Це, звісно ж, розповідь про минуле території, яка зараз належить державі під назвою Україна. Але територія не творить історію (хоча, звісно, її особливості впливають на перебіг подій і географічний детермінізм має певну рацію). Територія не є суб’єктом історичного процесу, лише об’єктом дії. Вона – сцена вистави під назвою «історія». Хто є головними акторами на ній? Звісно – люди! Тому історія країни, це історія людей, що жили і діяли на цій території, об’єднувалися для досягнення спільних цілей. Однією з яких було створення, забезпечення існування та розвитку країни, яка, своєю чергою, забезпечувала подальше існування цієї спільноти, яку називають нацією. Якщо коротко, історія країни – це історія нації.
Заяви про смерть національної історії, які лунають в тому числі від істориків, виявилися передчасними. Адже національні держави досі залишаються головним і напевно таки найефективнішим способом організації людства. Способом, який найкраще забезпечує можливості для реалізації потенціалу окремої особистості, захисту її прав і свобод, збереження культурної різноманітності світу. Тому, поки є національні держави (а наразі саме вони формують мапу світу) актуальною залишатиметься національна історія.
В українському випадку зрозуміти історію України, переповідаючи виключно історію її території, навіть складніше, аніж з історіями інших країн. Адже ця територія, за відсутності української держави, протягом століть була об’єктом дій інших народів. Їх ціллю було інкорпорувати ці терени (повністю чи частково) до власних держав. Поява та розвиток на нинішній території України держави під такою назвою із власним баченням свого минулого і майбутнього стали можливими саме завдяки українцям. Тому вони – головний суб’єкт історії України.
Перш ніж відповісти на питання, хто ж такі українці варто пригадати, що таке нація загалом. Пропоную таке, трохи ліричне і неакадемічне визначення: нація – це спільнота людей, які читають однією мовою про спільне минуле і вірять у спільне майбутнє. Процес формування нації – це поширення від верхівки до загалу: грамотності, друкованого слова, історичних наративів. Активними учасниками цього процесу є вчителі та священики, які навчають грамоти, поети та письменники, які оформляють мову, видавці, які роблять твори нею загальнодоступними та історики, що формулюють історичний наратив. Потім в процес включаються політики, які створюють державні інструменти (іноді створюють чи намагаються створити саму державу) для розвитку нації: систему освіти, мережу інституції культури, економічну базу.
Нації формуються на базі етнічних груп (однієї, або кількох) від яких успадковують традиції мовні та культурні основи. Саме елементи етнічної культури забезпечують унікальне позиціонування однієї нації посеред інших.
У бездержавних націй спільність походження, мови, традицій є первинною основою для об’єднання в спільноту, вирізнення від інших. В державних до цього додаються державні кордони, символи (прапор, герб), календар важливих дат, підручник історії, національна економіка.
Бездержавні нації будуються на одній етнічній спільноті, наявність держави та її інструментів дає можливість включати (іноді добровільно, іноді ні) в процес творення нації різні етнічні групи, так постають політичні нації, приналежність до яких стає тотожною до громадянства держави.
Виходячи з таких позицій – хто такі українці? Нині відповідь виглядає оманливо простою – громадяни держави Україна, ті, хто користується паспортом із тризубом на обкладинці. Але ж є люди, які живуть поза межами України й не мають чи навіть ніколи не мали українського громадянства і тим не менше вважають себе українцями. Маємо потужну українську діаспору (мільйони людей!), значна частина яких народжена поза Україною, але, тим не менше, асоціюють себе з нею. Маємо ситуацію, коли задовго до створення незалежної держави у 1991р. люди, які не визнавали совєтської України і жили поза її межами, вважали себе українцями. З іншого боку є ті, які, будучи громадянами України протягом більше як тридцяти років, досі не визнали й можливо не визнають себе українцями, або навіть не визнають існування українців взагалі. То ж може досить просто вважати себе українцем, щоб бути ним, незалежно від того де ти живеш? Адже, як казав Ренан, «нація – це щоденний плебісцит», прийшов, проголосував «я українець» і досить? Не досить!
Національний вибір передбачає прийняття певних національних правил гри. Бути українцем – це прийняти як свої національні традиції у культурі і навіть трохи в побуті. І так – прийняти (чи зберегти) мову, яка найчіткіше виокремлює одну національну групу від іншої, позиціонує її серед інших, бо є найкращим інструментом збереження особливостей національної культури. В українській ситуації саме мова є головним маркером, який вирізняє нас від сусідів. Наявність схожих елементів культури і традиції використовується росіянами для заперечення самого факту окремішності української нації. Тому мова відіграє у нас визначальну роль у процесі формування та розвитку нації, якому личить бізнесове гасло: «позиціонуйся, або зникни».
Все вище сказане стосується сьогодення. Але бути українцем (американцем, французом, китайцем…) передбачає прийняти й певну національну оптику в поглядах на минуле. Особливо оцінювати ті чи інші події та особи з історії, формувати їх спільні оцінки. Що доброго, що поганого було колись, врешті що і чому варто пам’ятати, на що орієнтуватися як на приклад для наслідування, що, навпаки, пам’ятати, щоби не повторити.
І ще одне національне правило, прийняття якого є умовою входження в клуб «українці» – це бажання зберегти його у майбутньому, тобто бачення спільного майбутнього.
Прийняття цих критеріїв (мови, традицій, поглядів на минуле, бажання будувати спільне майбутнє) і робить людину представником тієї чи іншої нації. Якщо ці мова, традиція, погляди на минуле українські, то людина може вважати себе українцем. Звісно, прийняти ці правила гри легше тому, хто виростає в самому «клубі», де вони формувалися. Народжений в Україні, в українській родині (тобто тій, яка приймає мову, традиції, погляди на минуле і бачить спільне майбутнє) стає українцем за замовчуванням. Хоча не виключається ситуація свідомої відмови від успадкованої національної ідентичності. В українській історії такі відмови в минулому були спричинені зовнішнім тиском, спрямованим на знищення українців як нації, відтак бажанням людини пристосуватися до обставин, в яких наявність української ідентичності стає завадою у самореалізації. Тому наявність в особи українського паспорта не обов’язкова ознака її української національності, і навпаки – його відсутність не заперечує такої можливості.
Тож, підсумовуючи і повертаючись до початку: історія України – це, в першу чергу, історія українців.
Володимир В’ятрович
