Йосиф Сірка
„Віра в себе є щось прекрасне, бо це ознака
Людини, котра усвідомлює свої здібності.
Томас Гоббс, анг. Філософ (1588-1679).”
Наприкінці жовтня н.р. в Києві, в America House, відбулася зустріч з aмериканською журналісткою Енн Епплбаум (Anne Elizabeth Applebaum). Йдеться про доброго знавця проблем центральної та східної Европи, авторки численних статей та книжок, довгорічного редактора The Economist та члена редакційної ради The Washington Post . Пані Апплбаум знають читачі різноманітних англомовних газет США та Великої Британії та її численних книжок, серед яких і Гулаг: Історія (Gulag: A History (2003), за яку 2004 р. вона отримала премію Пуліцера (Pulitzer Prize).
Здобувши освіту в престижних університетах різних країн, володіючи англійською, французькою, польською та російською мовами, Е.Апплбаум стала чудовим фахівцем, який подав світові трансформацію посткомуністичних країн до демократії у Східній Европі. З 2006 р. вона оселилася на постійно в Польщі, де стала й дружиною колишнього міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського (1992), а з 2013 р. прийняла й польське громадянство.
Олександр Ярощук на сторінках журналу Platfor.ma навів численні цитати з виступу пані Епплбаум-Сікорської, які свідчать про її поінформованість, її глибокий інтелект та оригінальність бачення проблем і їх вирішення. Її безкомпромісне ставлення до путінської агресії, до анексії Криму, до окупації східної України, до порушення Міжнародного права та порядку могло б бути прикладом не одному політикові.
Анн Аппелбаум на зустрічі пояснила і ширше значення націоналізму та те, як на Заході часто сдеформовано пишуть про український націоналізм.
У своєму виступі журналістка висловила думку, що в 90-х рр. було багато людей, хто не відчував якоїсь прив’язаностів до України. Тоді не було сильної правової держави (її нема і зараз), інституцій, з якими б люди поєднувалися. «Цікавим фактом про Україну є те, що в 90-х у країні не було справжнього відчуття громадянського патріотизму або ж громадського націоналізму».
Пані Епплбаум навіть написала статтю «Націоналізм є саме те, що Україна потребує» (Nationalism Is Exactly What Ukraine Needs). В цій статті вона доводить, що українці не націоналісти, недостатньо націоналістичні, недостатньо патріотичні і в цьому їхня проблема. Вона висловила думку, що «не можна мати демократію, якщо їй не передував націоналізм. Так було у Франції, у Великій Британії, навіть у Німеччині. Так було і в США, де демократія була результатом націоналістичної революції – війна за незалежність».
Стосовно революцій (вона вживала словосполучення вулична революція) пані Епплбаум висловила своє скептичне ставлення. Вона вважає, що вуличні революції не вирішують проблеми, але приносять людям розчарування. Незважаючи на те, що доповідачка дуже логічно обгрунтовувала свій скептицизм щодо революцій, але її твердження про «системні зміни, включення великої кількості активних людей з різних професій та відданий політичний клас в Україні» не могли в Украні перемогти, бо такого нема й досі. Справа в тому, що коли б не Помаранчева та Революція Гідности, то в Україні вже б сиділи у своїх «феодальних» угіддях оліґархи, а народ би залишався ще більш обкраденим не тільки щодо природних багатств та землі, але й елементарних прав жити по людському.
Розчарування українськими революціями наставало тому, що їхні учасники повірили тим, які лізли з промовами на трибуну, а після перемоги забули про свої виступи. Революція Гідности могла бути успішною, коли б її вимоги взялися виконувати ті, які брали в ній участь, а не ті, які лізли на трибуну, щоб сказати учасникам те, що вони очікували, а потім, на керівних посадах держави, забути про них.
Дещо відірваною від логічного мислення та й від реальності була оцінка журналісткою двомоності. « Україна має декілька речей, якими вона може пишатися, і одна з них — наявність двох національних мов. Ця мультимовна ідентичність швидше успіх України. В Україні, як і в Канаді, це можливо. Україна — це історично двомовна країна. Найкраще рішення для вас — вивчення двох мов у школах, як це відбувається у Канаді».
Не знаю, наскільки пані Епплбаум обізнана з історією Канади, але, я певний, історію України вона знає. Оскільки Канада постала на основі угоди провінцій Онтаріо, Квебек та Нова Шотландія (1867) з рівнопраним використанням англійської та французької мов, то і двомовність тут обгрунтована. Україна ж ніколи не підпиувала угоду з Московією про спільну державу, а тому і ніколи не було мови про використання обох мов.
Московська держава, після Переяславської угоди, ніколи не ставилася до українців як рівних. Зміна Петром І-им назви Московії на Росію, його брутальне нищення українських сіл та міст (прикладом звірства російського війська може послужити спалений та зруйнований Батурин, де тисячі чоловіків, жінок та дітей, зазнали садизму царського війська). Московський садизм (вже під назвою русский) століттями дався взнаки українцям, а його вершиною був Голодомор 1932-33рр.!
Але московити нищили не тільки людей фізично, вони забороняли українську мову – спочатку письмову, зрештою, і розмовну. Тому шановна і дуже освічена доповідачка, мені здається, «переборщила» своїм твердженням про те, що: «Україна – це історично двомовна».
Російськомовних українців не можна прирівнювати до квебекців, валонців у Бельгії, чи німців, французів, італійців у Швейцарії, які були й залишились етнічним цілим. Російськомовні в Україні становлять якихось 15% етнічних росіян, а більшість російськомовних в Україні це українці та інші національності, яким комуністи забрали рідну мову, а дали «мову Леніна», тобто, окупанта. Отже, двомовність в Україні носить характер насильства, нетолерантності до корінного населення, кривди не тільки до етнічних українців, але й інших національних меншин, яким була накинена мова окупанта.
Звичайно, що Польшу москалі незмогли зробити «двомовною», бо не вистачило на це часу і серед поляків не було «православних братів», які б допомагали руйнувати польську мову й національність.
Двомовність в Україні (а в західних областях України три-, а то й чотиримовність) є свідченням непересічної інтеліґентності населення, його толерантності та поваги до сусіда і ненакидання сусідові свого! Приклад двомовності, який наводить пані Епплбаум, мовляв, у Києві дискутують один російською, а інший українською не є прикладом існування двомовності, а скоріш наслідком шовіністичного виховання російськими вчителями, а потім комуністиними яничарами.
Звичайно, що діти повинні мати можливість у школі вивчати будь-яку мову і в українських школах вони її мають. Але допоки в Україні міністри та посадовці будуть доказом неповаги до державної мови лише тому, що вони володіють тільки одною мовою колишнього й сьогоднішнього окупанта країни, то про двомовність нема що говорити.
Приклади двомовності в Канаді, Бельгії (а в Швейцарії можна вести мову про чотиримовність) не можна порівнювати з двомовністю в Україні, бо тут ніколи не існувало рівних прав української і російської мов. Заперечення української, починаючи царями та кінчаючи Путіним, плани «русского мира», надають Україні не тільки право, але й обов’язок не піддаватися на пропаґандивну «двомовність”.
В Україні нікого не переслідують за мову, не забороняють російських (чи інших) книжок, як це роблять в Росії, де книжки українською мовою можуть оголосити екстремістськими. Зрештою, одинока Українська бібліотека в Москві зазнає постійних переслідувань, а її директорку Наталію Шаріну навіть посадили під домашній арешт і саме через українську книгу! А вивчення мов в Україні підтримується офіційно.
Про те, що є патріоти України російськомовні знає вже цілий світ і навіть Путін. Їм вдячна вся Україна за участь у захисті незалежності проти російського аґресора. Саме російськомовні добровольці є доказом того, що не мова їх визначає ким вони є, але їхнє серце, їхні почуття до рідної землі, до України. І не вони вимагають двомовності, але ті, які надіються через мову окупувати всю країну.
Українську в Україні багато людей не вживає, бо: „привикли до російської, бо мені легше, бо ви і так розумієте” і т.п.. Справа в тому, що роками і ще й сьогодні в незалежній державі далі московська пропаґанда ширить брехню про нашу мову, далі привласнює історію України, починаючи самим президентом РФ, брехнею про старшебратство, про одну віру, один народ, одну мову – русский мир!
Звичайно, важко зрозуміти навіть такій високоосвідченій людині якою є Енн Епплбаум, що дехто може вимагати „двомовність” не тому, що він хоче справедливости, рівности, поваги, але для того, щоб принизити тебе, щоб показати свою непокору, неповагу, щоб приховати своє незнання власної історії, власного коріння.
Відомий український журналіст Сергій Грабовський у статті „Хто за кого воює у гібридній війні” (г. День, 4.12.15 р.) дуже влучно зазначив, що: „коли хтось із публічних осіб, які добре володіють українською, воліє на телебаченні та радіо виступати російською мовою, то це означає дуже багато й дає цілий спектр можливих інтерпретацій. Бо ж ідеться про знакову річ, особливо важливу під час «гібридної війни».
Найменшим злом тут можна вважати банальну дурість політика чи бажання його похизуватися своїм знанням російської перед якоюсь заїжджою московською… скажімо так, кореспонденткою. Найбільшим злом у цьому контексті є політична маніфестація та орієнтація на збереження України у складі «русского мира». Втім, є ще, так би мовити, проміжний варіант, коли мається на увазі консервація України в такому собі безнаціональному стані, у мовно та культурно розколотій ситуації, за якої олігархам якнайлегше продовжувати безкарно грабувати ресурси держави та її громадян.»
Саме тому не слід «подавати руку двомовності», за вашою рукою потягнуть вас у русский мир, який нічого доброго не принесе. С.Грабовський попереджає, що: « не варто забувати: саме російська культура, за всієї своєї величі, породила першу переможну тоталітарну ідеологію. Ця ідеологія і практика – більшовизм – виявилися витвором обожнюваної багатьма інтелектуалами імперської «культури Срібного віку», тобто початку ХХ століття. І найгірше, що очищення російської культури так і не відбулося, ба більше – імперсько-тоталітарний мейнстрім її за останні десятиліття набув нової сили.»
Агресивні дії Кремля проти Грузії, України, а зараз у Сиріїї є попередженням для українців, щоб тримались спочатку свого, бо двомовність сьогодні є лише «троянським конем» у гібридній війні Росії проти України, якій слід повірити в себе, бо це «ознака людини, котра усвідомлює свої здібності»!
4.12.15 р.
