Залишатися чи їхати? Шукати прихистку, а може, кращого життя за кордоном чи бути пліч-о-пліч зі своїми співвітчизниками? Бути ефективним донатором з-за кордону чи боротися з росіянами в окопах на полі бою? На ці питання кожен українець (де б він не жив) відповідає сам собі особисто. Але від загалу цих відповідей залежить існування країни під назвою Україна.
Якщо з початком повномасштабних воєнних дій навіть в Польщі люди почули себе занепокоєно і подекуди задумалися про виїзд, бо сусідство з озвірилим маніяком не додає спокою, то ще вже казати про тих, над чиїми головами щоденно літають ракети і «шахеди», чиї родичі, друзі, сусіди гинуть кожного дня – від пуль, осколків, мін, під завалами будинків, від тортур полону. У намаганні врятуватися від війни Україну полишило, за різними підрахунками, від 6 до 8 мільйонів мешканців. І цей процес не закінчується, тож постає велике питання: а що далі? Це питання задають собі як прості люди, що виїхали, так і сама держава Україна. Біженці не розуміють, що їм робити далі, який в них горизонт планування: чи їм залишатися за кордоном, шукати роботу, здавати чи продавати своє житло в Україні, повністю інтегруватися в місцеве суспільство, пов’язувати з новою країною своє майбутнє? Та й діти пішли в місцеву школу і вже інколи не можуть згадати, як писати кирилицею… А держава Україна сушить мізки, як їй не втратити своїх громадян назовсім, бо, звісно, час працює проти неї. Чим довше українські громадяни будуть залишатися за кордоном, тим більше інтегруються, і тим менше шансів, що вони повернуться. Тим більше, що місцеві уряди зацікавлені в молодій робочій силі і будуть прикладати зусиль для її інтеграції, полегшуючи умови перебування, легалізації, спрощуючи надання громадянства тощо.
Це добре розуміють в Україні і побоюються цього. Так, нещодавно шквал критики у фейсбуці викликав пост колишнього народного депутата, ексрадника міністра внутрішніх справ, виконавчого директора незалежного аналітичного центру «Інститут майбутнього» Вадима Денисенка. Він висловив думку про заборону (хоча й з винятками) виїзду чоловікам з України протягом ще трьох років після закінчення війни. Нагадаємо, 24 лютого 2022 року в країні було введено воєнний стан і заборонено чоловікам від 18 до 60 років, а також жінкам-військовозобов’язаним, виїжджати за кордон – проте з винятками, наприклад, якщо в особи є троє дітей. Українські соцмережі завжди були гарячими і нещадними, вони говорять все, що думають, тож і зараз багато людей обурилося такою ідеєю, особливо на фоні того, що на українських можновладців заборони не розповсюджуються і протягом війни вони якимось чудом полишають кордони воюючої країни.
Підтвердженням тому є численні скандали з так званим «батальйоном Монако», виїздом за кордон депутата Олександра Трухіна, відпочинком депутата Юрія Арістова на Мальдівах, депутата Богдана Торохтія у Болгарії, Олександра Дубінського в Іспанії, депутата Андрія Холодова на Кіпрі тощо. Але менше з тим, головне, що це в черговий раз підняло нагальну проблему – втрату людського потенціалу, втрату українців. Страх, що громадяни не повернуться і стануть громадянами інших країн, що після війни чоловіки виїдуть до своїх дружин та дітей, і Україна втратить ще кілька мільйонів людей. росія не києм, то палицею намагається «зачистити» території України, зокрема випихаючи мільйони людей за кордон, роблячи неможливим їхнє проживання вдома у постійному стані війни. І цей страх підштовхує до різких рухів – «заборонити», «не пущати».
Пост Денисенка викликав дуже багато критики, але і визнання – так, проблема дійсно існує, проте вирішувати її треба м’якими методами, а не заборонами. То ж якими? Що робить держава Україна в цьому напрямку?
Президент України Володимир Зеленський неодноразово виступав із закликами про повернення українців з-за кордону.
«Так само, як ми маємо відновити територіальну цілісність, маємо відновити і суспільну цілісність. Мільйони наших людей, які стали переселенцями, знайшли прихисток за кордоном, не мають стати біженцями».
«Без громадян України, які сьогодні знаходяться за кордоном, наша держава не може бути потужною. При всій любові до всіх держав, які дали вам прихисток, пам’ятайте: ви – українці! Висловлюю велику повагу цим державам. Вони дійсно багато для нас зробили, але я хочу, щоб ви знали – коли ви зможете, я б дуже хотів, щоб ви повернулися. Ми чекаємо на вас після перемоги, бо треба відновлювати нашу державу. Вона для людей – і для тих, хто зараз тут, і хто тимчасово виїхав».
«Ми хочемо з вами думати про наших дітей і хочемо відповісти людям, які знаходяться за кордоном, – треба повертатися. Без повернення людей у нас з вами не буде потужної економіки. І це правда. Буде складно. У нас 11-12 мільйонів пенсіонерів. Це велика кількість людей. І все це наші громадяни. І вони повинні отримувати пенсії, більше ніж зараз. Зараз війна і всі все розуміють. Але повинні жити і повинні розвивати економіку, повинні повернутися люди, які будуть працювати. І повинно повернутися більше ніж поїхало, якщо ми хочемо зробити нові кроки для нашої держави».
Однак самими закликами проблему не вирішити, для цього потрібна комплексна державна програма сприяння повернення громадян. А може – ставка на діаспору?
Є різні варіанти існування діаспор у світі і їхніх відносин з батьківщиною. Інколи діаспора є настільки сильною і великою, що в стані підтримувати культуру, економіку, брати участь в політичних процесах своєї рідної країни. Цьому сприяє подвійне громадянство, яке наразі існує у більш ніж сотні країн світу, натомість в Україні воно не є дозволеним. Після свого обрання президентом Володимир Зеленський намагався вирішити це питання і кілька разів подавав до Верховної Ради законопроєкти щодо подвійного громадянства. Останній було подано в 2021 році, проте до повномасштабного вторгнення рф його не встигли розглянути; намагалися повернутися до нього у 2022-му, але зрештою відмовилися від цього.
Цей законопроєкт, зокрема, пропонував дозволити громадянам України мати громадянство інших держав, не обмежуючи кількість паспортів. Звісно, це не стосувалося росії як держави-агресора, також у переліку були «держави міграційного ризику» (велика частина африканських держав, низка азійських тощо). Громадянам рф та інших «ризикованих» держав тоді пропонувалося визначитися: якщо вони хочуть отримати український паспорт, то мають вийти зі своїх нинішніх громадянств.
Натомість тим українцям, які переїхали до Євросоюзу, США чи інших заможних та/або дружніх держав і отримали тамтешній паспорт, не треба було б більше цього приховувати. Законодавство України дало б їм можливість легально зберігати або ж за спрощеною процедурою відновити українське громадянство. Однак, щоб відновити українське громадянство, представникам діаспори треба було б повертатися до України на постійне проживання.
Багато хто очікує від держави послаблення в економічних питаннях, що могло би повернути економічно активних громадян в Україну, притягнути капітал та інвестиції. Але наразі відбуваються протилежні кроки. Так, президент Зеленський нещодавно підписав законопроєкт, згідно з яким повертається довоєнна система виплати податків. Зокрема, повернулася оплата 5% єдиного податку для фізичних осіб-підприємців (ФОП), з 1 серпня 2023 року скасовано пільгові 2% єдиного податку для ФОП, також частково скасовано мораторій на проведення перевірок (тепер дозволені перевірки для підакцизних товарів, як-от алкоголь, тютюн, паливо, а ще – грального бізнесу та фінансових послуг). З 1 жовтня повертається відповідальність за порушення у сфері застосування регістраторів розрахункових операцій (РРО).
А в цей час у Польщі зростає кількість відкритих українцями бізнесів. Як свідчать дослідження Польського економічного інституту за січень-вересень 2022 року, якщо на початку 2022-го частка українських компаній у Польщі становила 0,8%, то вже у вересні їх було 8,5%. Загалом за час дослідження (9 місяців) українці створили у Польщі близько 14 тисяч фірм (3 600 компаній з українським капіталом, а також 10 200 одноосібних підприємств, тобто ФОП-ів), це 41% від усіх закордонних організацій, створених у Польщі у 2022 році. Загалом у Польщі нині працює понад 24 тисячі компаній з українським капіталом, це чверть усього іноземного бізнесу у цій країні.
Звісно, немає простих відповідей на складні питання. Ні в людей, ні в держави. Українські біженці опинилися на роздоріжжі, між двома вогнями: у новій країні вони завжди «не свої», трохи другого сорту, вони постійно живуть в ситуації хронічного стресу адаптації, а зі своєї країни вони чують хейт своїх же співгромадяни за те, що вони «кинули неньку в біді і поїхали шукати щастя на багатому Заході». Натомість українська держава їм нічого не пропонує, окрім «крові, важкої праці, сліз та поту», однак, може, щось інше – відчуття приналежності до нації у серці? То ж яке рішення ухвалять ці люди? І чи піде їм назустріч їхня держава?
