Йосиф Сірка
Щоб зрозуміти, чому московська церква так активно не хоче допустити відновлення автокефалії в Україні, то слід ознайомитись з її набуттям автокефалії. Зрозуміти можна московитів, якщо приглянутись до того, що вони вже століттями привласнюють собі не тільки церковну історію України, але й історію української нації.
Свою історію Православна російська церква (ПРЦ) виводила від хрещення Київської Русі в 10 ст. , незважаючи на те, що її існування починається після нападу монголів на Київ 1240, коли загинув київський митрополит Іосиф, а 1299 місто Київ втратило своє політичне значення. Митрополит Максим переніс резиденцію на північ – у місто Владимир – ближче до володарів Золотої Орди, але – як і раніше – митрополити називали себе «київськими».
Наступні митрополити перебували у Москві, яка стала центром збору дані в ординському улусі. Київська митрополія залишалася в юрисдикції Константинопольського патріарха. Відокремлення Московської Митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її фактична автокефалія були самостійно довершені 15 грудня 1448 р. шляхом поставлення Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «Митрополитом Київським» (фактично — Московським). Цей акт відбувся без благословення Константинопольського Патріарха та визначається як розкол Київської Митрополії. 10 років пізніше московський собор виразно маніфестував відрив ПРЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих східно-словянських церков-митрополій: Київської (українсько-білоруської) і Московської (російської). Наступник Іони Теодосій вже іменувався митрополитом «Московським (а не „Київським“) і всієї Росії».
Порвавши зв’язок з центрами східного християнства московська Церква щораз більше ставала знаряддям державної влади та не мала євхаристійного єднання з усім православним світом і 141 рік (1448—1589) перебувала в схизмі. 1467 р. Константинопольський патріарх спеціальною грамотою оголошує митрополита Теодосія в Москві розкольником.
Наприкінці 15 ст., коли Москва частково звільнилася від підлеглості Золотій Орді, створюється концепція, що Москва — це спадкоємець давнього й нового Риму — Царгороду та охоронець чистоти православ’я. Цьому сприяли також упадок Константинополя у 1453, а ще перед тим спроба поєднання Східних і Західних церков (Фльорантійська унія 1439), коли в Москві не прийняли прихильника унії, Київського митрополита Ісидора. На цьому релігійно-обрядовому ґрунті розгорівся військовий конфлікт між Московським князівством та Новгородською республікою, коли після смерті в 1470 році архієпископа Великоновгородського та Псковського новгородці звернулись до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм нового архієпископа. Великий князь московський Іван ІІІ, щоб цьому перешкодити, вторгся в 1471 р. в Новгородську республіку, а після Шелонської битви (14.07.1471 р.) був підписаний Коростинський мир, за умовами якого Іван ІІІ домігся призначати архієпискова у Москві..
Після цього появилася концепція теорії III Риму в Москві, яка була сформульована в писаннях псковського ченця Філофея (1465-1542), про те, що всі православні землі тепер зібрані під владою єдиного православного московського царя; що два попередні Рими впали, третій – Москва, стоїть, а «четвертому не бути» і негоже йому чинити насилля. Царя почали вважати за голову Церкви, що особливо підтвердилося, починаючи з царювання Івана Грозного.
Московська Церква 141 рік (з 1448 по 1589 рр.) не мала офіційного визнання своєї автокефалії, яке отримала підступним чином. Правитель Борис Годунов запропонував Константинопольському Патріархові Ієремії ІІ (Траносу) переїхати із захопленого турками Константинополя до Московії. Патріарх приїхав для переговорів, але на місці виявилося, що Годунов хоче залишити у престольному місті — Москві — власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у «древній столиці» — Володимирі-на-Клязьмі. Коли Ієремія на це не погодився, то Годунов почав вимагати від нього надання Московському митрополиту титулу Патріарха. Цікаво, що ієрархи Московської Митрополії навіть не брали участі у вирішенні цих питань. Зрештою, під тиском мирської влади та обставин (після піврічного утримання у Москві в неволі), у 1588 році Патріарх Ієремія погодився на умови Бориса Годунова визнати Московський патріархат.
1721 р. Петро І скасував московське патріархування, а замість нього церквою став керувати Святіший Синод під наглядом царського службовця. Отже від самого початку свого існування Московська церква не була установою, яка дбала про духовне життя імперії, але була керована примхами царя. Це не змінилося навіть у комуністичній імперії СССР, коли патріарха та єпископів призначав новий «цар» – спочатку Сталін, а потім Ґенеральний Секретар КПСС через своїх вірних працівників КҐБ. «Живий» приклад цьому є й активність глави Польської православної церкви Митрополита Савви в минулому, коли, як зазначає Віталій Портніков «Співпраця Савви з польськими спецслужбами тривала кілька десятиліть. Він розповідав своїм кураторам про життя церкви, доносив на вільнодумних ієрархів, викривав тих, хто мав добрі стосунки зі священиками-греко-католиками і фактично став ключовою фігурою, яка забезпечувала контроль спецслужб ПНР за церковним життям» ( Агент «Юрек», покаяння і томос для України. Радіо Свобода, 17.11.18) і сьогодні він активно виступає проти надання автокефалії Українській Православній Церкви.
Отже, дивно, що Московська церква, після оприлюднення її історії ще намагається дурити світ (не тільки православних) своєю канонічністю, а Україні відмовляє у праві на автокефалію. Ще більше дивує, коли представники Московської церкви закидають Українській православній церкві неканонічність. А коли приглянутись до історії Московського патріархату, то встановимо, що її патріархат канонічним ніколи не був. По-перше, постав цей патріархат не на основі церковних канонів, але на основі крадіжки чужої історії та завоювань з допомогою монголо-татарського війська (руйнування Новгородської Республіки). По-друге, Московська церква ніколи Томоса не отримувала.
Московська церква, яка, за допомоги князів, царів, Ґенеральних Секретарів, отримала патріархат без Томосу матері-церкви, століттями існувала як розкольницька, сьогодні морочить українцям голову, мовляв їхня церква неканонічна.
Московська пропаґанда стільки понаписувала брехні, що в ній важко розібратись не тільки простим віруючим, але й освіченим церковним ієрархам. Прикладом може послужити Митрополит Черкаський та Канівський УПЦ МП Софроній (Дмитрук), який визнає, що Українська церква після Переяславської угоди понад двадцять років боролася, «щоб не йти в Росію. Вони (Російська церква) просто забрали, тому що вони мали силу». (Митрополит УПЦ МП: за п’ять років автокефальна церква може стати єдиною в Україні. Святослав Хоменко, Віталій Червоненко – ВВС, 16.11.18 р.). Сам Митрополит переконаний, що Україна повинна мати патріархат, бо навіть країни, які часом по кількості віруючих дорівнють одній області України мають патріархат.
Та найбільшим противником в Україні незалежної Української православної церкви залишається незнання власної історії – церковної і світської. Тому дуже шкода, що після скасування Константинопольським патріархом синодального листа від 1686 р. ще більшість УПЦ МП виконують вказівки Москви – іншими словами: не слухають свою рідну матір, але колишню мачуху. Рішення Синоду УПЦ МП 13.11.18 р. про розірвання євхаристійного спілкування з Вселенським патріархом свідчить про те, що Синод лише повторив ставлення Російської церкви до Константинополя. Таке враження, що й сама УПЦ МП забула про свою матір-церкву і поводиться неканонічно, бо вона зараз вже підпорядкована Вселенському Патріархові.
Надійним, щодо розуміння потреби самостійної Української православної церкви, є висловлювання митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського, вікарія Київської митрополії Олександра (Драбинко), який, після скасування Вселенським патріархом синодального листа з 1686 р., не почуває себе зобов’язаним перед РПЦ. Це гідний вчинок Митрополита, якому не можна закинути неканонічність, а його освіта – закінчив Московську Духовну Семінарію (1994-98) та Київську Духовну Академію (1998-2002), носій наукової ступені – кандидат богословія, вселяє надію, що всі церковні діячі УПЦ, зараз можна вже сказати, колишнього МП, усвідомлять потребу, справедливости і користі для народу незалежної церкви, в незалежній Україні.
Митрополит Олександр є прикладом того, що знання історії Української Православної Церкви є шляхом до звільнення себе від брехливого нав’язування імперської ідеолоґії, яка вчила і вчить ненависті – замість християнської любові до ближнього, помсти – замість прощення, брехні – замість правди, вбивати – замість рятувати, братовбивства – замість миру та любові і поваги, ненависті – замість толерантності, красти – замість давати.
Розривати євхаристійне спілкування з церквою-матір’ю не вкладається не тільки у церковні канони, але й порушує 4-у Заповідь Божу: Шануй батька свого і матір свою!
Торонто, 18.11.18 р.
