Йосиф Сірка
Чи можна порадити президентові? Звичайно, що можна. Але яким шдяхом? – запитаєте. Ми звикли до того, що кожна людина має ближче коло знайомих, з якими частіше спілкується, з якими ділиться своїми поглядами, турботами та навіть таємницями, до яких звертаєтья за порадами. Тому кажуть, що друзів собі можна вибрати, а родичів ні.
Вибрати собі приятеля можна, коли ти сам (а) вільн(а)ий і маєш вибір. Президент, чи політик, який пройшов через різні політичні партії і приятелював з членами різних партій – вже не має вільного вибору, його, швидше за все, шантажують. Від таких – не чекай на пораду.
Зрештою, як звертатися до людей у своєму оточені за порадою, коли навколо: депутати, міністри, високопосадовці, держслужбовці, оліґархи, банкіри, бізнесмени та різні політики? Коли б це „вузьке коло” знайомих мало репутацію чесних, працьовитих і розумних людей, то можна було б і до них звернутися за добрим словом. Якщо ж це оточення звинувачують у корупції, у підкупах, у зраді, у продажності, то навіть президент залишається у скрутному становищі.
От, до прикладу, президент Порошенко дав затвердити кандидатуру на посаду Генерального прокурора Шокіна. Виявляєтьcя, що його обранець не тільки не виконує свої обов’язки щодо злочинного режиму колишнього президента Януковича, бо й досі люди корумпованого режиму послуговуються накраденими мільйонами, але й чомусь не виконує своїх зобов’язань – арештувати рахунки з накраденими грішми попередніми посадовцями, політиками.
Отак і просимо МВФ дати черговий мільярдний транш, щоб „позатикати” діри у бюджеті, а накраденими мільярдами злодії й надалі послуговуються в різних офшорних зонах..
Дивує, що президент був дуже рішучим, коли призначав Шокіна на посаду, а коли прозвучали голоси (та навіть були зібрані підписи у ВРУ) про звільнення з посади ГП, то президент не відгукнувся на цю вимогу. Звичайно, що така поведінка Порошенка здається дивною, бо він знає найкраще, яка відповідальність лежить на Генеральному прокуророві саме у поверненні до бюджету накрадених мільярдів. Та не тільки це, але Україна могла б обійтись без „траншів МВФ”, коли б повернути незаконно привласнені багатства, які, частково, вивезені у офшорні зони, на банкові рахунки за кордоном.
Не краща справа і з головою Національного банку пані Гонтарєвою, яка перебрала керівництво НБУ, коли гривня була під 10 за долар, а зараз вона біля 25 гривень. І з цією кандидатурою Порошенко зробив українцям погану прислугу, бо він вважає її найкращим банкіром Європи, а світові фахівці у Давосі оцінили працю Українського банку як найгіршу в Європі.
Отже, президент помилився своїм вибором, щодо осіб на цих посадах. Але вчасне визнання помилок може послужити не тільки тому, щоб вибрати на відповідну посаду людину, яка буде не тільки фахова, але й патріотична, яка вболіватиме за країну, а не за клани, які незаконно збагатилися, не за банки, які гроші перевели в офшорні зони, а українцям залишили високі відсотки, корупцію.
І саме тут буде доречно пригадати президентові, що Україна вважається демократичною країною, а демократія – відповідальність і дотримування існуючого законодавства усіма громадянами – невиключаючи навіть найвищих посадовців. Якщо президент не в стані отримати правильні поради від свого найближчого оточення, своїх радників, то на це існують в демократичному суспільстві громадянські рухи, до яких би він мав прислуховуватись, бо він є ґарантом дотримування Конституції.
Радикальні заклики до повалення президента імпічментом, чи новим Майданом не викликають порозуміння. Якщо ви власните авто, чи якийсь інший дорогий апарат, то ви його не викидаєте, поки не встановите, що вiн вже не годяться для ремонту і користування. Всякий президент дуже дорогий, щоб його змінювати кожного року, чи навіть скоріше. Саме тому слід закликати громадянське суспільство (бо корумповані партії, оліґархи, банкіри і т.ін. не в стані цього зробити), яке має не тільки право, але й обов’язок порадити президентові, підтримати його та звернути йому увагу на те, що викликає цілковите засудження переважної більшості суспільства.
З іншого боку, громадянське суспільство повинно належно оцінити позитивну діяльність президента та його дії, спрямовані на територіяльну цілісність, на запровадження миру в Україні. В цьому огляді дивує, що ані політичні партії, ані окремі політики, ані громадянське суспільство не підхопили ідею Порошенка щодо вирішення російської аґресії проти України. Ідея ця полягає у заміні тзв. „Нормандського формату” на „Женевський формат”, до якого повинні увійти „ґаранти Будапештського меморандуму. “
Саме ця ідея президента України Порошенка заслуговує всенародної підтримки на фоні тзв. Мінських угод, які від першого дня їхньої появи стали „вулицею однобічного руху”. Вже понад рік Україна дотримується тзв. „угоди”, яку російські терористи та їхні сателіти недотримували ні одного дня. Сотки українських жертв – вбитих та поранених – є свідченням того, що українці, мов ті християни, які вважають, що коли тебе вдарили по правому боці обличча, то підстав лівий.
Нормадський формат переговорів до сьогоднішнього дня не показав результату, бо навіть агітаційна заява російського „переговірника” Гризлова про „негайне запровадження тиші” виявилася лише агітаційним гаслом, щоб подолати українську заборону літати в Україну російським літакам. В той самий день підконтрольні РФ бандити обстріляли українських вояків та цивільних понад 40 разів.
Дивує, що і кандидат президента на Голова ВР України Гройсман, зволіканням підпису закону про повторні вибори в Кривому розі допустив людей голодувати перед своїм офісом, бо підписав прийняте рішення ВР щодо повторних виборів у Кривому розі щойно після 5-6 тижнів. Невже ж „опозиційний блок”, кандидат якого боїться повторних виборів, мав право на „вето”, щодо рішення ВРУ?! Та і „пояснення” головою ВРУ, „чому” не підписав ухвалене ВР рішення скоріше, виглядає сумнівним після понад місячної затримки.
Чи доходять всі „недоліки” до президента країни, в якій він майже всім керує, не знаємо. Але будемо знати, якщо на запити, на поради громадянського суспільства він буде систематично відповідати.
Задля дотримування правил демократії слід спочатку донести до Порошенка запити та зауваження, а потім вдаватися до інших методів вимоги дотримування Конституції усіма громадянами.
П.Порошенко інтеліґентна і здібна людина, він має величезний досвід (чи не найбільший з-поміж усіх українських політиків) із зовнішньої політики, як успішний бізнесмен, який увійшов до списка найбагатших українців. Він прекрасно розуміє внутрішню ситуації в країні через свою участь в різних політичних партіях та розуміється на економічних питаннях. Тому слід спочатку звернутися до нього з прямими запитаннями, порадами, які будуть на користь усім.
Практика „недоторканости” депутатів та чиновників цілковито себе не виправдала, а про обіцянку зняти недоторканість забули не тільки депутати та президент, але й більшість виборців, які живуть іншими турботами, щоб прогодувати себе, чи родину.
Забуваючи про недоторканість, в Україні щоденно згадують реформи. Про реформи ж слід менше базікати, але їх більше запроваджувати. Реформи поєднують з успішним майбутнім країни, але важко, хоч і можливо, запроваджувати реформи в країні, в якій щодня бандити стрільбою порушують домовленості, яка вже понад рік анонсує боротьбу з корупцією, але не здатна засудити навіть зловлених корупціонерів.
Зрозуміло кожному, що Україна має до діла з вічним агресором, який не може змиритися з тим, що українці хочуть жити своїм життям. Але жоден агресор не може заборонити країні боротися з корупцією і запроваджувати реформи. Наскільки в Україні складна ситуація свідчать деякі висловлювання відомих політиків, політологів.
Президент Франції Франсуа Олланд проголошує, що кінцевою метою Мінська-2 є повний контроль України над кордоном на сході країни, а російський вчений-політолог А.Піонтковський вважає, що: „У п.Меркель і п.Олланда виник якийсь стокгольмський синдром щодо РФ і донецьких бандитів. Крім того, Мінські угоди – це їхнє творіння. Вони – як тато і мама, котрі народили дитину і тепер, якою би вона не була, зацікавлені в її успіху.” Він підкреслює: „Треба розуміти, що росіяни ніколи не віддадуть кордону і не виведуть військ”.
Дехто, як напр. Міністр закордонних справ Німеччини Штайнмаєр, взагалі має скреслену уяву про Мінськ-2, коли говорить про вибори в окупованій частині східної України, але не згадує спочатку виведення російських військ і важкого озброєння з окупованої частини України.
Одним словом, нема єдності в цьому питанні, але є спроба Кремля „викрутити руки” Києву, примусити ВР прийняти незрозумілий спеціальний статус, незважаючи на те, що йдеться про українську територію і саме Україна має вирішувати, чи годиться котрійсь з областей (хоч окупована не вся область, а скоріш якихось 30%) надавати спеціальний статус тільки тому, що цього вимагають терористи – тобто, іхній творець і спонзор.
Українські добровольчі батальйони та ЗСУ довели, що українці здатні захищатися від агресора. Президент, який своє обрання може завдячувати саме жертвенності добровольців, повинен постійно собі пригадувати і тих, які полягли на Майдані та мільйонні демонстрації, перед якими його попередник ганебно втік з країни.
Українці заслужили на те, щоб їхній президент проявив такий самий патріотизм, як і ті, що полягли в боротьбі, чи стали каліками на ціле життя, але вірять, що їхні діти, їхні родичі і близькі, усі громадяни України матимуть гідне життя вдома, щоб не блукати по світах за кращим заробітком, за гідними умовами життя.
Ще в недалекому минулому люди покладали надії на зміну Генерального секретаря – надії були на Хрущова, Брежнєва, Горбачова, бо українські Генеральні секретарі були лише виконувачами вказівок з Кремля. Зі зміною системи сподівання були скеровані на президентів, які в очах багатьох замінили отих „генеральних”. Але зараз змінилася ціла система взаємин між президентами та тими, які з дня-на-день стали мільйонерами, бізнесменами – в Італії їх називали ґанґстерами, мафіозниками. І саме ота зміна вимагає іншого підходу до влади, ішого ставлення до людей.
Влада стала джерелом наживи, гроші стали джерелом підкупу голосів на виборах, парламент перетворився на біржу, де продають совість, щоб придбати велике майно, купити люксусне авто, нерухомість, а головне – здобути привілей недоторканості (безкарності). Тому сьогодні навіть президент не розуміє, чому хтось наважується його запитати, з ким він зустрічається? А в демократичному суспільстві всяка посадова особа змушена повідомляти про свої зустрічі, діяння – якщо це не заторкує державну таємницю.
Польський журналіст-дослідник Павел Решка нагадує, що президент – це не приватна посада, тож інформація, з ким він зустрічається, має бути публічною.
За повідомленням Сергія Андрушка (Побачення на Банковій, розслідування, Радіо Свобода, 20.1.16) знімальна група програми «Схеми» (спільний проєкт Радіо Свобода та Першого Суспільного каналу України) провела 6 днів на Банковій, перед Адміністрацією президента України та задокументувала міністра, бізнесменів, нового антикорупційного прокурора, колишніх регіоналів, а також зафільмували масовий приїзд депутатів на засідання цілої фракції у кабінеті президента.
Найбільше дивує те, що лише кілька „відвідувачів” відповіли одним- двома реченнями чому сюди прийшли, а міністр Демчишин навіть обурювався, хто журналістів туди впустив? Чи когось підплатили, щоб туди увійти? Отаким чином журналісти протягом шести днів так і не спромоглися на якесь ближче пояснення чому до АП навідуються міністри, або колишні реґіонали такі, як А.Деркач, який ще недавно вніс „поправку” про відтермінування запуску системи електронного декларування для чиновників. Цей антикорупційний захід був однією з умов для ухвалення безвізовго режиму з ЄС.
Інший колишній реґіонал, відвідувач АП – В.Журавський „прославився” в минулому тим, що ініціював законопрєкт про перетворення наклепу на кримінальний злочин, що спричинило хвилю протестів серед журналістів 2012 р.. А що шукав в АП колишній реґіонал В.Хомутинник, відомий з переписки про „взятки” з колишнім керівником Одеської обл. І.Палицею, то залишиться таємницею.
Ніхто не збирається комусь забороняти вступ до АП, бо туди і так не легко потрапити, але громадськість має право, якщо цього забажає, знати з ким її президент зустрічається.
Роман Безсмертний, екс-заступник голови Секретаріату президента Ющенка, твердить чому бізнесмени, олігархи, колишні посадовці відвідують Адміністрацію президента: «Вони самі туди не заходять, їх туди запрошують». Він звертає увагу на те, що в США існує окрема інституція, яка стежить за тим, із ким і як довго зустрічається американський президент.
Нам ще далеко до того, щоб порівнювати американського президента з українським. Коли б мова йшла про політичний шлях Обами і Порошенка, то побачимо величезну відмінність. Якщо Обама тримався від початку своєї політичнї кар’єри Демократичної партії, то Порошенко пройшов шлях вже за Незалежної України від Соціал-демократів, через Солідарність, Партію реґіонів, Нашу Україну до Блоку Петра Порошенка. Тому Обамі простіше жити, бо нема якихось зобов’язань до колишніх партійців, яких у Порошенка ціла армія. Дуже можливо, що такий різноманітний склад відвідувачів Президентської адміністрації пояснюється певними зв’язками з людьми, які зіграли часто дуже неґативну роль у становленні української незалежності, в політичному житті країни.
Л.Кравчук би сказав: Маємо, що маємо! І ми це знаємо. Так, Україна має президента, який довів свої здібності організувати, управляти, проводити переговори, домовлятися. Але складається враження, що чим довше він на посаді президента, то більше віддаляється від ідей Майдану, які не закінчувалися лише орієнтацією на Європу. Він надзвичайно інтеліґентна і талановита людина, але слід йому пригадувати, що саме завдяки Революції гідности він став президентом, а її ідеї йому відомі, бо ж виступав і сам не раз з трибуни Майдану.
Порошенко, як ніхто з його попередників, мав величезну підримку народу, коли йшлося про долю країни. І народ знає, що він здатний зробити більше, ніж він робить для запровадження реформ, для створення сильної армії. Від своїх колишніх, німці б сказали, Parteigenossen (дослівно: партійних товаришів) Порошенко може сподіватися лише на якусь корупцію, яку він обіцяє поборювати, на якусь підтримку свого блоку в парламенті, але не на чесну пропозицію, бо для цього не потрібно шукати АП, щоб запропонувати країні якусь ідею, якесь новаторство, чи допомогу в соціальній сфері.
Здавалось би, що вже й світ зрозумів, що після Революції гідности та після окупації Криму, сходу України, змінилася не тільки Україна, але й українці.
Тисячі українців вже заплатили життям за брутальну російську аґресію та окупацію, а десятки мільйонів українців терплять від наслідків аґресії.
Тому на президентові України лежить велика відповідальність не тільки за територіяльну цілісність, але й за соціальну справедливість. А та не може настати, поки посадовці не зрозуміють, що вони мають служити народові, за податки якого живуть.
27.1.16 р., Торонто 
