Унітаз був мармуровий, нестандартної форми. Власне, дивина полягала не в цьому, а в самому факті його існування. Як і асфальтової доріжки, фрагменти котрої збереглися на території панської садиби і які з гордістю показував екскурсовод. Мовляв, уявіть собі: в ті далекі часи, серед богомзабутівських степів – і раптом така оаза цивілізації. Кому належали ті степи, хто в них жив до появи царського генерала та його сіятельних нащадків, екскурсовод не згадував. Дике поле, і все тут. Як лишилося за кадром оповіді й те, чиїми потом і кров’ю зводився той химерний і трохи “нєлєпий” замок, і з яких саме бельгій-німецій доставлялися сюди зразки технічного прогресу.
Давні відвідини генеральського обійстя, ще за перших років благенької незалежності, зненацька згадалися нині. І екскурсійна розповідь, і унітаз, певна річ. Його уявна мармурова раковина тепер ніби відлунює імперсько-лапотними спічами про згадуване міфічне Дике Поле. Цих балачок почастішало на тлі російської агресії і – особливо – в фокусі окупації українського Південного Сходу. За кацапськими пропагандистськими схемами виходить, що імперія просто повертає своє, яке вже колись “пріобрєтала”. Причому набувала абсолютно безболісно, органічно, позаяк землі ці були всуціль “пустующімі”. Хіба яка кочівна тінь майнула на горизонті, та й розтала. Навіть ховрахи з байбаками вітали московитське військо, витягуючись у благоговійний стовпчик.
Власне, це звичний мотив. Цивілізатори з кукуєвів і мухосранськів чомусь вважають, що там, де не ступав їхній лапоть, і життя ніякого існувати не могло. От дікоє полє, і все тут. Що на Запорожжі, що в Криму, що на Північному Кавказі. Пустош, котра, як стверджують кислощові публіцисти й історики, “заселялась бєшенимі амєріканскімі тємпамі”. Про скажені темпи винищення місцевого населення, як і про існування самих автохтонів, воліють не згадувати. Десь поділися. Зникли. Мутували в мідій і прибережну гальку, як то сталося, наприклад, з черкеськими племенами, яких на території Великої Черкесії лишилося біля трьох відсотків. Пустош, звісно, ага. Як і так зване Дике Поле, а направду територія Вольностей Війська Запорозького, здавна обжита й заселена. Де були центри паланок, хутори, села і навіть міста. А самих лише зимівників, основи козацької економіки, за п’ять років до знищення Січі нараховувалося понад 4000. Але “нѣтъ теперь болѣе Сѣчи Запорожской въ политическомъ ея уродствѣ” – вдоволено плямкнула імперія. Плямкнула й заходилася окультурювати дикі терени, привносячи сюди сопух гарнізонних онуч, острогу й фабричних бараків. Ну й нетверезий віддих людей в личаках і косоворотках.
Тепер вони пруться сюди знову. Вустами своїх письмаків і пропагандонів розводяться щось про “возвращєніє”, “воссоєдінєніє” і “освобождєніє із плєна пєтлюравскава Фараона”. Про посконность, ісконность, і про те, що тут “наша Родіна”. Хоч ще вчора не знали з якого боку приступатися до кавуна, а кукурудзяний початок згризали повністю, разом із качаном. Втім, для мутнооких істот із мерзлих усть-звіздюйськів та всяких інших тотьм і коряжм це не завада. Вони звично несуть прогрес і цивілізацію. Знову ощасливлюють і звільняють. Наразі – від миру, спокою, добробуту, права на життя. Від херсонської пшениці й мелітопольської черешні, від атомної енергетики й свічки літери “ї”.
Унітаз із маєтку графа Попова теж, до речі, поцупили. Це факт, можете перевірить у новинах. І факт цей, по-моєму, тягне на ціле уособлення. На блискучий, логічний і єдиноможливий символ мокшанської реконкісти.
Павло ВОЛЬВАЧ
