Ще в далекому 1912 році в Санкт-Петербурзі вийшла друком праця провідного теоретика російського націоналізму (як на мене, то до справжнього націоналізму писання цього діяча мають таке ж відношення, як морська свинка до моря, або до свині, проте «умом Расєю нє понять») Павла Ковалевського (1849-1923) «Русскій націоналізм і національноє воспітаніє в Россіі». В цьому творі автор загально виклав основні засади і принципи ідеології російського великодержавного ксенофобського шовінізму, котрі до сьогодні є базовими для послідовників цієї течії, яка стала нині домінуючою і складає основи сучасної політики російського керівництва на чолі з диктатором Путіним.
Українські дослідники, зокрема провідні діячі Організації Українських Націоналістів, Дмитро Донцов, Павло Штепа, Василь Косаренко-Косаревич, Роман Бжеський, Зеновій Красівський, Роман Коваль та ряд інших в своїх працях вказували на традиційну ординсько-загарбницько-шовіністичну сутність московського монстра, проте їх голос не був почутий і для багатьох чомусь стали «несподіваними» дії Росії останніх кількох років, а дехто ще й нині наївно вірить в «поганого Путіна і добрий російський народ».
Насправді ж основи путінської політики закладені і обґрунтовані дуже давно: «Самодержавство, православ’я, єдинодержавність» – три кити, на яких стояв і стоїть «Третій Рим» (хіба за часів СССР «православ’я» тимчасово замінили «комунізмом»). Принаймні ще в 1912 році Ковалевський писав: «Росія є неподільне і непорушне ціле і в ній мислима виключно єдинодержавність». І тих діячів, які мислили чи намагалися діяти інакше, російське суспільство завжди кидало за ґрати або викидало на маргінес.
Нижче спробую на основі програмового твору Ковалевського побіжно ознайомити наших читачів з найбільш цікавими і знаковими постулатами основ російського великодержавного націоналізму, зокрема щодо його концептуальних засад в галузі національної та зовнішньої політики.
Петро Струве вважає, що є два націоналізми з діаметрально протилежним відношенням до оточуючого його ворожого або індиферентного середовища: націоналізм загарбницький і націоналізм захисний. «Який націоналізм повинен втілювати російський народ і російська держава?», – запитує Ковалевський. І одразу ж дає пряму однозначну відповідь: «Не може бути сумніву: …загарбницький націоналізм є свідоцтво сили і здоров’я великої нації… Ідеалом, до якого має прагнути російська національність, на моє глибоке переконання, може бути лише така … органічна гегемонія…» Російська брутальна національна гегемонія на внутрішньому і зовнішньому відтинках.
Проте є ще й визвольний націоналізм, автор наводить його ознаки на прикладах євреїв (яким він відмовляє в праві називатися нацією), вірмен (дашнакцютюн), фінів, поляків та грузинів (котрі висувають свої окремі національні вимоги навіть в Держдумі). Щодо українців (у Ковалевського – «малоросів»), то автор вважає їх нарівні з білорусами лише «різновидністю». «Ці різновидності – лише відтінки життєпроявів однієї основної нації – російської». Відповідно «безсенсово говорити про сепаратизм малоросів. Це – маячня або юних, або дурних голів», щоправда уточнюючи, що останнім часом з’явилися «в Малоросії австрійські найманці, що сіють слабосильні зерна малоросійського сепаратизму». (Сьогодні це називають «проісками» США).
Проте, як наголошує Ковалевський, Росія включає в себе біля 150 націй. Він наводить на основі народного перепису 1897 року стислий перелік народностей, що входили до російської імперії. Цікаві дані. Серед них такі сьогодні вже нікому невідомі народи, як кумандійці, шапсуги, юраки, алчини, сарти, дулати, усини, бельтири, казикумухи, остяки, курони, омоки, удинці і ще десятки і десятки назв народів, котрі сьогодні нічого не говорять навіть освіченому читачеві, народів, задушених міцними обіймами «нації-гегемона», розтоплених у пекельному імперському московському котлі. Згідно рецепту Ковалевського: «… вони не мають права на окреме існування і повинні злитися з російською національністю і бути поглинутими державною пануючою народністю російською…». І цей рецепт він рекомендує не лише «для лікування» «малих» народностей, але пропонує і вірменам, і грузинам, і німцям, зрештою кожен «повинен залишити свою колишню національність за межами Росії, в Росії ж він має стати росіянином, – в іншому випадку йому немає місця в Росії». Адже «лише одна державна нація має право на поглинання підлеглих їй некультурних і національно слабких народностей». А оскільки російська нація, згідно твердження Ковалевського найвища нація в світі – «наша література перша в світі. Наше мистецтво найперше в світі, наші війська стоять на вершині сучасної величі…», – то і «росіяни не повинні соромитися ніяких жертв, затрат, облич і засобів для справи асиміляції дрібних народностей».
Проте цього їм замало, адже «слов’янство в світовому значенні – це ми, росіяни… У всіх відношеннях Росія має право сказати: слов’янство – це я». Автор вважає, що «Росія за своїм положенням у всіх відношеннях стоїть так високо, що слов’янські народи мають «заісківать к нєй» (не знаходжу в українській мові адекватного відповідника до суто московського терміну), поважати і пошановувати її». А оскільки «наша політика має бути слов’янською лише настільки, наскільки цього вимагають наші чисто національні інтереси», то «національна політика насамперед і найголовніше за все в тому і полягає, щоби всі нації зібрати в одну державу».
Нагадую, ці одкровення були оприлюднені ще в 1912 році в Санкт-Петербурзі! Може здатися, що вони якимось чином потрапили під час Першої світової війни до рук одного німецького єфрейтора і саме з цієї праці він почерпнув свої біснуваті ідеї. Ось ще один приклад. Ставлення до «єврейської проблеми». Кожний єврей «являє собою дещо підле, низьке, огидне, зневажене… Ця маса у відношенні до всього оточуючого безжалісна, безпощадна, безкінечно жорстока, безсердечна і зневажаюча. Людиноненависництво, кровожерність і кровопивство у відношенні щодо інших людей безмежні». Ніби в дзеркало заглянув.
Відповідно пропонуються і шляхи вирішення проблеми «людоїдської» (цей термін щодо єврейської нації автор вживає багато разів), «паразитарної та злочинної» народності. «Але що ж з ними робити?», – запитує професор Ковалевський. І пропонує кілька шляхів: «новий ісход із Росії», «асиміляція в Росії з обов’язковою умовою переходу в православ’я», переселення їх в Польщу та Фінляндію. Проте не відкидається і пропозиція А. Столипіна «відшукання науковим шляхом засобів вимирання цієї паразитичної і шкідливої для світу народності». Ні більше, ні менше!
Можливо у читача виникне підозра, чи варто думки однієї людини вважати концептуальними і базовими для всієї російської великодержавної ідеології. Та в тому і суть, що це думки не одної людини! Праця Ковалевського рясно пересипана цитатами з праць Толстого, Мендєлєєва, Достоєвського, Хомякова, Струве, Корнілова, Пушкіна, Мещерского, Пестеля, Меншикова, Самаріна та інших російських мислителів. Ці ідеї завжди мали й сьогодні мають своїх послідовників і втілювачів, в чому ми на своїй шкірі маємо змогу знову переконатися.
І будують вони свою політику, згідно заповітів Ковалевського, «виключно в правовому полі»:
«Наші права на панування… будуть – права крові». Йдеться про те, що «державна пануюча російська нація досягла такого свого стану шляхом пролиття крові своїх дітей і втрати сотень тисяч своїх співвітчизників. Дану територію і всяку підкорену націю вона здобула шляхом наполегливої боротьби…» Далі – «права історичного буття. Російський народ не має права забувати свою історичну долю і має обстоювати своє положення і призначення. Права майнові, бо Росія затратила мільярди на своє будівництво…, право самозбереження своєї цілісності, своєї міці, своєї сили, своєї єдності… Право – культурного буття і культурного домінування («прєвосходства») над іншими націями». І нарешті «право переможця і право володіння».
Є над чим задуматися і з чого виснувати висновки.
«Головними спонуками до розширення меж панування російської нації було не прагнення до агресивності, до захоплення чужого, а лише самозахист і облаштування кордонів, які би забезпечували цілісність і благополуччя держави», – просторікував Павло Ковалевський у 1912 році.
Така ж сама пропагандистька аргументація і в нинішніх «защітніков-собіратєлєй» «ісконно русскіх зємєль».
Вони, бачте, лише «захищають» своїх «соотєчєствєнніков», «русскоязичних», «братьєв-славян» і т.д. від «бандєровской хунти», «амєріканского імпєріалізма» тощо. І все це вони здійснюють, виходячи зі своєї «святої загальнолюдськості» і «цілком безкорисно»!
«Облудність, недотримання угод, експансіонізм, – традиційні риси російської політики. І ми не маємо права забувати про це. Ми повинні знати: коли Москва пашталакає про мир, треба чекати війни, коли Москва бажає «поновити історичну справедливість», слід очікувати нових анексій, коли Росія заявляє про своє нестримне бажання когось визволити – ждіть поневолення. Коли чуємо про «братню допомогу», чекаймо колоніального визиску. Така вже лексика московських завойовників.
Кожен російський лідер у часи свого панування обов’язково оголошував війни, перемога в яких була засобом самоутвердження. Окрім того, війни неодмінно викликали хвилю шовіністичного патріотизму та відволікали маси від внутрішніх проблем, а отже сприяли утвердженню та розширенню особистої влади, до чого стреміли всі московські володарі», – наголошує Роман Коваль.
І якщо колись, за цинічним твердженням того ж Ковалевського, «Росія мала завоювати Кавказ, щоби позбавити себе від нападів і грабунків її прикордонних ліній дикими хижими мешканцями», то і сьогодні, «як це було і з кримськими татарами, і з хівинцями, і Сибіром і т.д.», росіяни «лише захищаються» і Москву «якщо і можна за щось звинуватити, то швидше за занадто велику поблажливість до підкорених народів…»
Істинно, історія ординської Росії – це історія воєн, загарбань, окупацій, «визвольних» походів, міжнародного шантажу, обману і погроз. Героями для росіян є ідолизовані кати, тирани і загарбники: Іван Грозний, Петро І, Суворов, Єкатєріна ІІ, Лєнін, Сталін, Путін… І не довго втримувалися «на троні» ті, хто волею-неволею, в силу свого характеру чи обставин демонстрували ліберальні поступки – «попускали віжки»: Микола ІІ, Керенський, Хрущов, Горбачов… Не Пугачову чи Разіну, не Сахарову чи Новодворській ставлять москалі пам’ятники, не на їхні могили несуть квіти. «В Росії жертви сваволі могил не мають», – констатував французький мандрівник маркіз де Кюстін.
Наївний той, хто шукає відповіді на питання «Чому?» в сучасній політичній площині. Причина набагато глибша.
«Ідеї богообраності і виключності вже не одне століття каламутять свідомість росіян. Ця віра в божественне призначення Росії, віра в Росію, як спасителя людства, не тільки п’янила росіян, але й формувала хибні орієнтири і рухала їх на чужі землі в надії виконати своє «божественне призначення» – об’єднати навколо Москви народи світу», – слушно зауважував Роман Коваль у статті «Конкістадорське месіанство» ще в 1992 році.
Причину слід шукати «в дусі того народу, його психіці, в якій сполучені брутальність хижака й підступна хитрість лиса… Вони певні, що з усіма своїми прикметами – жорстокості, брехливості, підступності, насильства і нахабства – є вождями «народа вибраного»…щоб підбити собі під ноги всі народи світу. Ця їхня ідея є в них непохитна і безсумнівна, спільна для всіх членів орди – від найвищого хана до найнижчого хама» (Дмитро Донцов «Душа москаля і драгоманівство»).
Фахово відчував це і фахово ж обґрунтував у своїй праці «Русскій націоналізм і національноє образованіє в Россіі» психіатр (психопатолог!) Ковалевський, апологет російської «органічної гегемонії» як національного ідеалу москвинів.
Оця «органічна гегемонія» і є тим, що згуртовує і унапрямлює росіян впродовж століть. І будь-які «духовні скрепи»: православні, панслов’янські, пролетарсько-більшовицькі, євразійські тощо, є лише яскравою фарбою, якою час від часу за потребою камуфлюють проіржавілі від крові кайдани імпершовінізму, бажаючи втримати їх на ногах вже поневолених і накинути на ноги тим, кого зробити поневоленими наміряються.
«Імперіалізм наш, згідно нашої ролі у світі, має бути таким, що щедро дарує, а не по-хижацькому забирає», – виспівує Ніколай Бєрдяєв. Це – камуфляж! «А разом з тим пора нам уміти захищати свою національну гідність і не церемонитися розгромом 30-40 китайських, персидських та ін. поселень», – закликає відверто Ковалевський. Це – сутність!
Описуючи Росію царя Миколи І першої половини ХІХ століття, француз де Кюстін зазначав: «Російський державний лад – …це перманентний військовий стан, який став нормальним станом держави… Деспотизм… цілком узгоджується з духом народу… Весь російський народ, від малечі до старших людей, сп’янів від рабства до втрати свідомості… Деспотизм – на троні, але тиранія скрізь…» Ніби вчора написано…
«Російська нація – незвичайне явище в історії всього людства. Характер російського народу до того не схожий на характер всіх (!!! – В.Р.) сучасних європейських народів, що європейці до цього часу не розуміють його і розуміють в ньому все навпаки», – слушно наголошував О. Достоєвський.
Дійсно, з сумом вимушені констатувати, що й тепер «роздерті сумнівами» європейці не годні зрозуміти «загадкового російського характеру», далі сподіваючись наївною політикою апізменту (заспокоєння, примирення, замирення) зупинити хижацьку агресивну політику навіженого Кремля, забувши, до чого призвела така політика урядів Великобританії (Чемберлен) та Франції (Деладьє) стосовно гітлерівської Німеччини в другій половині тридцятих років минулого століття.
В чому вбачає Ковалевський, його соратники та послідовники «майбутню велич Росії»? В тому, що «силою своєї любові, милосердя, взаємодопомоги, співчуття і самопожертви, Росія в майбутньому об’єднає підвладні їй племена і стане насправді великою і славною Росією. Вона об’єднає всі слов’янські племена і стане об’єднаною великою державою. Вона об’єднає і всю решту племен Європи і стане одна велика загальнолюдська держава. І здійсниться це об’єднання не зброєю, не фізичною силою, а силою свого російського національного генія… Насіння історичного минулого дадуть свої плоди в майбутньому і створять велич і славу Єдиної Росії».
«Не зумівши нічого доброго сказати світові впродовж усього свого існування, імперська «матушка-Рассєя» – калікувата й неохайна жебрачка, ще й тепер готова, спираючись на плечі поневолених нею народів, зіпнутися на свої трухляві кістяки і хрипко прогарчати світові своє вбоге «я». Підсліпувата, з вічно підбитим оком, у стоптаних ще в минулому столітті «лаптях», напівтвереза, з порожньою торбою за плечима, вона брудним пальцем вказує цивілізованому світові, в якому напрямку треба рухатися.
Зрозуміло, що цивілізований світ не потребує порад цієї напівбожевільної каліки!», – ніби у відповідь на амбітні прогнози і погрози Ковалевського саркастично писав Роман Коваль у статті «Ми і вони» влітку 1991 р.
Ми знаємо, що «Не може ні добре дерево родити гнилих плодів, ні прогниле дерево родити добрих плодів. Кожне дерево, яке не родить добрих плодів, буде зрубане і кинуте до вогню». Отже – «добре вигострить сокиру» і впень зрубати гниле дерево, яке віками «плодоносить» смертельною отрутою.
Віктор Рог, Головний редактор газети “Шлях Перемоги”
