Леонтій Шипілов, кандидат юридичних наук
Доволі поширені звинувачення в архаїзмі концепції УССД, як сформованої аж всередині ХХ сторіччя. Втім, такий підхід зумовлено вульгарним сприйняттям ідеології українського націоналізму, і його державно-правової доктрини зокрема. Ґрунтуючись на традиціоналізмі, в процесі свого розвитку, вони дечим доповнюються, дещо відкидають. Відбувається переоцінка цінностей залежно від умов життя, від його потреб, від вимог поступу. Так і концепція УССД починаючи від 1900 року з теоретичного обґрунтування права української нації на самовизначення М.Міхновським і закінчуючи сьогоденням, перебуває в стані перманентного інтелектуального розвою.
Отже, якою має бути конституційна візія в контексті сучасного розуміння Української Самостійної Соборної Держави? Спробуємо відшукати відповідь через аналіз складових явища.
Українська. «Українська» можна розуміти по-різному. Наприклад, як відповідь на питання «чия?». І тоді українська держава повинна розглядатися як результат втілення права на самовизначення української нації.
Багатотисячолітня історія людства свідчить, що більш комфортної форми існування нації, аніж у власній державі, не існує.
Вже в Декларації про надання незалежності колоніальним державам і народам, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 14.12.1960 року, однозначно проголошувалося, що «всі народи мають право на самовизначення; в силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток». Ця новела була продубльована в повному обсязі в статті 1 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16.12.1966 року.
Водночас, жоден із них не дає визначення, що під цим народом розуміти. Доволі часто в науковій літературі використовується формула «права народів (націй) на самовизначення», ставлячи ще більше питань щодо тотожності чи відмінності понять «народ» і «нація».
В конституціоналізмі народ стало визначається як єдність людей, об’єднаних певним політико-правовим зв’язком із конкретною державою. Але ця ж засада не може застосовуватися в міжнародному публічному праві.
Ось, наприклад, народ, насильно інкорпорований до складу іншої держави (внаслідок утрати власної державності), припиняє своє існування, чи зберігає окремість? Так, народ козацької України шляхом чергового поділу своєї держави перетворювався на підданих Російської імперії та Речі Посполитої, а останні, – через наступний поділ, підданими вже Австрійської, Прусської монархій та знову ж таки підлеглими Російської імперії. Яка кількість утворюється народів із народу Гетьманщини: один, частини двох, чи частини трьох?
З цього випливає, що громадянство як критерій визначення народу не спрацьовує, коли ми говоримо про суб’єкта права на самовизначення. Громадянство є наслідком, формою зовнішнього вираження вже самоідентифікованого народу. Таким ідентифікатором, природньо, виступає титульна нація.
В антропологічному аспекті така нація, як універсальний інтегратор, здійснює вплив на індивідів, які мешкають в ареалі її розселення, але не входять до неї (національні меншини), які з часом зазнають природного асиміляційного впливу культурного ландшафту середовища мешкання (ідентифікація території як своєї батьківщини, сприйняття, попри національну відмінність, певних соціальних традицій, стереотипів та мови титульної нації тощо). Таким чином, народ виступає як історично-територіальна спільнота.
Але народ детермінує не лише спільна історія в усіх її соціальних проявах, його характеризує і спільне бачення майбутнього, об’єктивоване у сучасному поколінні (в контексті Преамбули Конституції України про відповідальність перед «попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями»).
Саме в такому значенні доцільно трактувати суб’єкта права на самовизначення, визначеного в преамбулі Конституції України: «здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення». Українська нація була і є системоутворюючим елементом українського народу, вона визначає його минуле, сучасне та майбутнє. Українська нація, яка складає абсолютну більшість від чисельного складу українського народу визначає його волю, потреби та інтереси. Саме тому право на самовизначення української нації стає, водночас, правом на самовизначення всього Українського народу. Який в умовах незалежної держави формалізує себе як єдність громадян України.
Відтак, українська держава генетично постала як національна, і, водночас, народна.
Але з відповіді на питання «чия?» виникає питання «яка?».
Тут варто звернутися до Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р., перший же розділ якої має дуже промовисту назву «Самовизначення української нації» та констатує, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення». Думається, наведена модель може бути використана й у майбутньому конституційному проекті з урахуванням формули «усім Українським народом».
Також доцільним виглядає конституційно-правове закріплення комплексу колективних прав української нації, таких як право на вільний розвиток, самобутність, гідність, захист з боку держави тощо.
Національний характер української державності також визначають тисячолітні традиції державотворення. Обережна констатація в преамбулі діючого Основного Закону «багатовікової історії українського державотворення» має бути деталізована конкретними її проявами. Приклад такої конкретизації нам дає Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 року. Ст. 8 цього закону передбачає можливість набуття українського громадянства особами, що народилися або постійно проживали на територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу УНР, ЗУНР, Української Держави, УСРР, Карпатської України, УРСР.
В подібному ракурсі доцільно було б зафіксувати основоположні етапи української державності, починаючи від Київської Русі до вже згаданих історичних типів української держави в ХХ сторіччі.
Самостійна. Прагнучи найтіснішої європейської інтеграції, слід враховувати динаміку еволюції Європейського Союзу з конфедерації на федерацію із відповідною перспективою втрати державного суверенітету його учасниками. Цім і має визначатися ступінь інтегрованості України в європейські структури. Як, наприклад, це визначено у ст. 1 Конституції Естонії: «самостійність та незалежність Естонії неминущі та невід’ємні». Певною мірою, український відповідник – це ст. 157 Конституції України («Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України»).
В умовах гібридної війни ми бачимо ідеологічні наслідки втілення іноземної імперіалістичної геополітичної концепції «Русского міра».
На конституційному рівні усім цім загрозам має бути протиставлене визнання християнської основи української держави, державний захист традиційних українських церков, сприяння їх об’єднанню в Соборну Помісну Церкву. На зауваження, що такі правоположення суперечать принципу відокремлення церкви від держави, її світському характеру, можна привести приклад цілком демократичної, європейської Греції. Поруч із свободою віросповідання розділ ІІ Конституції Греції закріплює пануючу православну релігію та автокефальний статус Православної Церкви Греції.
Соборна. Українська соборна держава, яка об’єднує усі українські етнографічні землі, – це стратегічна мета українського націоналіста. Зараз поговоримо про тактичні речі. Українська соборність має стати об’єктом відповідної як зовнішньої так і внутрішньої функцій держави.
На зовнішньому відтінку вона передбачає захист прав та інтересів зарубіжних українців, їх консолідацію зорієнтованість на відстоювання українських національних інтересів у світі.
Окремо це передбачає підвищену дипломатичну, економічну та культурну увагу до етнографічних земель, які опинилися поза межами державного кордону України.
Таку функціональну спрямованість держави доцільно закріпити на конституційному рівні шляхом розширення ст. 12 Конституції України новелою про те, що Україна дбає про задоволення національно-культурних, мовних та інших потреб українців, зокрема, що мешкають на територіях які входили до складу УНР, ЗУНР, Української Держави, Кубанської Народної Республіки, Далекосхідної Республіки, УСРР, Карпатської України, УРСР тощо.
Всередині України соборницька функція держави передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на інтеграцію української нації при збереженні регіональних самобутніх рис. В конституційній площині це передбачає вибір оптимальної моделі державного устрою.
Таким для України є унітарний устрій, але якісної переробки потребує адміністративно-територіальний поділ. Сучасний обласний поділ був зумовлений, з одного боку, економічним районування Радянського Союзу, а з іншого, – військово-політичним моментом. Як наслідок, маємо контрастні розбіжності у розміщенні населення в областях держави.
Вихід вбачається у проведенні широкомасштабної територіальної реформи, яка мала б істотно скоротити існуючу кількість областей, зрівняти чисельність у новостворених краях, врешті-решт відродити самоврядні традиції в історичних землях (Слобожанщина, Волинь, Поділля тощо). Це й остаточне вирішення питання Донбасу, який цілком природно поділяється між Слобожанщиною, Лівобережжям та Запоріжжям.
Краям має бути забезпечена достатньо широка бюджетна автономія, при наявності контрольних повноважень з боку центральних органів державної влади.
Етносам, для яких Україна є єдиною батьківщиною (кримські татари, караїми, кримчаки) має бути гарантовано право на національно-територіальну або національно-культурну автономію.
Держава. Будь-яка держава є організацією політичної влади. Українська національна демократична держава є організацією політичної влади української нації, та його юридичної форми – Українського народу. Телеологічне призначення держави відносно свого засновника, – виражати волю та інтереси народу, забезпечувати режим народовладдя.
Ст. 69 Основного Закону, закріплює, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Спробуємо розібратися на прикладі виборів вищих представницьких органів народу, наскільки існуючі форми втілюють народне волевиявлення.
Відносно виборів Президента України із двохтуровою виборчою системою абсолютної більшості зауважень немає, – така виборча система дозволяє обрати легітимного (принаймні, на момент виборів) Президента України із підтримкою більше половини осіб, що здійснили своє волевиявлення.
Що стосується парламентських виборів, то діюча зараз змішана виборча система увібрала весь негатив як пропорційної, так і мажоритарної моделі виборів. Вирішенням цієї проблеми, особливо у взаємозв’язку із запропонованою реформою адміністративно-територіального поділу є перехід до пропорційної виборчої системи із відкритими крайовими списками та прийняття Виборчого кодексу України, який має уніфікувати та узагальнити виборчі процедури.
На завершення треба згадати про ще один момент, якого дуже бракує чинній Конституції України, але він поширений в державах, які не бояться свого народу: ст. 20 Конституції Німеччини передбачає право громадян вчиняти спротив будь-кому, хто наважиться посягнути на їх демократичний лад, якщо інші засоби неможливо буде використати. Ст. 32 Конституції Словаччини проголошує, що у разі, якщо діяльність конституційних органів або застосування правових норм виявиться неможливим, кожен громадянин має право вчиняти спротив всім, хто наважиться посягнути на демократичне функціонування прав людини і основоположних свобод.
Право на повстання має бути визнане конституційним правом народу. Саме воно протягом новітньої історії було рятівним колом від замахів на українську державність.
