13 лютого 2016 року на летовищі ім. Хосе Марті в столиці Куби Гавані відбулася зустріч Папи Римського Франциска з московським патріархом Кірілом. Цю зустріч можна вважати ледь не епохальною, адже це перша в історії зустріч найвищих достойників Римсько-Католицької та Російської Православної Церков (РПЦ).
У результаті двогодинної зустрічі очільники Вселенської Католицької Церкви, яка має 1,2 млрд віруючих, та РПЦ, яка є найбільшою у світі та 5-ю з 15 «за честю» помісною православною церквою, підписали спільну Декларацію з 30 пунктів, яка має засвідчити факт формального примирення двох Церков, адже в історичній ретроспективі ставлення мракобісів з РПЦ до католицької Церкви було вкрай войовничим, нетерпимим і непримиренним. Особливо коли йшлося про українських католиків східного обряду.
3 з 30 пунктів (пп.25-27) Декларації стосуються безпосередньо України, хоч представники українських Церков – УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ – на зустріч не були запрошені, що не може не викликати здивування, особливо коли йдеться про УГКЦ, яка визнана в християнському світі і перебуває в юрисдикції Ватикану.
У п.25 Декларації стверджується: «Сьогодні очевидно, що метод «уніатства» колишніх століть, який передбачає приведення однієї громади в єдність з іншою шляхом її відриву від своєї Церкви, не є шляхом до відновлення єдності. У той же час, церковні громади, котрі з’явилися в результаті історичних обставин, мають право існувати і робити все необхідне для задоволення духовних потреб своїх вірних, прагнучи до миру з сусідами. Православні і греко-католики потребують примирення і знаходження взаємоприйнятних форм співіснування».
У п.26 Декларації висловлюється ставлення до подій на Донбасі: “Ми сумуємо з приводу протистояння в Україні, що забрало уже безліч життів, що заподіяло незліченні страждання мирним жителям, що кинуло суспільство в глибоку економічну й гуманітарну кризу. Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, громадської солідарності і діяльної миротворчості. Закликаємо наші Церкви в Україні працювати для досягнення суспільної злагоди, утримуватися від участі в протиборстві і не підтримувати подальший розвиток конфлікту”.
У п.27 Декларації йдеться: “Висловлюємо надію на те, що розкол серед православних віруючих України буде подолано на базі чинних канонічних норм, що всі православні християни України житимуть в мирі та злагоді, а католицькі громади країни цьому сприятимуть, щоб наше християнське братство було ще більш очевидне”.
Як бачимо, присвячені Україні пп.25-27 Декларації є досить суперечливими, адже містять свого роду “плювок” в бік українських греко-католиків, фактично визнають розв’язану Московією агресію проти України громадянською війною та натякають на канонічність РПЦ на території України.
У той же час канонічність Церкви московського патріархату в Україні заперечують Вселенський (Константинопольський) патріарх та перші «за честю» патріархи чотирьох східних церков, адже це не підтверджується Томосом 1589 року, наданим московській Церкві та частково Томосом 1924 року, наданим Польській Православній Церкві.
Як відомо, Томос надається предстоятелем «материнської» помісної православної церкви – Вселенським патріархом у наведених вище випадках – для підтвердження надання підлеглій церкві автокефального (самоврядного) статусу, а також для визначення її канонічної території, тобто меж юрисдикції.
Зрозуміло, що сучасна територія України і Білорусі не були включені до Томоса, наданого Вселенським патріархом московській церкві в 1589 році, а тому території обох країн не є канонічними територіями РПЦ. Вже тому будь-які звинувачення на адресу УПЦ КП з боку РПЦ в неканонічності є блюзнірськими і юридично нікчемними.
Очевидно, що текст гаванської Декларації готувався московськими церковниками за погодженням з Кремлем. Не зрозуміло лише чому Папа Франциск підписав подібну Декларацію навіть без жодних застережень. Особливо, якщо брати до уваги, що Папа Римський є не лише душпастирем всіх католиків світу, у т.ч. і українських католиків східного обряду, а й політиком і державним діячем, який стоїть на чолі держави Ватикан.
Попередній Папа Іван-Павло ІІ ніколи б нічого подібного не підписав. І не лише тому, що його мати була полонізованою українкою, а й тому, що він, пізнавши на власній шкурі всі принади «совіцької» окупації, здавав собі справу з того, що всі очільники РПЦ є одночасно й агентами московських спецслужб і до підписання з ними якихось спільних заяв потрібно ставитися дуже виважено і відповідально.
Підписана в Гавані Франциском і Кірілом Декларація зміцнює позицію РПЦ на запланованому на червень цього року на Криті Всеправославному соборі, де, зокрема, планувалося – за наполяганням РПЦ це питання з порядку денного вже знято, хоч воно актуальне не лише для української Церкви, а й, наприклад, для македонської та чорногорської – формалізувати процедуру отримання православною церквою статусу «помісної», себто автокефальної чи самоврядної. Сьогодні для цього потрібна формальна згода всіх православних патріархів після згоди «материнської» Церкви, що фактично унеможливлює отримання самоврядного статусу метрополією так зв. УПЦ МП, яка всупереч православним канонам перебуває в юрисдикції РПЦ.
Московські попи радше задушать всіх українських православних християн у своїх цупких, хижих обіймах, ніж відпустять їх на волю, адже парафії РПЦ в Україні не лише приносять прибутки, а й дають змогу майже відкрито і цілковито безкарно проводити серед віруючих агітацію і пропаганду в імперському, антиукраїнському дусі. По суті, РПЦ на сьогодні є підрозділом агітпропу ФСБ, який відкрито проводить антидержавну діяльність в Українї. При чому робить за рахунок коштів українських прихожан.
Наразі в Україні 12515 парафій належать до РПЦ (т. зв. УПЦ МП) і 4877 до УПЦ КП. РПЦ має в Україні ледь не половину всіх свої парафій. Не дивлячись на те, що РПЦ в Україні має ледь не утричі більше парафій, ніж УПЦ КП, понад 40% українців підтримує саме УПЦ КП, а не РПЦ, яку підтримує близько 20% віруючих. Варто також зазначити, що РПЦ утримує у своїй юрисдикції також Молдовську, Латвійську та Білоруську православні Церкви, а також має єпархії в інших колишніх республіках СССР. Останнім часом в Інтернеті тиражується новина про буцімто масовий перехід приходів РПЦ, до УПЦ КП. Близько 70 парафій РПЦ перейшло до УПЦ КП останнім часом, у т.ч. і парафія в рідному селі на Буковині митрополита РПЦ в Україні Онуфрія. На жаль, це не можна вважати масовим переходом, адже якщо такий темп збережеться, то потрібно буде цілих 200 років щоб в Україні припинила існування остання парафія РПЦ. Переважна більшість кліру РПЦ люто ненавидить українську Україну, забороняючи українцям навіть молитися рідною мовою. Проти богослужінь українською мовою виступив нещодавно і митрополит РПЦ в Україні Онуфрій. Лише в західних регіонах країни богослужіння в церквах РПЦ здійснюється українською мовою. І то лише тому, що інакше віруючі відразу поставлять питання про зміну патріархату.
Хоч РПЦ і просторікує про церковно-слов’янську мову богослужіння у своїх церквах, але то облуда, адже мову богослужінь максимально підігнано під живу розмовну московську мову. Та й вимова у церквах РПЦ зовсім інша, ніж у церковно-слов’янської мови, якою правили колись давно в Києві. Ця вимова, до речі, збереглася на Закарпатті, де до жовтня 1944 року приходів РПЦ взагалі не було, а всі українські церкви належали до окремої греко-католицької єпарії, підпорядкованої безпосередньо Ватикану. Наразі більшість православних церков на Закарпатті належить до РПЦ, хоч мовою богослужіння в них є українська.
Минулого року довелося побувати на Закарпатті в мальовничому українському селі Довге на березі річки Боржава. Там в центрі села зовсім поруч знаходяться римо-католицький костел (основна маса прихожан – словацька національна меншина), греко-католицька та православна церкви. Православна церква, – вона збирає щонеділі найбільшу кількість віруючих – раніше належала греко-католикам, в ній є лави для сидіння. Якоїсь суттєвої різниці в православному та греко-католицькому богослужінні не помітив. Конфліктів між віруючими різних конфесій теж.
Найбільше приголомшливим є той факт, що більшість православних церков на Галичині також належить жо РПЦ, а Почаївська Лавра на Тернопіллі є ледь не оплотом «руцкаго міра» в західному регіоні. Кажуть, що значна частина монахів Почаївської Лаври є переодягненими агентами московських спецслужб. Українську мову там фактично заборонено, всюди панує антиукраїнський дух.
Як таке взагалі може бути? Куди дивиться СБУ та інші державні органи?
Такий стан справ зумовлений, певне, тим, що не зважаючи на те, що церква в Україні відокремлена від держави, церковні питання, як, до речі, і мовні, є політично дуже чутливими. Влада боїться їх як чорт ладану, вдаючи, що просто не помічає. Але такий підхід працює проти України як держави українського народу. Адже московські попи в Україні не лише ведуть – часто відкрито – агітацію проти української Держави, благословляють промосковських та московських бандитів на Донбасі, а й самі часом воюють в їхніх рядах зі зброєю в руках. Принаймні такі випадки зафіксовані.
Україна повинна мати власну помісну православну церкву. Діяльність РПЦ в Україні має бути заборонена як антидержавна, що вже мало місце у випадку так зв. КПУ.
На жаль, з причини відсутності єдності в українському православ’ї, наявності церковних чвар та розбрату між представниками різних православних конфесій , а також беручи до уваги агресію Московії на Донбасі, держава навряд чи зможе дозволити собі вдатися до такого рішучого кроку.
Тому патріотам України потрібно проводити роз’яснювальну роботу серед церковних приходів РПЦ, спонукаючи їх до переходу до УПЦ КП. 
Українське православ’я має вирватися з хижих обіймів недорікуватих і злодійкуватих московських попів.
Звісно, що РПЦ та 5-а колона Кремля в Україні чинитимуть цьому шалений опір.
Але, як каже східне прислів’я, собаки гавкають – караван іде далі.
Валерій Степаненко
