Сергій Кузан, екс-голова МНК
Якщо хочете побачити майбутню резервну армію, то теренова гра “Гурби-Антонівці” – її перший крок. Хоч я вперше не приймаю участь, приїхав з друзями як звичайний гість, на відкриття. Напевне, старію. З іншого боку – тепер можу писати не лише про неймовірні враження, але й про суть гри – складову вишкільної системи Молодіжного Націоналістичного Конгресу.
Отже, що таке «Гурби», і чому вони мають стати прикладом сучасної молодіжної політики з патріотичного виховання, а також – початковим елементом національної програми підготовки резервістів?
Те, що й 13 років поспіль – вишкіл, де молоді люди отримують навики з орієнтування, виживання та роботи в підрозділах. 400 людей (по кількості – це 1 батальйон) безперервно протягом 60 годин на лісовому терені 25 кв.км вели бої. Без наметів, без організованого харчування, навіть доставки води.
Війна на Донбасі показала, як “працюють” служби армійського забезпечення чи старі радянські мапи. Тому ми розуміємо, що покладатись можна лише на себе, ну і на побратимів. До цього й готуємось.
Тут немає жодних гендерних обмежень – дівчата розподілені в підрозділах нарівні з хлопцями. До речі, за моїми спостереженнями, саме дівчата є більш затятими в боях. Це «ізраїльська» модель – вишкіл мають право пройти всі. Чим раніше почнемо, тим швидше станемо «воюючою нацією», і тоді станемо непереможними. Не дарма кремлівська агентура всіма силами намагається зірвати мобілізацію до ЗСУ.
Ідеологія гри – традиція найефективнішої партизанської мережі ХХ-го століття – Української Повстанської Армії. Структурний поділ, ідеї, тактика діяльності малими групами. Доки ми будуємо нашу армію за старими «совєцькими» правилами, Москва завжди буде на крок попереду. Тому єдиний вихід – повний розрив з минулим: починаючи від тактики й закінчуючи командами, впорядом, назвами підрозділів. Ще один важливий елемент – ідея та патріотизм. Саме завдяки їм УПА дивувала своєю стійкістю навіть в завідомо програшній ситуації.
На гру ніхто нікого не відряджав і не забезпечував. Всі учасники – добровольці, які попередньо мусили заповнити документи, сплатити внесок за участь, укомплектуватись та самостійно добратись в ліс. Зголошення тривало 2 місяці, індивідуальна робота велась з кожним учасником. Як результат – 400 осіб без пиятики, з дисципліною. Саме такі команди здатні ефективно виконувати завдання, адже учасники – мотивовані люди. Можемо поділитись безцінним досвідом з військоматами, на які зараз покладена функція мобілізації населення до ЗСУ. Але попереджаємо – доведеться відійти від звичних комфортних методів роботи.
Схід і Захід разом. Всі учасники навмисне розкидані по підрозділам так, щоб поряд опинилось якнайменше земляків. Адже ніщо так не єднає, як спільна боротьба. І в ній немає поділу на галичан і слобожан – є лише рої, чоти, курені.
Чи заміняють «Гурби» військовий вишкіл? Очевидно, ні. Вони його доповнюють: щоб молода людина не злякалась, не дезорієнтувалась, і головне – вижила. Це допризовна, довійськова підготовка цивільної молоді.
Але досить про практику, хочу поділитись «лірикою».
Зловив себе на думці, що вперше не побачив «старих» діячів, які розпочинали цю гру: Ярослав Іляш нині очолює Українську Видавничу Спілку ім. Ю. Липи, а Олег Медуниця нині Народний депутат України (до речі, коли розповідаю про «батьків-засновників», люди дивуються: як так, цілий нардеп – і по лісах в кросівках!). І це добре, адже означає, що система жива, і функціонує незалежно від особистостей.
Але тим приємніше було бачити Михайла Ратушняка, який незмінно вже багато років поспіль підтримує гру, та його дружину Галину – «випускницю» «Гурбів», друзів Тараса Гребеняка, Олега Вітвицького та інших.
Як відзначив у своєму вітальному слові голова Тернопільської ОДА Степан Барна, символічно, що на цій грі поряд стоять ветеран УПА, який воював у цих місцях в 1944-му, та ветеран новітніх національно-визвольних змагань, багаторічний учасник гри Олександр Бойко який в складі Національної Гвардії в боях під Слов’янськом отримав поранення. Це жива історія нашої боротьби.
Також приємно, що й члени СУМу в Канаді Богдан Чернявський і Калина Кардаш знайшли час, щоб відвідати захід. Отже, мали міжнародне представництво)) А якщо серйозно, то я вірю, що українська молодь в Україні та діаспорі рано чи пізно матиме єдину вишкільну систему. А молодь як відомо – то майбутнє по-справжньому єдиної Нації.
Коли представляв нового Голову МНК Івана Кішку та голову Ради Честі Андрія Беня, в мене запитали: «то це твоє начальство?». Трохи дивно було чути це питання, адже сам ще недавно очолював організацію. Але зловив себе на думці, що я пишаюсь своїм новим керівництвом, щасливий, що доля звела нас в одній організації.
Сльози давили під час хвилини мовчання. Ніколи ще смерті не були такими близькими. Багаторічний учасник «Гурбів», іменем якого названа цьогорічна гра Володимир Гарматій, загинув в цій війні на Луганщині, командуючи мінометним взводом 72-ї бригади. І розумію, що ніякі відзнаки МНК, ніяке наше «тричі Слава!» не замінять батьками сина. І я так і не наважився того дня підійти до рідних, щоб бодай потиснути руку, щось сказати… Але найгірше – це усвідомлювати, що наступна гра буде названа на честь наступного Героя.
Пригадую, ще недавно зіштовхувався з нерозумінням, для чого ми проводимо наші таборування, польові вишколи. Мовляв, діємо як «печерні націоналісти», а потрібно генерувати ідеї та виробляти концепції. Але Майдан і Війна показали, хто чого вартий, і чого варті ідеї без здатності їх захистити. Бо за словом мусить іти дія. Бо маємо право лиш на те, що маємо силу відстояти. Через майже 100 років ми знову повертаємось до вчення Дмитра Донцова. Бо підстави нашої політики лишаються незмінними.
