсолютно новий й політично перспективний для українського націоналізму вектор антимосковського реваншизму.
Протягом періоду Незалежності в політиці українських націоналістичних структур спрямованість проти інших історичних колонізаторів була відсутньою, або ж перебувала на маргінесі їхніх програмних цілей і політичних дій. Однак антиукраїнська політика режиму Віктора Орбана в Угорщині, й особливо в умовах війни, її прояви в офіційній політиці Польської держави, що в умовах ослаблення України під час московської агресії набули ознак шантажу, потенційна можливість перемоги на виборах президента Румунії відомого своєю актиукраїнською й до того ж імперсько-реваншистською позицією Джордже Сімеоні можуть актуалізувати в характеристиці сучасного українського націоналізму також антипольську, антиугорську й антирумунську спрямованості.
В той же час сповнені колізій взаємовідносини між Україною та США на початковому етапі президентства Дональда Трампа, що їх провідні світові медіа схильні характеризувати як прояв «економічної колонізації» з боку останньої, можуть сформувати в його доктрині також антиамериканську спрямованість.
Зрештою, не нову для українського націоналізму. Як відомо, США ні в період «холодної війни», ані під час розпаду Совєтського Союзу не підтримували проєктів ліквідації Московської неоімперії та надання Україні незалежності. А тому політика США традиційно піддавалася критиці з боку українських націоналістів.
Аналізуючи внутрішні виклики, я вже значно раніше запропонував характеризувати український націоналізм на етапі його трансформації з визвольного у державницький як соціально-консервативний, вбачаючи під цим означенням виконання ним завдання щодо захисту національної ідентичності (консервативний) й самої демографічної субстанції нації (соціальний).
Очевидно, що й після завершення війни ці завдання залишатимуться актуальними. Незавершена демосковізація українського політичного простору, наявні прояви промосковських реваншистських тенденцій та потенційна присутність в переговорах про мирну московсько-українську угоду преференцій для московської етнічної меншини в Україні створюють підстави для актуалізації першого із них.
А що вже казати про катастрофічні прямі й непрямі демографічні втрати України під час війни. Тож питання соціальної складової в доктрині українського націоналізму буде набирати навіть більшої, аніж раніше, ваги.
З уваги на те, що залежність політичного процесу в Українській державі від олігархічного укладу економіки та похідного від неї політичного режиму стала основним гальмом цивілізованого розвитку України, іншою важливою програмною складовою українського націоналізму в довоєнний період була його антиолігархічна спрямованість.
Сьогодні важко судити, чи теперішній внутрішній санкційний режим ліквідує таку залежність, а чи лишень створить сприятливі конкурентні переваги для нового покоління олігархів? А тому при моделюванні характеристик післявоєнного українського націоналізму наявність цієї спрямованості залишається під питанням.
Натомість останнім часом в системі державного управління України проявляються такі негативні тенденції, як тотальний непрофесіоналізм, примітивізація й руйнування усталених інституцій, нігілістичне ставлення до норм Конституції й системи чинного законодавства тощо. Очевидно, такий внутрішній виклик також стимулюватиме відповідну реакцію в доктрині українського націоналізму, адже збереження міцної державності належить до одного з головних його завдань.
Такі деструктивні прояви щодо усталеної системи порядку загалом стають характерними для сучасних суспільств і їх прийнято вважати ознаками постмодерну. Він поляризується з тим домінуванням логічного, системного й раціонального начал, що були притаманні для епохи модерну, й характеризується як світ хаосу, невизначеності, ідейної й ціннісної дезорієнтації, відсутності встановлених канонів, правил тощо.
З уваги на це потенційне позиціонування націоналізму щодо збереження традиційних інститутів держави можна означити як модерністський етатизм.
Очевидно, носієм перерахованих ознак державного націоналізму не обов’язково має бути держава. Адже за встановленою практикою в багатьох країнах ті меседжі, які вона не може висловлювати в силу своєї офіційної політики, озвучують інституції громадянського суспільства.
Зрештою, з уваги на те, що сам зміст поняття «трансформація» передбачає неоднозначний розвиток змін, можна припускати такий розвиток подій, що в повоєнній політиці Української держави може статися зворот з уже досягнутих націоцентричних позицій. Тож і український націоналізм з державного може знову регресувати до стану державницького. Однак, перераховані риси будуть так чи інакше притаманними йому незалежно від того, чи носієм націоналізму буде й держава, а чи тільки недержавні інституції українського суспільства.
