Слон таки заліз у крамницю з посудом. Інакше й не назвеш те, що відбувається зараз з досить крихкою системою колективної безпеки. Глобальний Голівуд вийшов на новий рівень і вже цілий світ спостерігає за черговим трилером, де «реальний» хлоп вирішує самотужки розрулити ситуацію із маніяком й переконати його зупинитися. Та щось не так у авторів сценарію цього «фільму»: хлоп із самого початку встиг пересваритися з потенційними союзниками, а інтереси маніяка поставив вище мети порятунку його жертви. Ще й із незворушним виразом обличчя розмірковує про те, що маніяка змусили до вбивства необдумані дії попереднього «детектива». Відверто, блокбастер із таким сюжетом гучно провалися б у прокаті.
Але життя – не кінофільм. І реалії, інколи, гірші за будь-який вигаданий сценарій. У штучно спотвореній реальності Росія подається як жертва, яку змусили напасти на Україну непродумані кроки адміністрації президента Джо Байдена. І, очевидно, після цього важко коментувати й аналізувати всі ті речі, які озвучуються з капітолійських пагорбів, високих трибун поважних зборів тощо. Важко, та й беззмістовно. Генератора рандомних ідей вже не зупинити. Сказане сьогодні завтра буде забутим.
Трамп має виконувати свої передвиборчі обіцянки, яких було багато. Потроху стає зрозуміло, що говорити було легше, аніж робити. Шкода, що він не бачить далі свого его й до сих пір не зрозумів, що «просто перестати стріляти» у випадку з росіянами – не працює. У нас один діяч вже обіцяв подібне, на фоні великої любові до власного «я». Але реальність, століттями, така, що москалі стрілятимуть завжди. Допоки їх не зупинить сила. Але не слово.
«Нас турбує напрямок політики, який починає зарисовуватися чимраз виразніше серед західних велико-держав, а зокрема США по відношенню до поневолених Москвою народів». Під цими словами міг би поставити своє прізвище будь-який сучасний притомний політик. Особливо з поміж тих, хто бореться за право власного народу на самовизначення, або ж відновлення суверенітету над власними землями. Однак, ці слова належать Провіднику ОУН Ярославу Стецьку й написані вони ще у далекому 1951 році. Це із статті під, до сих пір актуальною, назвою «Захід на небезпечних роздоріжжях».
Провідник ОУН не був провидцем і не міг передбачати майбутнє. Він тверезо оцінював сучасність і розумів, що політика тогочасних західних демократій аж ніяк не спряла визвольній боротьбі поневолених націй. Серед яких були й українці. Від звіра відгороджувалися «залізною завісою», думаючи, що це дозволить мирно співіснувати з ним. Не допомогло, географія смертей лише розширювалася. Хоч, так – у країнах за «завісою» було відносно мирно. Західний світ відновлювався після війни, відмовивши в такому праві іншим.
«Але стоїть чергове питання, як діяти має захід, щоб подолати завдання: вже не йдеться про збереження миру, бо його вже немає, але про запевнення перемоги». Це знову Ярослав Стецько, знову 1951-й. І ми в 2025 році усвідомлюємо, що будь-який мир без перемоги над Росією – лише відстрочка від ще більш кривавої війни. Звір не зупиниться, він відчув смак крові й безкарність за свої звірства. Але, зрештою – «нічого нового в російській імперії вчорашній і сьогоднішній. Це все було вже…».
А чи змінилося щось для глобального Заходу? Чи він нарешті зрозумів підросійський світ? І чи є цей глобальний Захід нині? Не хочеться бути скептиком, але вперте небажання трампістів допускати до переговорного процесу європейських лідерів говорить якраз про те, що цей глобальний Захід перетворюється на Колоса на глиняних ногах.
Зрештою, можна було би «включити» національний егоїзм й мовчки спостерігати за сварками всередині того світу, куди нас або вже й не запрошують, або ж якось мляво говорять про «коли-небудь». Та проблема полягає у тому, що ми зараз у безпосередньому двобої із звіром й потребуємо союзників. Справжніх, але не тих, що точать ножі за спиною. Ніби й допомагають, але повчають як нам жити й кого шанувати. Або блокують важливі рішення чи заграють з росіянами. Легко бути моралізатором, споглядаючи війну лише у випусках новин.
Легко говорити про мир, коли тобі не загрожує війна. Легко повчати українців, коли сам не маєш жодних територіальних проблем, більше того – висуваєш такі до сусідів. Остання риторика перших осіб США та їхні безпосередні дії нагадують більше не позицію, але позу. Фінти руками «смотрящего», покликаного «розрулити тєму». Нинішні дії Трампа та його адміністрації щодо переговорного процесу з росіянами прямо вказують на те, що вони не сприймають український суверенітет як явище, з яким треба рахуватися.
На цьому наголошує й експерт з питань безпеки берлінського Фонду науки і політики Клаудія Майор: «Україні слід найбільше остерігатися того, що вона не зможе брати активну участь у цих переговорах, що її поставлять перед доконаними фактами. Як, до речі, і європейців». Вона також наголосила, що вже під час дзвінка в Москву Президент Америки фактично розмовляв із російським диктатором «через голови українців, так, наче Україна вже більше не суверенна держава. … Таке враження, що США для України більше не союзник, а, радше, щось на кшталт посередника». І з цим важко не погодитися.
Варто погодитися із Клаудією Майор і в її оцінці потенційної мирної угоди між Росією та Україною в контексті саме тих слів, які ретранслюються з Кремля та Білого Дому. Одне лише припинення вогню ще не означатиме досягнення міцного миру, бо «доти, доки Росія ставить під питання існування самостійної України, і доки Росія має військові засоби для реалізації своїх намірів, будь-яке перемир’я залишиться крихким. І є небезпека, що воно стане лише перепочинком для російських збройних сил, як у період після Мінських угод у 2014 році і до повторного нападу у 2022 році».
На фоні можливих домовленостей між Трампом та Путіним, українська влада не висловила жодної чіткої й зрозумілої реакції. Владі ніколи, вона вирішила, що вже час аби готуватися до виборів і починати тотальний наступ на опозицію. Щось було, щоправда, про пропозицію обміну територіями з росіянами: ми їм Курщину, а вони нам… Що? Не зрозуміло. Та й то – реакція (очікувана) росіян нівелювала цю недоугоду. Ще була спроба домовитися про щось із американцями, віддавши їм половину рідкісноземельних мінералів України. Навіть якщо не зважати на те, що це, фактично, забаганка Трампа, який вважає, що Україна має розрахуватися за надану допомогу. Нічого особистого, лише бізнес. Хоча, зрештою, про що можна домовлятися на фоні «обіцянок-цяцянок» Будапештського меморандуму?
Загалом же, читаючи коментарі українських посадовців, дивуєшся: у якому світі живуть ці люди? Просто дві новини, розміщені в інтернет виданнях з різницею в 12 годин. Спершу ми читаємо радісне: «Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга заявив, що після переговорів із союзниками, зокрема США, українська делегація в Мюнхені відчула більше впевненості та підтримки, а не самотності». Не пройшло й півдоби і що? Заголовки іноземних видань рясніють заголовками: «Україну не запросили на переговори між США і Росією у Саудівській Аравії». Це вже «впевненість та підтримка» чи нам ще трохи треба почекати?
Зрештою, як ми бачимо останнім часом, події розвиваються досить таки швидко. Так само швидко змінюється риторика тих, хто мав би нас підтримувати. І який же в цьому всьому колооберті вихід для України?
Як на мене, досить непогано сказав свого часу міністр оборони Ізраїлю у 1967-1974 роках Моше Даян: «Наші друзі американці пропонують нам гроші, зброю та поради. Ми беремо гроші й зброю, від порад відмовляємося».
Юрій Щур
